Ветеран Світозар Леськів: “Територія 4.5.0 — простір, де можна видихнути”
Історія чоловіка, який пройшов фронт, три поранення і створив місце відновлення для побратимів.
Бойовий шлях — складна, важлива сторінка життя ветерана. Невід’ємна частина його самого. Частина життя, яку важко згадувати і водночас неможливо не згадувати. Повертаючись до цивільного життя зі степів Донеччини та Херсонщини або лісів Сумщини та Харківщини, чи можливо просто перегорнути цю сторінку та розпочати нову?
Для кожного відповідь своя. Хтось шукає себе у новій професії, хтось відкриває власну справу, а хтось повертається до роботи, яка була поставлена на паузу, але вже з іншим досвідом, внутрішнім стрижнем та стійким почуттям відповідальності. Історія ветерана Світозара Леськіва саме така. З фронту, після трьох поранень, він повернувся на роботу в кабінет менеджера великого підприємства з великою відповідальністю. З власного досвіду знаючи, що цей перехід — непростий період, який потребує тиші для думок і відчуттів, ветеран вирішив створити простір для відновлення таких самих ветеранів, як він. Про військовий шлях, реінтеграцію та ветеранський проєкт «Територія 450» — читайте далі.
Яким було ваше життя до 2022 року?
— Народився я на Заході нашої країни в 1978 році, але вже в п’ять років наша родина переїхала на Схід — у місто Краснодон (нині Сорокине) Луганської області. Там я закінчив школу, потім інститут імені Даля з відзнакою.
Після навчання переїхав до Києва, працював у державному секторі. З 2000 по 2014 рік був на держслужбі — від головного спеціаліста в Держрезерві до керівника державного підприємства «Спецагролізинг».
Паралельно займався волонтерською діяльністю, особливо з нашим Центральним військовим госпіталем. Це були і донорство, і підтримка військових — загалом допомагав тоді, чим міг.
Маю родину — дружину і двоє дітей. Жили, будували плани. Але зізнаюсь, я хоч і не військовий, але аналізував усе і розумів, що повномасштабне вторгнення неминуче.
Розумію, тоді ця напруга висіла у повітрі. Тож де і як вас зустрів початок великої війни?
— У лютому 2022 року я зустрів повномасштабне вторгнення в Обухівському районі, де проживаю з сім’єю. Я ще з кінця 2021 року уважно стежив за ситуацією довкола законодавства про територіальну оборону. І 15 лютого 2022 року, за дев’ять днів до початку вторгнення, я вже уклав контракт. По-іншому не міг.
А взагалі для мене війна почалася не 24 лютого — а ще в 2014-му, коли бачив, як через мій рідний край заходили «білі КАМАЗи» та важка техніка. Тому ілюзій у мене не було. Я знав, що нікуди з України не виїду. Формат ТрО був для мене максимально зрозумілий і прийнятний: можна було поєднувати роботу з підготовкою до оборони.
Тому з першого дня вторгнення я вже був на службі як звичайний солдат 114-ї бригади територіальної оборони 135-го Обухівського батальйону.
Пам’ятаєте перші бойові дні?
— Так. Перші два-три місяці ми чергували на блокпостах в Обухівському районі — від Ржищева до Василькова. Це були ті рубежі, які фактично залишалися останніми, через які можна було виїхати з Києва. Ми випускали дітей, жінок, адже через Українку можна було виїхати на Одеську трасу, це була єдина відкрита дорога.
Світозар Леськів: командування вирішило відправити нас на Схід
— Скажу одразу, що мені дуже пощастило з побратимами, які в більшості мали вже певну військову підготовку та досвід. Пощастило із безпосереднім командуванням. У нас були мінімальні втрати особового складу на найважчих ділянках фронту. Ну а перше бойове відрядження було у Сєвєродонецьк. Це був травень 2022 року. Ми опинилися там буквально в перший–другий день штурму міста. Складно згадувати. Це був мій перший такий справжній бойовий досвід. Нам вдавалося тримати позиції, але… Одне скажу точно, вуличні бої, урбаністична війна — це найважче, що може бути. Саме там я отримав кульове поранення. Потім було лікування, відновлення в госпіталях — від Бахмута до Києва.
Після реабілітації я повернувся до батальйону, вже в протитанковий взвод. У травні 2023 року була ротація в Бахмут. Ми потрапили туди в найгарячіші дні, коли місто вже повністю захоплювали. Якимось дивом я вижив. Кажуть, що в той час це була найгарячіша точка у світі в воєнному плані. Звідусіль летіло все, що тільки може бути. Молитвами рідних вижив. Виходив сам дві-три доби до точки евакуації. Отримав контузію і знову поранення.
