Автор: Тетяна Ніколаєнко
Починаючи з 2014 українці, прочитали багато натхненних історій не лише про звитягу наших захисників і захисниць, але і про те, як стаючи ветеранами, вони роблять гарний бізнес. Його підтримка стала одним із завдань Українського ветеранського фонду, який почав роботу буквально за три тижні до повномасштабного вторгнення.
Сьогодні й експерти, і самі військові все частіше говорять про те, що ми в майбутньому будемо суспільством ветеранів. Що з цим робити взагалі і які перші кроки робить держава, Цензор.НЕТ запитав у Виконавчої директорки Українського ветеранського фонду Наталії Калмикової.
– Ви створили фонд буквально напередодні повномасштабного вторгнення. При цьому і саме Міністерство ветеранів існує не так довго. Чому виникла потреба у фонді?
– Ідея створення Фонду належить Міністерству у справах ветеранів. Фонд створювався, щоби бути інструментом фінансування державою ініціатив ветеранів і громадських організацій. Наша авдиторія – це ветерани, члени родин ветеранів і члени родин загиблих. Тобто все, що відбувається або з ветеранської ініціативи, або для ветеранів від громадськості, Український ветеранський фонд може фінансувати.
– Але ви створювалися напередодні повномасштабної війни, і за цей час просто в рази зросла потенційна кількість ветеранів, з якими доведеться і фонду працювати, та й взагалі суспільству…
– Так, однозначно. Коли закладалися засадничі документи фонду рік тому, була одна кількість ветеранів та кількість членів їхніх родин. Кількість учасників бойових дій становила до 500 тисяч.
До створення фонду тривали різноманітні процедури – конкурс на директора, реєстрація тощо. 2 лютого ми отримали реєстраційний документ. А 24-го лютого ситуація змінилася кардинально. І відразу кількість людей в секторі безпеки і оборони виросла до мільйона.
До 24-го фонд мав один бюджет, закладений на цей рік. Після початку повномасштабної війни частину бюджету скоротили, а частину заблокували. Але зараз проходять процедури із відновлення і розблокування цього бюджету, щоби ми могли фінансувати проєкти ветеранів. Окрім того, ми зараз почали працювати над залученням додаткових коштів поза бюджетом.
– Це міжнародні донори?
– Так, міжнародні донори. Ми вже одну суму залучили. У нас вже є позитивний досвід — у рамках конкурсного проєкту “Варто” на бізнес ветеранів та їхніх родин буде надаватися фінансування, в тому числі з позабюджетних коштів. Ми пройшли процедури складання процесів для конкурсів, і я особисто як директор, думаю про те, що нам треба побудувати міжнародний фонд, тому що однозначно бюджетних коштів не буде достатньо.
Все одно нам як країні доведеться відходити від пільг. Якщо ми відходимо від пільг, ми переходимо в систему, де ми створюємо для ветерана і його родини такі проєкти, щоб вони були успішні і без пільг. Власне фінансування ветеранського бізнесу — про це. Фінансування проєктів, які можуть створювати активності для ветеранів — це можуть бути культурні, навчальні, будь-які інші проєкти. Це про те, що ми людям даємо можливість, звільнившись із військової служби, заробляти, забезпечувати себе і свою родину.
– Дати не рибку, а вудочку…
– Так. Тому що коли фінансується бізнес, людина, яка є власником бізнесу, створює гроші для своєї родини. Але вона, крім того, наймає людей, тобто створює робочі місця, сплачує податки в тій громаді, де розташований бізнес. Тобто гроші пішли і вони повернулися. Власне, в цьому я бачу великий сенс. Мене особисто це мотивує. Тому що це процес, який буде рости і розвиватися. Чому наша робота важлива? Зараз війна, і нині, можливо, пріоритетніша зброя? — скаже хтось. Але економіка зупинятися не повинна. А ветеранське підприємництво — це частина економіки, так само як і інший бізнес. За винятком того, що ці люди вже віддали країні здоров’я, час, а хтось і життя. Тому ветерани дуже наполегливі в тому, щоби бути успішними в бізнесі.
– Ви зробили перший проєкт. Це було мікрокредитування? Хто зазвичай звертався по таку допомогу? Чи багато було цих людей?
