«Були випадки, коли ми мусили приборкувати не страх, а надмірний бойовий азарт…» — про свою службу поділився командир взводу розвідників одного з підрозділів Сил ТрО.
Олексій командує взводом розвідників одного з батальйонів Сил ТрО під Бахмутом. На початку року за виконання бойових завдань його нагороджено «Сталевим хрестом» — почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних сил України. А також він – нещодавній випускник навчальної програми для командирів під назвою «Вишкіл капітанів».
Олексій родом із невеликого містечка на Сумщині. Навчався в Харківському авіаційному інституті, закінчив військову кафедру. Згодом переїхав до Києва, працював в авіапромисловості. Так було до повномасштабного вторгнення росіян.
25 лютого став до лав Сил територіальної оборони ЗСУ.
«Мене одразу записали в розвідники. Правда, спочатку мій взвод на Київщині виконував функції своєрідної «групи швидкого реагування». Тоді багато роботи з пошуку та протидії ДРГ було покладено на Сили тероборони. І зокрема на наш підрозділ», — розповідає він.
Після Київщини підрозділ перемістили на Харківщину, де виконували розвідувальну роботу по всій ділянці фронту, яку тримав їхній батальйон. Займалися аеророзвідкою, коригували вогонь артилерії. «Вдавалося знищувати і ворожі склади, і техніку, і живу силу. Далі, після короткого відновлення, — Донеччина, де й воюємо з хлопцями досі».
Влітку 2022 року Олексій обійняв посаду командира розвідувального взводу. Для проєкту «Ті, хто примножують силу» від поділився своїм досвідом.
Не лише артилерія і дрони
Сучасна війна – це насамперед війна артилерії та дронів, але все дуже залежить від району бойових дій. Коли ми були на Харківщині, то дійсно – там переважно працювала арта, авіація, контрбатарея і т.д..
Тут, на Донеччині, в передмісті Бахмута, ситуація дещо інакша. Крім того, що звично для нас, працює артилерія, міномети та авіація (причому значно ширше та інтенсивніше, ніж це було на Харківщині), ще й дуже активно діють диверсійні групи вагнерівців, які наближаються до нас на дуже короткі відстані.
Наприклад, під час одного з останніх боїв, відстань між нами і противником була всього 17 метрів. Це та відстань, коли добре видно вираз обличчя та емоції ворожого солдата. Та й загалом, тутешня дистанція між позиціями, в середньому, 30-40 метрів. Можна буквально воювати гранатами, кидаючи їх один в одного.
Розвідник повинен уміти все
Розвідувальний взвод поєднує в собі найкраще з того, що вміють бійці інших підрозділів. Розвідники — це «фахівці широко профілю», які добре володіють не лише традиційними стрілецькими навичками, але й вміють «літати» з дроном, мінувати, розміновувати і ще багато-багато іншого.
Стріляємо ми значно менше, ніж інші. Кажуть, що коли розвідник стріляє, це означає, що завдання провалено, і він «спалився». Втім я розумію почуття своїх хлопців, яким також хочеться звичного бойового куражу. Тому часом дозволяю їм попрацювати разом зі стрілецькими підрозділами.
Я керую чудовими людьми. У цивільному житті ці люди займали важливі посади, були цілком реалізовані й міцно стояли на ногах. І тут, на війні, їхній інтелект і завзяття дуже знадобились.
Коли взвод — це сім`я
Мій підрозділ пройшов свій шлях вдосконалення. Зараз там немає і не може бути випадкових людей. Давно відсіялись ті, яким наші цінності були чужі. Тепер це міцна команда людей, які вже «обстріляні», які разом подолала чимало труднощів, разом пережили бойові зіткнення, і кожен показав свій характер і свою стійкість.
Нам жодного разу не довелося переборювати паніку чи долати неконтрольований страх. Навпаки: були випадки, коли мусили приборкувати не страх, а надмірний бойовий азарт.
Мій підрозділ високо мотивований. Я не маю потреби вигадувати для них жодних емоційних заохочень. Є одна річ, яку всі розуміють: цю війну треба закінчити нашою перемогою. Тільки тоді зможемо повернутись додому. І до свого попереднього життя.
За лаштунками нашого підрозділу панує, наскільки це можливо, атмосфера гумору, та взаємних жартів. Такі речі згуртовують.
І я, і головний сержант намагаємось постійно нагадувати про те, що ми – не просто підрозділ, а родина, яка вже чимало гуртом пережила. Хоч, якщо чесно, нагадувати особливо не потрібно. Всі й так це чудово знають і пам`ятають.
У нас немає так званої «армійщини». Її і не може бути. Я починав служити з цими хлопцями, ще не будучи їхнім командиром. Ми не лише підрозділ. Ми спільнота, що має однакові цінності. І не лише у війську, але й поза ним.
Найстрашніше, що може відбутись для командира – це загибель когось бійців. Коли потім доводиться телефонувати його рідним… Тому я роблю все, щоб ризики для життя моїх хлопців були мінімальні. Поки що виходить. Ми живі й водночас ефективно робимо свою роботу.
Перед виходом з Києва я обіцяв їм та їхнім сім`ям, що всі ми повернемось додому. Тому роблю все, щоб дотримати слова.
Вишкіл капітанів
Нещодавно закінчив «Вишкіл капітанів» — унікальний курс Сил територіальної оборони ЗСУ для командирів рот, взводів і офіцерів штабів батальйонів. Вивчав процедури планування бою за стандартами країн НАТО з урахуванням досвіду російсько-української війни. Інструктори — бойові офіцери, які пройшли підготовку за кордоном.
Саме під Бахмутом я зрозумів справжню цінність отриманих знань, а на деякі речі почав дивитися інакше. Починаючи від організаційних моментів і закінчуючи протоколами, якими керується командир при виконанні бойового наказу. Часом жартома кажу, що «Вишкіл капітанів» — це найкраще, що сталося зі мною за всю війну.
«Ті, хто примножують силу» — проєкт Сил територіальної оборони ЗСУ, який розповідає про бойових командирів, військових лідерів, що проявили себе під час російсько-української війни. Якісне і спроможне військове лідерство — це наша потужна зброя, яка здатна стримувати та відлякувати нашого ворога.
