… Був спекотний липень 2022 року. Чоловік йшов набережною Дунаю у Відні. На його футболці виднілися сліди поту. Обличчя теж було розпашіле. Він характерно розкачувався всім тілом: замість лівої ноги у нього протез, ліва рука – теж ампутована. Чоловік крокує азартно та вперто.
Це — ветеран російсько-української війни Сергій Храпко. У 2015 році він втратив ногу та руку під час обстрілу на Світлодарській дузі.
Він влаштував собі марафон і долає відстань заради того, щоб зібрати кошти та придбати дизельний позашляховик для побратимів.
“Сподіваюся, що не зітру останні ноги до спини”, — іронізував він, закликаючи всіх задонатити. Зрештою, зібрав потрібну суму, придбали та передали авто в район виконання завдань підрозділу.
Спорт, стрибки з парашутом, занурення з аквалангом: “Адреналінчик чіпляє гарно”
Ми спілкуємося в його авто у Печерському районі столиці. Чоловік приємно вражений, що парковочне місце для людей із інвалідністю не було зайнятим — вдень, у будній, у середмісті.
До речі, сів за автомобіль Сергій якраз після поранення — доти не кермував, хоча права мав.
“Вперше сів за кермо у 2018 році. Було трішки незвично, бо вчився на механіці, а сів за автомат”, — говорить він із ледь помітною гордістю.
Відтак, мимоволі починаємо розмову про те, як держава та громади на місцях опікуються ветеранами, котрі втратили кінцівки. Співрозмовник злегка дратується та випромінює здоровий скепсис: за дев’ять років війни та повернення з фронту поранених військових мало помітних змін.
“Все такий же головняк із МСЕКом та ВЛК. Багато планується, але без результату. Деякі проєкти заморожуються та розпорошуються по дорозі, а потім закривають фінансування тощо. А поранених багато. Якщо раніше поранений з ампутацією — це “вау”, то зараз заходиш в будь-яку палату, і там таких п’ять людей, грубо кажучи. Я, наприклад, вже другий місяць не можу потрапити до свого протезиста, і з розумінням до цього ставлюся, в нього зараз мало часу”, — говорить із запалом співрозмовник.
Після лікування та реабілітації Сергій — невід’ємний член української ветеранської тусовки, спортивних змагань. Був учасником найбільших в Україні змагань для військових Invictus Games. Та й зараз не гребує участю у спортивних заходах.
“Спорт, найперше, — це спілкування, зустрічі з побратимами, іншими людьми. Але я зараз ще й ходжу в зал, бо треба підтримувати себе в формі. Протез фіксується на животі, я доволі часто звертаюся до протезиста, і якщо мене ще буде “розносити” – то я ходитиму до нього ще частіше. Тому треба тримати себе в формі”, — пояснює Сергій.
У нього за спиною — два стрибки з парашутом (у тандемі з інструктором) та занурення з аквалангом.
“Це круто. Вперше — з висоти 4,5 км. Перехопило подих, коли вистрибнули з літака. Хвилина вільного падіння. Це неймовірні відчуття. Це зашкалює, адреналінчик чіпляє гарно. Коли у Єгипті занурювався з аквалангом – там були інші відчуття, але трішки стрьомновастєнькі. Інструктор контролював, але цікаво”, – говорить азартно ветеран.
“Діти мене не пам’ятають з двома руками та ногами”
Акурат після стрибка з парашутом в одному з інтерв’ю Храпко сказав, що “наша земля дуже гарна з висоти. Варта того, щоб іти воювати і втратити ноги”.
“Коли я полюбив цю країну?.. Та це було давно. Пам’ятаю, ще з 91-го року все почалося: прапори на футболках носили, робили патріотичні значки з копійок. Ось цей “національний присмак” приходив із часом у російськомовний Київ. А під час вивчення історії більше дізнався про УПА – і це було цікаво, щось нове. Я занурився в тему, це стало поштовхом. Я не був патріотично дуже спрямований, але… земля наша дійсно гарна (сміється). І розуміння того, що це саме наша країна! А в 2014 році після перших обстрілів з території РФ я зрозумів, що це вже ніяка не АТО і що завтра-післязавтра це все не закінчиться…”.
Коли Сергій отримав поранення, то старшому синові було сім років, доньці — рік. Запитуємо, як складалася комунікація з дітьми в той період життя.
Діти не памʼятають із двома руками-ногами
“У більшій мірі, вони мене в іншому вигляді й не бачили, і не пам’ятають із (двома — ред.) руками-ногами. Вони на цьому не акцентували, ставилися до цього без зайвих питань. Головне — що живий і здоровий. Доволі просто все відбувалося. Ще в реанімації я зрозумів, що далі житиму без руки і ноги. І далі що?… Продовжуємо далі. Це як закінчуєш школу — і починається новий етап життя. Це приблизно так виглядає: так, як було — вже не буде, але буде трішечки інакше. Обов’язково буде. В мене не було психологічних проблем, я просто сприйняв це як новий етап життя. Але, слава богу, всі мої домашні до цього поставилися так само — життя продовжується. Все так, але трішечки не так”, — говорить ветеран.