– Я поправлю. Було не мікрокредитування, а мікрофінансування. Кредити, коли видають, потім потрібно їх повернути. Наша історія про те, що ми відшкодовували ті витрати, які підприємці понесли після 24 лютого. Могли ці кошти отримати і ветерани, і члени родини. Здебільшого це були якраз члени родини: дружини, батьки, діти, які були внутрішньо переміщеними особами всередині України і які на нових місцях відновлювали або продовжували своє підприємництво. У нас таких заявок понад сотню. Декілька десятків отримали це фінансування. Ми продовжуємо з цим працювати. Найближчим часом ми очікуємо, що будуть отримувати фінансування в рамках цієї програми не тільки УБД з ВПО, але і без ВПО. Тобто зможуть отримати всі, хто має статус учасника бойових дій або є їхнім родичем і може це довести документально, і є ФОПом.
– Може, є якісь історії, щоб було зрозуміло, на що йшли гроші. Тому що це невелика сума була, 20 тис.грн.
– До 20 тисяч гривень. Наприклад, Юля Синегалова. Це ветеранка. Вона ветеранка, на початку війни була волонтеркою, потім пішла воювати. Повернулася у тил, оскільки має чотирьох дітей. Вона має птахоферму і виробляє продукти з м’яса птиці. Тобто на кошти, які вона отримала, Юлія придбала додаткове обладнання для свого виробництва. 20 тис.грн. — це наче небагато. Але з державних програм, які видають кошти, це найбільша сума, яку можна було одноразово отримати і розпорядитися нею, щоб щось створити.
– Зараз ви готуєте вже більшу програму, де люди зможуть отримати до мільйона фінансування. Тут будуть більш жорсткі умови отримання цих грошей?
– Так, свій проєкт потрібно буде захистити. Якщо за першою програмою у нас наявність коректних документів була достатньою підставою для відшкодування, то на суми від 500 тис. до мільйона гривень – це конкурсна історія. Наприклад, є – дружина ветерана, підприємниця. Вона хоче розширити лінійку своїх товарів, які виробляє. Вона створює проєкт, звертається до нас і пояснює, що їй потрібно, наприклад, 800 тис. З них витрачає 300 тис. на закупівлю обладнання. 400 тис. — на оплату праці своїх співробітників. І ще 100 тис. — на промоцію. Готує поетапний план проєкту.
– Це на рік?
– До року, так. Ми будемо залучати експертів, які оцінюватимуть спроможність бізнесу, щоб надані кошти були використані максимально ефективно. Завжди з бізнесом простіше, ніж з громадськими організаціями, тому що бізнес, який працює, це вже підстава, щоб бути більш впевненими в тому, що і нові залучені кошти будуть використані доцільно. А наша задача, після початку фінансування, отримувати звіти і допомагати особі або компанії досягати тих цілей, які вона поставила. Тобто якщо ми будемо бачити, що десь не дотягує до якихось показників, які в проєкті самі заявники заявили, то тоді ми теж будемо залучати менторів, які підкажуть, як і де, що пофіксити, щоб все-таки досягти того результату, якого хотіла досягти компанія.
– Ви буквально пару тижнів тому запустили соціальну рекламу “Я ветеран”, і зробили соціологічне дослідження, де вивчали ставлення українців до ветеранів. Чому робили такі дослідження? У вас були інші дослідження або внутрішнє побоювання щодо ставлення суспільства до ветеранів?
– Я особисто і більшість моїх колег, команди, яка працює в секторі з військовими, з ветеранами. Ми спостерігали, як було піднесення і захоплення військовими у 14-му році. Потім люди почали демобілізуватися і часто-густо посилювалася чи акцентувалася увага на певних негативних подіях, пов’язаних з АТОвцями і не акцентувалась увага на тих класних речах, які робили люди після звільнення з армії. Насправді, вже перед початком повномасштабної агресії дуже часто лунали в суспільстві фрази на кшталт “я вас туди не посилав”. Ми не беремо нашу військово-ветерансько-волонтерську бульбашку і журналістську, до речі, теж. А поза нею – “я вас не посилав”, оці скандали в маршрутках по пільгових місцях – це ж була серйозна проблема. Хоча насправді ветеран і військовий – це та сама людина, просто написала рапорт на звільнення. Або була комісована за станом здоров’ям. Тобто різниці між ними немає. А довіра до військових кілька років лишається чи не найвищою серед усіх інституцій. Тому ми хотіли подивитися і будемо дивитися, як змінюється ставлення, в динаміці. Важливо, щоби було перше соціологічне опитування, але воно буде не єдиним.
