… Ракети летіли з Чорного моря. 31-річний чоловік міцно спав. Це було 24.02.2022. Він мешкав за 10 хвилин їзди маршруткою від Одеси. Прокинувся. Одягнув протези — у нього ампутовані обидві ноги. Поставив чайник. Зробив кави. Вийшов надвір. Ракети летіли з Чорного моря. Починалася повномасштабна війна. І він точно знав, що буде робити далі.
Цей 31-річний чоловік — ветеран російсько-української війни Олександр Фасоля. Сержант. Ювелірний сапер, який філігранно виконував свою роботу в районі АТО. Заміновував. Розміновував. Розкладав “сюрпризи” для росіян за кілька метрів від їхніх позицій.
У 2018 році Олександр підірвався на ворожій протипіхотній міні, виконуючи бойове завдання під Мар’їнкою. Втратив дві кінцівки. Але з повномасштабним вторгненням росіян знайшов, як бути корисним. Далі — його історія.
Ми зустрілися вітряного березневого дня на території одного з лікувальних закладів столиці. Днями йому дістали ще один осколок, який залишився та “гуляв” у тілі з моменту важкого поранення в 2018-му.
Олександр не проти випити кави надворі, в невеличкому парку на території лікарні.
Ненав’язливий приємний запах чоловічих парфумів періодично перебиває тютюновий дим. Але перш ніж запалити цигарку, ветеран по-джентльменськи запитує: “Ви не проти?”. На його руках — синьо-жовті браслетики.
Ми говоримо з цим впертим чоловіком про його шлях до війська, про війну, про міни та заміновані території, і, звісно, про перемогу.
“Пішов у військкомат, коли збирали урожай яблук”
У житті Олександра цивільне життя та військо переплелися. У 18 років після завершення училища пішов служити строкову службу у військову частину в Кам’янці-Подільському. Там якраз спеціалізувалися на навчанні саперів. Пройшов курс молодого бійця, склав присягу. Далі — 28-ма окрема механізована бригада імені Лицарів Зимового Походу. Строчка тривала з 2010 по 2011 роки.
Потім — трохи цивільного життя.
“Ой, та ким я тільки не працював — і інтернет проводив, і охоронцем працював, і продавцем-консультантом, і помічником кухаря, і на заводі всякі фруктові соки робив”, — пригадує він з усмішкою.
Із заводу Фасоля добровільно пішов у військкомат в 2014 році. Не пам’ятає, каже, який це був місяць, але дуже добре пам’ятає пору — вже був урожай яблук. Орієнтовно, мабуть, серпень-вересень 2014-го.
“Так, я сам пішов у військкомат. Чому? Заради майбутнього. Для країни. Для малих дітей”.
Спочатку Олександр виконував бойове завдання у лавах Державної прикордонної служби України в Херсонській області. Стояли на кримських перешийках (Чаплинка, Каланчак).
У 2015 році – демобілізація і… повернення до війська.
“Сапер помиляється лише раз – коли обирає професію”
“Я заново зібрав документи, і пішов у військкомат. Підписав контракт. Вже з рідною 28-ю бригадою. Це був 2016 рік. Два місяці в навчальному центрі, потім у частину — і одразу в Луганську область”, — пригадує він.
Перша ротація тривала 11,5 місяців. Всього в сапера Фасолі за спиною три ротації. Олександр був командиром відділення. Працювали багатовекторно — і мінували, і розміновували.
“Але більше, все таки, клали “подарунків” для росіян. Чи результативно? Результативно”, — хитро усміхається він.
– Кажуть, що сапер помиляється лише раз…, — починаю я формувати наступне запитання.
– Та ні, чого ж раз, — жваво перебиває мене сапер Фасоля. — Як він може лише раз помилитися? Раз — лише коли він може вибрати професію (сміється — ред.). У моєму випадку — можна і тричі помилитися. Бо я такий, що і ще раз пішов би.
Але все ж запитую — чи була чиясь помилка тоді, в 2018 році, біля Мар’їнки?
“З нашої сторони там помилки не було. З моєї — теж. Це все відбулося на нашій стороні, контрольованій Україною. Під*раси знали, що ми туди маємо заїжджати і там ходити. Перед цим бойовим завданням, на тому ж місці, де я підірвався, за день до того обходила вся наша група. Від комбата – і до мого підлеглого. Росіяни вночі залізли на нашу територію. Це були ПМНки, дві штуки. Плюс одна саморобна. Ця територія – це наші ВОПи. Вони постійно лізли на нашу територію. Місце, де я підірвався, було своєрідною “мертвою зоною”, кудою можна зайти, пробратися і “зашитися”. Коли вони заходили – ніхто навіть не бачив, як це відбулося”, – переповідає він.
О 13:25 пролунав вибух. Військовий зазнав важкого поранення.
Це була третя ротація Олександра Фасолі. У нього от-от мав завершитися контракт і він планував підписувати новий.
Лікування та інтенсивна реабілітація тривали до 2019 року. Осколки досі “гуляють” його тілом. Після поранення у 2018-му один от дістали, наприклад, аж в березні 2023-го. І ще два продовжує “гуляти”.
Запитую, чи був депресивний стан після поранення, якщо так – як вигрібав.
