Ірина Цілик — українська поетка, письменниця, режисерка, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка 2023 року.
У своїх роботах, у літературі та кіно, вона розповідає історії так, ніби тримає читача/глядача за руку й веде життєвим шляхом своїх героїв. Про Ірину Цілик та її творчість знають далеко за межами України. Лауреатка престижних міжнародних фестивалів, перша українка, яка увійшла до складу журі Каннського фестивалю та багато іншого.
З початком повномасштабного вторгнення Цілик не припиняє говорити про Україну та звитягу її захисників і захисниць на міжнародній арені, спонукаючи весь світ допомагати нам. А нещодавно Ірина стала амбасадоркою Українського ветеранського фонду та робитиме все можливе, аби голоси ветеранів і ветеранок лунали гучніше. Режисерка допомагає ЗСУ з 2014 року, а її чоловік — письменник, ветеран Артем Чех — удруге взяв до рук зброю та пішов до війська.
Однак відлік війни для Ірини Цілик почався раніше.
— Більш травматичного досвіду, ніж я пережила за три дні розстрілів на Майдані, в моєму житті, мабуть, не було, — каже вона. — Вперше тоді так близько стикнулася зі смертю й усвідомила, наскільки ми крихкі та незахищені. Світ руйнується просто на очах, якщо в центрі великого європейського міста можуть розстрілювати беззбройних людей…
Ми всі переживаємо гойдалки вгору — вниз. Нібито й адаптувалися до нереальної, ненормальної реальності. Але бувають пікові точки — й ніби знову падаємо до чорної ями, де не можеш повірити, що це відбувається. Війна складається з таких амплітуд. Нескінченний коловорот, у якому ми перебуваємо дев’ять із половиною років.
— Пані Ірино, як ви сприйняли рішення вашого чоловіка Артема Чеха долучитися до війська?
— Це сталося 2015 року. Починаючи з 2014-го, Чех був у стані внутрішніх вагань і моральних дилем. Не наважувався зробити цей крок — вступити до добровольчого батальйону, але водночас відчував, що не може бути поза цим усім. Ходив до військкомату, перевіряв себе в списках. Коли 2015 року зрештою прийшла повістка, ми на якусь мить обидва замовкли. Він до цього готувався, але було зрозуміло, що починається новий період у нашому житті.
Чех служив у 2015–2016 роках, 14 місяців, із них 10 — на передовій, під Попасною. Це був сюрреалістичний досвід для нас усіх: для мене, сина, для нього. Досі ніколи не думала, що я, сучасна жінка XXI століття, раптом знайду себе в ролі жінки, яка чекає на чоловіка з війни.
Читайте інтерв’ю повністю – за ось цим посиланням.