Ми хочемо дивитися за динамікою ставлення до ветеранів, щоб ми на своєму рівні, а також на рівні держави адвокатували необхідність більш активного позиціонування ветерана як пасіонарної людини. Це — люди, які пішли воювати, пішли зі зброєю проти сильнішого ворога, не побоялися і пішли нас захищати. Тому ми будемо відслідковувати це. Зараз в дослідженні, яке провели, ми побачили, що рівень довіри до ветеранів практично такий самий, як до військовослужбовця. Але це зараз, коли повномасштабна агресія і всі бачать, які просто неймовірні речі роблять наші військові.
– Мені здається, це і тому, що більше людей відчули на власній шкірі, що таке війна і це вже не десь на сході, не якийсь відрізок кордону, де прилітає кільком селам, а прилітає фактично в кожне місто України.
– На жаль, це правда. Так сталося, що цього розуміння у більшості населення до 24 лютого не було. Була та частина населення, яку вважали трохи навіженою, яка казала, що війна-війна-війна, ми забуваємо, що війна, треба працювати для Збройних сил, треба підсилювати і так далі. Зараз це відчув майже кожен. І власне, знову-таки, дані нашого соцопитування показали, що 54% людей відповіли ствердно на те, чи є серед їхнього близького оточення ті, хто воював або воює.
Тобто ми однозначно стаємо країною захисників, а потім ми станемо країною ветеранів, коли почнуть повертатись з фронту. Підґрунтя у свідомості та державній політиці — має готуватися вже зараз. Тому що коли почнеться масове повернення в цивільне життя, вже буде пізно щось робити.
– Треба буде вже це якось перетравлювати. Ви трошки зачепили питання пільг. Очевидно, коли ми будемо говорити, що це десь 5 млн. щонайменше людей, а ми ще не знаємо, скільки зачепить війна і скільки у нас буде безпосередньо ветеранів на той час, бо ми не розуміємо, скільки років це триватиме. Вочевидь, що та система пільг, яка існує зараз і не зовсім працює зараз, ті комунальні пільги, все це не спрацює. Нам доведеться відходити від цієї моделі. Чи є якісь консультації, чи є якісь зібрання експертів, щоб думати, як побудувати модель суспільства, щоб воно ефективно впоралося з цією ситуацією?
– Міністерство у справах ветеранів проводить комплексний огляд системи пільг, яка існує зараз, для того, щоби проаналізувавши модель, яка є, створити модель, як має бути. Не секрет, і не треба мати глибокої економічної освіти, щоб розуміти, що напрямки, за якими державі потрібно буде вкладати величезні гроші, вони просто безкінечні. Починаючи з відновлення здоров’я поранених, як військових, так і цивільних, закінчуючи відновленням інфраструктури, житла тощо.
Тому однозначно популістичні інструменти, які працювали раніше, неможливі. Тому потрібна дуже твереза оцінка, як є зараз, як має бути з прогнозом, з моделюванням. Зараз цим міністерство і займається, залучаючи інші органи виконавчої влади. Участь бере і Міністерство оборони, і Міністерство внутрішніх справ. Зокрема саме ті інституції, з яких ветеранами виходять. Це комплексна історія і дуже складна. Це справді величезний виклик для країни. І тут я дуже… не те, що побоююсь. Я би хотіла, щоб ми як суспільство відпрацювали ті помилки, які у нас були після 14-го року. І розуміли, що ветеран – це людина, яка нас захищала. А ми — маємо проявляти повагу, підтримку в будь-який можливий спосіб. Тому що, якщо я не на фронті, я не зі зброєю, то хтось за мене це робить. Хтось за мене платить високу ціну. Це просто питання людяності. Я дуже сподіваюсь, що такі зміни будуть. І з початку повномасштабного вторгнення ще більше людей усвідомлює, що не дають перемоги просто так. Не виходить просто сидіти, робити вигляд, що десь там, на сході війна, а не тут. Ця велика війна дуже багатьох тримає в тонусі, бо ніхто не знає, куди завтра прилетить.