Після чергового лікування знову повернувся у стрій. Наш напрямок у 2024 році — це Кліщіївка, Часів Яр, Андріївка. Тоді на позиції я потрапив під 120-й мінометний обстріл. Мій побратим, який був в 5–7 метрах від мене, побіг першим і загинув… А я знову дивом залишився живим, отримав третє поранення — уламкове. Для себе я зрозумів: коли ти дійсно у цьому житті по-справжньому потрібен, приносиш користь і щирий у своїх діях… Є певні сили, які надають тобі захист. Це був січень 2024 року. Після останнього поранення я отримав третю групу інвалідності. І від того часу я в запасі.
Світозар Леськів: повернення до цивільного життя було дуже важким
— Коли ти роками живеш у військових реаліях, а починав я солдатом і закінчив головним сержантом, — це зовсім інші закони поведінки.
Після того, коли десятки разів був на межі між життям і смертю, коли втрачав побратимів, у тебе спрацьовують інші внутрішні процеси, рефлекси самозбереження. Контролювати їх у мирному житті складно. Але розуміти це — вже неабияке досягнення.
Ти по-іншому починаєш бачити цінність життя, спокійніше реагуєш на якісь побутові дрібниці. Адже хіба вони мають вагу в порівнянні з тим, що відбувається в окопах? І водночас дуже ти гостро відчуваєш шум, напругу довкола.
Ти просто по-іншому вже розумієш самоцінність того, що ти робиш, і цінність тих людей, які поруч з тобою. Найстрашніше для мене було не загинути, а уявити реакцію моїх дітей, дружини, мами. Насамперед не хотілося їм принести цей біль. Це мене тримало. І це рухає мене далі й нині. Підтримка родини, робота, діти поруч — це те, що допомагає швидше «включитися» у цивільне життя. Тому я вдячний дружині Тетяні, мамі Галині та моїм дітям — сину Григорію та донечці Стефанії.
У вас такий непростий бойовий шлях, певно, маєте і державні нагороди?
— Так. У 2022 році за Сєвєродонецьк отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня від Верховного Головнокомандувача. Також маю хрест «Військова честь» від Залужного. Є відзнаки за поранення.
Чим ви займаєтесь зараз ?
— Я працюю у Запоріжжі, очолюю службу транспорту та логістики на підприємстві критичної інфраструктури. Це прифронтова зона. Моє життя зараз минає у відрядженнях, між Києвом і Запоріжжям.
Саме власний досвід повернення до цивільного життя надихнув вас на створення проєкту «Територія 4.5.0»?
— Так. Цей проєкт ми реалізуємо з моїм побратимом Андрієм Пантелеймоновим (він нині виконує бойові завдання на Сумщині). У мене ще до повномасштабної війни була земля — дві ділянки біля водосховища у Канівському районі, біля Трахтемирівського ландшафтного парку . Тому ми вирішили зробити там невеликий ветеранський простір — кілька модульних будиночків на природі.
Головна ідея — щоб людина після фронту могла просто виїхати туди, побути в тиші, прогулятися, пожити кілька днів без міського шуму, без постійного стресу. Наодинці або з кимось, кому довіряєш свій стан. Побути поруч з природою — далеко від фронтових баталій і без цивільного гамору людей та машин. Це некомерційний проєкт — передусім він створений для ветеранів і побратимів. “Територія 4.5.0.” — назва говорить сама за себе.
Реалізувати проєкт нам допомагає Український ветеранський фонд Мінветеранів. Дізнавшись про програми грантової підтримки ми не змогли пройти повз. Подали заявку і стали одними з переможців конкурсної програми “Варто почати власну справу”.
На якому етапі зараз реалізація?
— Ми вже встановили сонячну електростанцію на 10 кВт, змонтували два модульні будинки, один ще добудовуємо. Через обстріли логістичного складу були затримки, але ми працюємо. Сподіваюся, наступного сезону повноцінно відкриємо простір для прийому відвідувачів.
Що для вас особисто означає цей проєкт?
— Це спосіб підтримати таких самих ветеранів, як я. Дати їм можливість спокійно відновитися — морально й фізично. Після повернення з фронту багато що дратує, мозок ще в режимі бою. А там — тиша, природа, прогулянки. Це допомагає стабілізуватися, видихнути.
Хочеться, щоб побратими могли приїхати з родинами, провести тиждень, відновитись, а потім повертатися до своїх справ чи служби вже з іншим внутрішнім станом. Забути все, що відбувалось і відбувається на фронті, неможливо. Та й чи треба? Але я хочу допомогти ветеранам і ветеранкам прийняти цю частину себе і навчитись з нею жити, аби все було 4.5.0.