“Сказати чесно? В мене такого не було. Що основне? Все ось тут (торкається вказівним пальцем скроні — ред). Не падати головне духом. Психологи приходили — і максимум пили зі мною чай та каву, особливих зусиль не було в них щодо мене. Я сам працював із собою. Не допускав психологічної слабинки. Це важливо”, – наголошує він.
“Коли знову одягнув форму – стало легше на душі”
З повномасштабним вторгненням росіян цей впертий чоловік не стояв осторонь.
“Я прекрасно пам’ятаю той ранок, бо живу біля моря — і з моря летіло. Я мешкаю за 10 хвилин їзди маршруткою від Одеси. Того ранку я вів себе як нормальна людина: встав, включив чайничок, зробив каву, вийшов на вулицю покурити. Бахкає. Потім перестало бахкати. Наступного дня приїхав друг з роботи, каже: “Скучно, треба щось робити”. Я йому: “Ну, зараз щось придумаємо”.
У перші дні Олександр з товаришем почали допомагати волонтерам. Розвозили на блокпости необхідні речі.
Потім записався в тероборону. Стояв на блокпосту фактично до кінця 2022 року. Основна мета — перевірка автомобілів. Тією дорогою прямували багато переселенців із Миколаєва та Херсона, Ірпеня, Луганської області, Бахмута, Маріуполя.
Запитуємо про основну емоцію-враження від служби на блокпосту.
“Сказати чесно? Аж легше на душі стало, коли одягнув форму. Не вистачає мені її…”, — каже він з вогнем в очах.
За все це Олександр не отримував ніяких коштів. Все – на добровільній основі. Мав лише посвідчення з печаткою сільської ради.
“Заради свого населення стояли”, — лаконічно говорить він.
– На вашу думку, чи готова наша держава стати повноцінною ветеранською країною в центрі Європи? І після перемоги, і вже зараз. З доступністю інфраструктури, з інклюзивністю тощо… Сервіс Uklon, наприклад, запускає таксі класу “Інклюзивний”. Потроху бізнеси і підприємці починають впрягатися і розуміти, що ми живемо, все ж, у ветеранській країні, і, зокрема, ветеранів із ампутаціями буде чимало…
– Добре, що є така включеність. Погляньте, навіть тут, на території цієї лікарні, багато тих, хто в колісних кріслах пересувається. У мене теж є думки та плани — відкриття реабілітаційного центру. Поки що все — на рівні ідеї. Не хочу багато розказувати наперед.
А от щодо доступності та інклюзивності — я в це сильно не заглиблююся, бо стараюся на візку не пересуватися. Мені це не треба. В мене було кілька волонтерських візків — я їх всі пороздавав. Чим більше ти їздиш на візку — тим більше звикаєш. Мені більше подобається ходити. Навіть на протезах — але більше ходжу. Більше кайфу.
– Які були відчуття, коли ви пішли вперше на протезах після поранення?
– Та які відчуття… Взяли і зробили: встали і пішли. Спочатку важко було. Важко звикнути. Але все в наших руках.
– Який ваш улюблений анекдот про ампутації?
– У морі завжди вода тепла і в п’ятки ніколи не холодно (усміхається — ред.). .
– Після ампутацій статеве життя продовжується?
– Моєму синові — вже один рік. Аргумент? (усміхається — ред.)
– Про що ви мрієте?
– Те, про що я мрію — точно не здійсниться. Не виростуть (киває на кінцівки — ред). Але… Я дуже хочу, щоб всі жили тихо, мирно та спокійно. Щоб безлад закінчився воєнний. І найголовніше — щоби всі були здорові. І щоб закінчилася війна
– Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні?
– Здається, озвучувати це питання ще зарано. Як і шукати на нього відповідь. Як сапер, я можу сказати так: щоб вільно проїхатися землями, наприклад, Херсонщини, треба ще років десять мінімум працювати. Там сті-і-і-ільки насіяно! Донеччина, Луганщина, Миколаївщина, Херсонщина — теж.
Тому перемогою буде для мене той день, коли кожна маленька дитина зможе пройтися там, де вона захоче. По розмінованій українській землі. І їй не заборонятимуть ходити деінде, бо частина землі замінована. От тоді буде перемога — коли територія України буде повністю розмінована.
… 2022 рік. Блокпост на Одещині. Потік автомобілів щодня — інтенсивний. Але люди їдуть не на відпочинок до моря. Регіон став прихистком для багатьох українців, у яких окупанти відібрали дім. Сюди з’їжджаються з Маріуполя, Київщини, Миколаївщини, Херсонщини. Безпекові заходи в регіоні — посилені. На одному з таких блокпостів стоїть чоловік. Худорлявий. Обличчя скромне. Періодично затягується цигаркою. У військовій формі. Він перевіряє документи. Шукає небажаних “гостей” рідного регіону. Він дбає про безпеку свого населеного пункту, піклується про спокій людей. Водії показують документи, демонструють вміст багажників. Пасажири дратуються, чому перевірка така ретельна і прискіплива. Діти вередують. … І всі вони не здогадуються, наскільки впертий чоловік перед ними.
Першоджерело – Новинарня.