– Розуміння, що це може торкнутися мене, можливо я теж стану військовим, можливо навіть ветераном. Тому хочеться уточнити про економічні речі. Чи викристалізовується поняття ветеранський бізнес через законодавство, якісь… можливо не пільги, але податкові канікули, або особливі статуси, якщо ми говоримо, у вас ФОПи-ветерани, то чи проговорюється з чиновниками можливість саме такого фрагментування і визначення бізнесу?
– Ця робота зараз відбувається. Вже розроблено проєкт змін до законодавства, де визначається, що таке ветеранське підприємництво. Я сподіваюсь, що найближчим часом за нього проголосують і ми матимемо юридичне визначення для початку. Потім, маючи цей юридичний базис, можна буде розробляти інші норми. Але. Що цікаво — у рамках нашого соціологічного опитування дослідили, як до впровадження пільг для ветеранського бізнесу поставляться люди. І 91% опитаних відповіли ствердно. Вони підтримують ідею. А це насправді дуже хороша опора і свідчить про здорову позицію суспільства, по-перше.
А, по-друге, зараз є вікно можливостей. І буде легше зробити. Можливо, потім з погіршенням економічної ситуації — ставлення може змінитися. Але зараз є це вікно можливостей. Можна залучати народних депутатів… Тим більше, що ветерани, повертаючись із війни, створюючи тут свої бізнеси, вже з України нікуди не підуть. Тобто це ті бізнеси, які розуміють, що вони працюють саме в Україні. Так само аграрії. Їхній бізнес — це земля, на цій землі, вони звідси не підуть. І це такі базові речі, — я собі думаю, що підтримуючи ветеранів в їхньому прагненні створити бізнес, допомагаючи, навчаючи їх, як правильно це робити, навчаючи їх розробляти бізнес-ідею, допомагаючи їм захищати бізнес-плани і знаходити фінансування для старту, ми таким чином укріплюємо економіку країни пасіонаріями, які звідси нікуди не підуть, які будуть працювати тут і які не сунуться з місця.
– Я по собі розумію, що у когось є жилка бізнесова, у когось її нема, є людина така, якій легше на когось працювати. Як тут бути?
– Так і є. Відсоток тих людей, які готові брати на себе підприємницькі ризики – бо це таки високий ризик, бізнес може злетіти, а може не злетіти — не малий. Але, якщо 3% людей готові до започаткування бізнесу, то якщо ми візьмемо мільйон людей тільки ветеранів, навіть без родин, то з мільйону 3% — уже потужна кількість виходить. А якщо взяти родини – ще більше. Наша задача – щоб якомога більше з тих, хто має підприємницьку жилку, її реалізували.
– Ви знайомі з попереднім досвідом того, як запускали бізнес ветерани. До якої сфери більше тяжіють ветерани? Тому що я якось більше стикалася з крафтовим бізнесом, який пов’язаний з харчуванням.
– Це дуже цікаве питання. Коли ми почали програму мікрофінансування, ми самі були здивовані різноманіттям. Дуже багато ветеранів мають агропідприємства, агробізнеси.
Потім будівництво. Багато хто йде в ІТ. В крафтове виробництво. Виробництво продуктів харчуванні. В ресторанній справі теж багато ветеранів. Просто виходить так, що не всі публічні. Адже, наприклад, щоб бути успішним у ресторанному бізнесі, треба бути публічним, бо про них всі мають знати. Якщо це ферма, то їм не потрібно бути публічними. У них пошук клієнтів іншим чином відбувається. Тому є ті, кого ми частіше бачимо у публічному просторі. А є ті, кого ми не бачимо. Хоча, звичайно, я би хотіла, щоби ми дізнавалися про різні історії успіху. Тому що це завжди хороший приклад для інших.
І знову-таки, коли ми знаємо про них, то ми їм увагу можемо приділити, бо знаємо, що ось ця людина обробляє стільки-то гектарів землі, вирощує равликів десь або ще щось робить. І це викликає повагу, адже людина повернулася і не сіла, сказала: дайте мені, бо ви мені мусите, а пішла далі працювати. І це дуже здорова історія. Колись Союз ветеранів збирався, тоді йшла мова про пільги на проїзд. Щось вони там чубилися, билися, що мають бути пільги на проїзд. А потім вийшли на вулицю і кажуть: пацани, а про що ми власне? Ми-то всі на своїх автівках приїхали. Тобто це про те, чому не дати можливість заробити, не посприяти максимально цьому — це поставити людину в ситуацію, коли їй треба чекати маршрутку, де буде пільгове місце. Це насправді принизливо.
