Розмовляючи з майором ЗС США Ді Джеєм Скелтоном, відчуваєш спокійну міць людини, яка в своєму житті пройшла купу важких випробувань, але здолала їх і навчилася жити за нових життєвих обставин.
У таких людей особливі і стиль спілкування, і світогляд. Вони не обіцятимуть нічого зайвого – але те, що пообіцяли, точно зроблять. А ще вони знають, як допомагати пораненим ветеранам: Скелтон є одним зі співзасновників Paradox Sports – організації, яка допомагає ветеранам адаптуватися до мирного життя через активний, часом екстремальний, спорт.
Ді Джей – багатогранна людина: вільно володіє китайською, багато читає, і книжковим полицям у його будинку в Монтереї, штат Каліфорнія, позаздрять чимало букіністів. А ще замість втраченого ока у Скелтона – зображення піратського Веселого Роджера, яскраве свідчення небажання здаватися і непереборного почуття гумору.
– Ді Джей, після того, як у листопаді 2004 року вас і вашу роту атакували іракські повстанці під час другої битви за Фаллуджу, два воги влучили в бетон поруч з вами, один з них вибухнув, а кулі вдарили в ліву руку, праву ногу і груди. Що ще гірше, фрагмент, який потрапив у вашу праву щоку, пошкодив верхню частину рота і вийшов зліва. Вас евакуювали ваши бойові товариші, і потім ви опритомніли в Національному військовому медичному центрі Уолтера Ріда, де лікарі сказали вам, що ви ніколи не зможете займатися альпінізмом, ніколи не зможете бігати. Ді Джею, я навів точну цитату однієї з публікацій про вас?
– Так, це доволі точно.
– Скажіть, а у наступні тижні – чи були ваші думки більш спрямовані на ваших бойових товаришів і вашу нездатність бути з ними зараз? Чи це були роздуми про те, що ви будете робити тепер з одним працюючим оком і численними пораненнями?
– Це чудове запитання. Ви знаєте, мої поранення були досить серйозними. Тому, коли я вийшов з лікарні, – а я провів там дуже багато місяців у Вальтер-Ріді і дуже не хотів там бути – то перші емоції були такими: я хотів повернутися до свого підрозділу і продовжувати служити. Тому частина мене як молодого офіцера армії в піхоті, відчувала, що я покинув своїх побратимів на полі бою.
– Впевнений, що у лікарів та психологів для цього є якийсь спеціальний термін.
– Я теж впевнений, що є, але я не залишився там настільки довго, щоб з ними поговорити. Отже, я намагався якомога швидше звідти вийти. Але, знаєте, я не хотів вірити у те, наскільки серйозно був поранений. І я не хотів вірити і приймати оцю реальність, що у мене будуть такі перешкоди, як травма головного мозку і посттравматичний стресовий розлад. І ще практичні наслідки. У мене є фізичні обмеження. У мене немає лівого ока. Я все ще не повністю використовую ліву руку. Тому, знаєте, ми повинні пройти через цей процес, щоб зрозуміти, як робити те, що ми любимо робити в житті. У рамках цього нового стану з цими новими обмеженнями. Я навіть ще не розпочинав цю подорож. Тому для мене просто було важливо повернутися до армії, до свого підрозділу і продовжувати своє життя, ніби нічого не сталося, ніби я не був поранений. Мовляв, просто візьміть мене на адаптацію – і я повернусь назад! Але так не сталося, що наші армії – це дуже великі організації. В них є багато бюрократії і приймається багато рішень.
– Як, на жаль, і в усіх арміях.
– Так, і у кожній країні армія має процедуру, яку проходять поранені воїни, щоб визначити, чи здатні вони продовжувати службу. Так я пройшов через процес, який називається медичною комісією, і армія визнала мене непридатним для служби. На той момент я не мав можливості повернутися на поле бою і приєднатися до своїх солдатів. Але вони знайшли місця в армії, де я міг би працювати і робити свій внесок.
– Ви говорите про свій подальший досвід в Афганістані?
– Не зовсім. Так, після виписки з лікарні в 2005 році і до 2010 року, армія призначала мене на неармійські посади. Я перебував на Алясці, де працював у підрозділі з операцій. Також я працював у Пентагоні, був залученим у політику, працював з документами, що сприяють поліпшенню догляду за пораненими вояками, який надає Пентагон. Я мав можливість працювати в різних організаціях та центрах, допомагаючи впливати на законодавців і допомагаючи їм краще розуміти досвід поранених воєнних і потреби, які мали б бути задоволені, але цього з якихось причин не сталось.
– У госпіталі та перший рік за його межами – хто вас підтримував?
– У мене була моя родина, яка першою з’явилася до лікарні і допомогла мені на початковому етапі одужання. Моя мама, мій тато, моя сестра, а також кузени, тітки та дядьки, які дійсно підтимували. Також до мене приходили члени військової спільноти з мого попереднього життя; вони теж допомагали різними способами. Це дуже важливо, оце братерство і сестринство, яке ми маємо в армії. Я служив декілька років, і лідери, з якими я служив, приходили до лікарні і допомагали мені з переходом до нового життя. Мені дуже пощастило, що в мене була можливість навчатися в Воєнній академії США в Уест-Пойнті, і навіть викладачі з Академії приходили, дзвонили або писали листи і допомагали.
Крім того, я виріс на природі, у спільноті скелелазів. Багато людей з цієї спільноти приходили і підтримували будь-якими можливими способами. Так що мені дуже пощастило, що у мене були ці спільноти, до яких я належав. І люди, деякі з яких не мали жодних зв’язків зі збройними силами, але тим не менш приходили зі своєю підтримкою.