Він призвичаївся сам готувати – жартома каже, що “надає повний комплекс послуг”.
“Якось став і зробив – і все. І досі це роблю. І не лише шинкую цибулю чи капусту – а й повністю готую, це повний комплекс послуг: від магазину до шлунку (сміється). У мене є повноцінна рука, і я в цьому не бачу проблеми. Маю знайомого ветерана без обох рук – і він це все теж робить, але двома протезами. Все, що я робив до поранення – я роблю й зараз, але все це робиться трішки повільніше”, – пояснює він.
Евакуація в Австрію і повернення: “Діти сказали, що німецьку мову вчити не хочуть”
Ветеран констатує: не покидала “чуєчка”, що буде велика війна з pф.
“Все до того йшло. Останні три-чотири місяці до вторгнення, всі ці “укази” і “рішення” Путіна та терориста-самозванця Пушиліна… Було зрозуміло, що все це закінчиться великим кіпішем. Я був впевнений, що вони попруть з Донбасу, щоб пробити собі прохід до Криму. Але я навіть уявити не міг, що це будуть Суми, Київ, Чернігів. Це в голові не вкладалося”, – говорить він.
Всередині березня 2022-го Сергій евакуював своїх дітей в Австрію. Виїхав і сам. Паралельно шукав тепловізори, спорядження там, за кордоном, та передавав в Україну, на потреби Сил оборони, які вели запеклі бої на кількох напрямках фронту. Допомагали українці за кордоном.
“Більшість австрійців не люблять росіян. Підтримують Україну. Нам дуже допомагала місцева громада. Там досі залишається чимало українців, декому з них нема куди повертатися – їхніх міст немає, як-от Маріуполя. Але влітку 2022-го вирішили повертатися. В серпні вже були в Україні. Діти сказали, що німецьку мову вчити не хочуть (сміється)”.
Далі – включеність у підтримку Сил оборони: збори коштів на ремонт авто, на ліки, марафон, який планував ще до повномасштабного вторгнення та чимало іншого – потрібного для ветеранів.
А днями Сергій долучився до промоції інклюзивного класу авто від Uklon.
“Вони хочуть запускати таксі для людей із інвалідністю. Це справді необхідна річ. Для Києва – дуже доречно, життєво необхідно. Те, що аналогічні процеси запускаються в Україні лише на дев’ятому році війни – про це я навіть говорити не хочу. Дуже часто запуск таких проєктів виглядає як ганяння води в ступі. Так, зараз зросла кількість можливостей для ветеранів, військових із ампутаціями. Але із повномасштабним вторгненням збільшилася кількість поранених, тому проблема зросла в геометричній прогресії. Треба більш системний підхід для вирішення комплексу проблем”, – азартно говорить чоловік.
– Що би ви порадили рідним, дружинам молодих військових, які з повномасштабним вторгненням втратили кінцівки?
– “Не холить і не лелеять” (не пестити і не плекати – ред.), однозначно. Я чудово пам’ятаю, як дружина сказала: для мене нічого не змінилося. Вставай, ходи, думай, рухайся. “Похолить” і “полелеять” – це, звісно, добре, якщо ти лежиш і не можеш нічого зробити в прямому сенсі, не можеш підняти ні рук, ні ніг. Але щойно ти більш менш стабілізувався – вперед, бо потім булки розслабляються і нічого більше не захочеш робити, вважають, що їм всі все винні”, – аргументує чоловік.
– Після ампутації статеве життя не завершується?
– Ні. Все було чудово і безпроблемно. Можливо, навіть щось оригінальніше з’являється (усміхається – ред.)… Іноді бувало доволі важко, але.. Все це доволі індивідуально – в кожного своя проблематика, поранення, в когось можуть бути пошкоджені статеві органи. Але в цілому – ні, статеве життя не завершується.
– Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні?
– Це складне питання. Особисто для мене станом на 2015 рік перемогою було б звільнення наших територій, включно з Кримом. А зараз я розумію, що цей “головняк” під боком буде постійно, цей малохольний сусід з імперськими амбіціями. Якби не ядерний статус цієї держави – все було би набагато простіше… Але для початку – звільнення наших територій. Включно з Кримом.
… Кінець зими 2022 року. Польща, густий снігопад. Чоловік з ампутованою рукою, підстрибуючи на одній нозі, приземляється у снігову перину, і робить “метелика”.
Це теж Сергій Храпко. Ветеран російсько-української війни. Він разом із дітьми з візитом у Польщі в рамках однієї з програм з реабілітації. Пізніше публікував ці відео та закликав донатити на ремонт автівок побратимів. І гроші таки збирали. Військо продовжувало битися.
Нагадаємо, що український онлайн-сервіс виклику авто Uklon запустив клас “Інклюзивний”. Ветерани, бійці та всі користувачі крісел колісних зможуть безперешкодно пересуватися на спеціально оснащених авто. Новий клас авто доступний в Києві та його передмісті в радіусі 20 км, а надалі планується розширення географії.
Український ветеранський фонд Мінветеранів — партер Uklon Inclusive серед ветеранів та їхніх родин.