А ще важливо, що ветерани беруть на роботу побратимів. Тобто якщо ветеран зазвичай робить підприємство, то і працюють там часто ветерани. Вони беруть на роботу таких, як вони самі, вони їх розуміють. І тут власне про те, що і робочі місця створюються, і податки сплачуються, і взагалі ця машина рухається.
– Ми коли з Русланою Величко говорили, вона теж казала, що вони ще й допомагають фронту дуже сильно, навіть часто забувають про власний прибуток.
– Завжди. Я не знаю, як це зроблено, але це якась базова прошивка, коли ветерани-підприємці завжди мають у своїй діяльності когось, кого вони підтримують. На відміну від іншого бізнесу. Це правда те, що відрізняє. Тому, хоч ми зараз говоримо, що у нас поки що немає законодавства про соціальне підприємництво, але саме соціальне підприємництво є і досить масове.
За даними реєстру ветеранів — ця цифра була продемонстрована на форумі — фізичних осіб-підприємців-ветеранів понад 12 тисяч. Це лише ФОПів. А є ще і інші форми власності. Тобто це серйозна історія. І ми мусимо зробити її ще більшою. Пропорційно.
– Ми поки говоримо про позитивні речі. Але ви ще запустили службу психологічної допомоги. Я розумію, що це ще та чорна діра, яка вимагатиме від нас дуже великого ресурсу. Наскільки часто звертаються люди? Чи це самі військові, ветерани звертаються чи це родини, які оплакують або шукають своїх родичів?
– Коли ми створювали лінію кризової підтримки, ми зосередилися на тому, що це має бути телефон гарячої лінії, куди телефонують, коли прямо неможливо терпіти. До нас на лінію звертаються родини, коли не знають, де їхні близькі – бо ті не виходять на зв’язок, або в полоні, або загинули. Звертаються самі військовослужбовці.
Але ви правду сказали, що питання в ментальному здоров’ї, я би сказала, нації – це буде ще один серйозний виклик, тому що тут будуть не тільки військові. І не тільки родини загиблих. Насправді кожен з нас тією чи іншою мірою. Хтось втратив домівку. Хтось безпосередньо сам перебував під обстрілами. У когось просто перманентний стрес. Теж треба не забувати, що у кожної людини свій поріг болю і страху. Хтось навіть велике психологічне навантаження нормально переносить, а у когось найменше — вже психотравмуюче. Тому це має вирішуватися на рівні держави.
Ми зараз надаємо допомогу тут і зараз. Потім ми перенаправляємо до тих психологів, які надають тривалу підтримку. Але це однозначно такий елемент, який має бути зараз всюди. Треба лікарів навчати основам. Психологами всі не стануть. Але основам, як працювати, як спілкуватися з людиною після травми, повинні зараз знати всі. Насправді, я би це пускала, умовно п’ятихвилинками у рамках національного телемарафону. Ось це, ось це можна робити, а це і це – точно не можна робити. Якщо ви бачите, що людина у такому-то стані, то треба робити так. Тобто це про основи. Це про зрілість нашого суспільства. Про здатність попіклуватися про себе і про того, хто поруч.
– Чи буде фонд займатися якимось окремими програмами психологічної підтримки чи ви це віддаєте в Мінветеранів, нехай це буде їхньою парафією?
– У нас програми на фінансування, затверджені стратегією – перше, це підтримка ветеранського бізнесу і це ми запускаємо зараз. Друга програма вже буде фінансувати проєкти громадських організацій. Вона має назву – “безбар’єрність”. Тобто це всі проєкти, які будуть покликані знизити бар’єри: у психологічній сфері, при працевлаштуванні, для жінок-ветеранок, комунікаційні бар’єри, бар’єри сприйняття.