– Кажуть, у США церковні громади досить часто допомагають людям, але це, звичайно, залежить від того, релігійна людина чи ні.
– Церкви є великим ресурсом тут, у Сполучених Штатах. У США дуже багато ветеранських організацій та неприбуткових організацій, які надають допомогу. Люди з нашого суспільства, з місцевих громад, вони допомагають навіть тим, кого ніколи не зустрічали. Але якщо ви знаєте когось, довіряєте і любите, ви будете робити все можливе, щоб допомогти цій людині. Багато з таких відносин, в основному, виникають в університетах, коли ви навчаєтесь. Або в школах, а також на роботі і в інших сферах життя. Так що мені дуже пощастило мати ці відносини, які вже були налагоджені, коли я зазнав травм, і люди могли прийти і допомогти. Церкви, безумовно, є великою частиною цього процесу.
– Один з українських ветеранів, у якого я брав інтерв’ю, був (і досі є) фанатом баскетболу; сам грав і дивився турніри по телевізору. А потім був поранений, йому ампутували ліву руку, і він був у депресії. Але ось, що його дружина сказала йому: так, можливо, ти більше не зможеш грати в баскетбол зі своїми друзями – але ж ця права рука залишиться і буде обіймати нашу трирічну доньку та мене та зможе робити будь-що інше. І саме ця фраза дружини вивела його з депресії. А які слова втіхи подіяли на вас?
– Щодо вашої розповіді – можу сказати цьому українському солдату, а тепер ветерану, що це не означає, що він більше ніколи не зможе грати в баскетбол. Просто тепер він буде грати трохи по-іншому. Він матиме трохи інший вигляд, але завжди знайдеться спосіб, якщо він хоче грати.
– Я, до речі, не виключаю, що він уже намагається грати у баскетбол. Просто тоді була ситуація, коли він був у розпачі.
– Я люблю говорити, що життя потрібно жити за своїми власними правилами, не живучи життям інших людей. Одна річ, з якою я мучився протягом багатьох років і на розуміння якої мені знадобилося багато часу, це те, що я не буду тією людиною, якою був до травми, і я не зможу вчиняти так само і функціонувати так само, якби я був на 100% здоровим розумом і тілом. Тому вам потрібно знайти спосіб прийняти це для себе, збудувати свою гідність і життя на основі нової норми, нового стану. Це вимагає кропіткої роботи, і чим швидше ми зможемо відновити цей фундамент для нового розділу нашого життя, в якому нам доведеться переглянути деякі старі принципи, яких вже не існує, – тим міцніше ми зможемо його побудувати, оточені людьми, яким ми довіряємо і які допомагають нам у цьому. Саме це дозволило мені рухатися далі в житті, отримувати необхідну медичну допомогу, щоб надати мені можливість працювати на посадах, які роблять мене щасливим і дають відчуття, що я вношу вклад і є цінним членом команди, а не благодійністю. Щоб змогти повернутися в спільноту і брати участь у діяльності, яка робить мене щасливим. Мені подобається скалолазання, я люблю ходити в море, я люблю ходити в походи. І я не зможу робити це зі швидкістю, темпом або можливостями людей з нормальним фізичним здоров’ям в суспільстві. Але це нормально. Тож ви знаходите свої нові межі і визначаєте, як це втілити в цьому новому просторі. І коли ви розглядаєте це таким чином, це не “Я ніколи не буду це робити знову”, але “Окей, я все ще хочу робити те, що робить мене щасливим. Як я можу робити це тепер у межах цих нових обмежень?” – це і є нове ставлення до життя. І, чесно кажучи, якщо у людей виникають проблеми з цим, це їхні проблеми, адже в суспільстві конфлікт може бути з будь-яким типом людей.
– Ще один ключовий момент з того етапу вашого життя: коли вам було геть погано психологічно, ваші друзі-скелелази “викрали” вас на природу, у сферу своїх зайнять. І це, наскільки я розумію, виявилося справжнім сеансом терапії. Чи правильно я розумію?
– Так, у моєму житті були люди, які бачили в мені потенціал і не звертали увагу на мій зовнішній вигляд або фізичні обмеження. Їм було важливо просто проводити час разом зі мною, займатися цікавими справами і підтримувати комунікацію та спільноту. У той період мого життя, коли я дивився на себе в дзеркало, я не бачив в собі високої самооцінки і власної цінності. В моїх очах було тисяча причин, чому я ніколи не зможу мати якісне життя. Але саме тоді я не повністю усвідомлював, наскільки це було важливо.
Це назавжди залишиться в моїй пам’яті як момент, коли я усвідомив, скільки ветеранів повертаються з війни без такої підтримки і спільноти. Коли ми занадто слабкі і занепокоєні, намагаючись зрозуміти нове життя, навколо нас є люди, які надихають і мотивують нас, нагадують, що там, за межами, нас чекає дивовижне життя повне можливостей. Це зробило велику різницю у моєму відновленні, було розкішшю, важливим етапом.
І мені було дуже важливо те, що ця підтримка не надходила від військових, а від мешканців місцевої спільноти, які зробили все можливе, щоб я знову почувався частиною групи. Це завжди було фундаментом для мене, незалежно від того, чи працював я в громадських організаціях, чи в армії. Мені не важливо, що робить федеральний уряд. Я не планую прожити решту життя в урядовому середовищі. Я хочу жити в невеликому містечку або великому місті, взаємодіяти з людьми і мати щасливе життя. Я радий, що були можливості, і що вони відчували комфорт у спілкуванні та співпраці зі мною.
Продовження інтерв’ю читайте за ось цим посиланням.