Громадські організації зможуть подаватися із проєктами, які будуть спрямовані на те, щоб зшивати суспільство. Там, де воно буде працювати, ми це можемо фінансувати. І третя група – це проєкти для підтримки незахищених верств населення. Мені дуже не подобається така формальна мова. Але це про допомогу дітям. В першу чергу, дітям загиблих. Тому що ми розуміємо, що ця маленька людина за ці півроку, скоріш за все, пережила і обстріли, і переїзд з дому. І втрату одного з батьків чи навіть двох. І складний психологічний стан другого з батьків того, хто залишився живий. Оці маленькі люди найбільше потребують від нас всебічного піклування. Тут теж ми фінансуватимемо проєкти громадських організацій.
– Тут складно, тому що цих дітей під час війни не можна усиновляти, якщо, наприклад, вони втратили батьків. Тому, вочевидь, що це будуть якісь групові програми, які будуть безпосередньо пов’язані саме з державною опікою, а не якоїсь родини.
– Питання дітей максимально складне. Але ми одну з програм виділили спеціально під те, щоби все-таки ми наше майбутнє плекали.
– Я розумію, що ми звертаємось за консультаціями до західних країн, до того ж Ізраїлю за психологічною допомогою. Але реально ми маємо зараз найбільшу війну з часів Другої світової напевно, взагалі в світі немає досвіду і переживання подібної травми, якщо не брати дуже далекий наш спільний досвід і взагалі якихось напрацьованих механізмів. Тому у мене питання. Ці механізми створюються в Україні, українські, чи залучають іноземних спеціалістів.. в тому числі для контролю фінансів?
– Зараз я буду говорити не з компетенції директорки фонду… А як лікар, оскільки маю медичну освіту, і в тому числі я проходила, звичайно, психіатрію. Однозначно такого досвіду, коли у нас і комбатанти, і цивільні з травмою — а це мільйони — немає в жодній з країн. Тобто брати досвід, навіть Сполучених Штатів досвід, коли вони поверталися з В’єтнаму, не зовсім те. Тобто досвід брати важливо, але тут навіть не те, що адаптувати до наших реалій, а співставляти і вбирати якісь елементи. Тому що у нас дуже особлива ситуація. На своїй території у нас залучені тим чи іншим чином, і дотичні всі: і військові наші, і родини загиблих. А інституційних механізмів комплексних наразі немає. Це має буде побудована комплексна система держави. Але і вона не зможе працювати лише державно. Це має бути за підсилення і міжнародних партнерів, і локальних організацій, і свідомості кожного громадянина. Нікуди ми без цього не підемо. Правила саморегуляції, правила самозаспокоєння, виведення себе хоча б в ресурсний або стабільний стан – це має бути одна з наших основних навичок, як їсти і спати.
– Спитаю вас не як директорку фонду, і як лікаря. Сьогодні я буквально краєм ока побачила враження американського добровольця, він сказав, що наше суспільство його вразило тим, що ми швидко намагаємось нормалізувати це життя і під обстрілами катаємося на самокатах. Ви як відчуваєте цей настрій суспільства? Ви настільки позитивні в оцінці, як цей американець, чи треба бути менш оптимістичним в цьому стані?
– Я думаю, що те, що він побачив, це не те, що захисна, це вимушена наша реакція, бо якщо ми всі зануримося в горе і скорботу, все зупиниться. Окремі люди, суспільство в цілому — з гумором ставиться до війни. А всі ці меми нашої війни – це окрема історія, яку потім треба буде збирати в підручниках. Це спосіб суспільства вижити. Тому що є та частина суспільства, яка розуміє, що це ще тільки початок і буде ще дуже складно, є та частина суспільства, яка не усвідомлює. Це умовно дорослі діти, це нормально, бо якби всі сіли і почали занурюватися в те, що все буде безкінечно тяжко і так далі, було б гірше. Тут скоріше прагматичне – буде тяжко, але працюємо. Тут скоріше, не оптимістичний погляд, а я вважаю, що це передумова того, що ми переможемо.
Якщо ми зможемо себе виймати з цього негативу, то це більш продуктивна частина діяльності, а нам треба працювати, щоб забезпечувати фронт.
Якщо ми сядемо, складемо руки і будемо нашу українську тугу і бантегу плекати, то нічого хорошого не вийде. Навпаки. Я бачу в тому, що ми здатні з гумором проживати, але при цьому не знецінювати втрати — силу нації.
Тетяна Ніколаєнко, Цензор.НЕТ Джерело: https://censor.net/ua/r3363917
