…Початок 2000-х. Маленьке село у Дніпропетровській області. 13-річний юнак спрагло додивився новий випуск спортивного шоу “Богатирські ігри”, вийшов надвір та побіг. Після пристойної дистанції кільканадцять разів підтягнувся на турніку на батьківському обійсті. Далі – відтискання від землі.
Насамкінець підійшов до змайстрованої власноруч штанги з труби та дерев’яних пеньків і зробив кілька разів жим лежачи. Після дощу колоди розмокли і стали важчими, але юнак був радий: більша маса, більше кайфу.
З хлопця щедро стікав піт, і він був задоволений собою – готувався до вступу у військовий виш.
За кілька років він стане молодим офіцером-десантником, плануватиме поїхати в миротворчу місію в Африку, але по “мирняку” прослужить вісім місяців.
Потім в його рідну країну вторгнуться ворожі російські війська. Він отримає важке поранення, але після цього його дух і тіло не ослабнуть – а навпаки.
Це – про Віктора Легкодуха. У 2014 році він був офіцером 25-ї окремої повітрянодесантної бригади ЗСУ. Під час боїв із росіянами у серпні 2014 року отримав важке поранення – відтоді унаслідок пошкодження спинного мозку пересувається на візку. І в спортзалі теж займається на візку.
Віктор – призер Warrior Games та Invictus Games. Здобував і золото, і срібло, і бронза. Зараз він є кандидатом в майстри спорту, планує стати майстром спорту міжнародного класу. А ще – пише дисертацію на тему, пов’язану з російською агресією.
Цей підполковник Збройних сил власним прикладом показує, що симбіоз сили та розуму в тілі офіцера – це про імідж ЗСУ, державну безпеку та національну стійкість.
Далі – історія впертої людини, фахового офіцера Віктора Легкодуха, для якого захоплення спортом в підлітковому віці виросло у щось більше. Спорт привів його у військо, спорт допоміг під час реабілітації, спорт веде по життю.
Академія: до війни не готували, всі хотіли на миротворчу місію
Віктор вступав до військового вишу в 2009 році. Обрав факультет аеромобільних військ та розвідки та свідомо спланував це ще з 9 класу – багато бігав, підтягувався.
“На вступних екзаменах у мене був біг на 3 км, підтягування та біг 100 метрів. Все здав. Хоча не бачу сенсу бігти 100 метрів, 20 кілометрів – легко, а що таке стометрівка?”, – сміючись, говорить він.
Каже, що підсів на спорт з 13 років.
“Дуже любив дивитися “Богатирські ігри”, змагання з бодібілдингу. В селі не було ні секцій, ні спортивних залів. Я родом з дуже маленького села, але хотів бути спортивним та відповідно виглядати. Все починалося з бігу. Потім – відтискання. Згодом вдома змайстрував турнік та бруси, примітивну штангу з труби та двох пеньків. Коли вони розмокали – ставали важчими. Згодом вже придбав гантелі”, – пригадує він свої юнацькі роки.
Майбутніх десантників у академії неабияк гартували та тренували, та й бойова підготовка була на рівні. Практики – теж вдосталь.
“Наш факультет, здається, не стріляв лише з танка та артилерії. З усього іншого озброєння в нас була практика стрільби, і доволі часто. На кожних зборах на полігоні в нас були тематичні змагання – біг на 10 чи 20 кілометрів, спортивне орієнтування тощо. Наприклад, нас із закритими очима розвозили на машині по полігону, розкидали по лісу, і ми мали дістатися певної точки за допомогою компаса та карти. Бойова підготовка була на рівні. І це показало свій результат – у 2014 році боєздатними частинами були лише повітрянодесантні та аеромобільні”, – наголошує Віктор.
За чотири роки навчання у військовому виші Легкодух 38 разів стрибнув з парашутом – хоча, згідно з програмою, мало бути 28.
Запитую, чи готували молодих офіцерів до війни – будь-якої, з будь-яким ворогом.
“Чесно? Ні. Тоді, коли я вчився, основними цілями було що? Повчився, отримав офіцерське звання, послужив – і поїхав на ротацію. В Африку, наприклад. У всіх були плани поїхати на миротворчу місію, а якщо на рік – то взагалі супер. Плюс пристойні гроші можна було заробити, і це нормально – ми живемо в матеріальному світі. Варіант, що з нами буде воювати москальня, ніхто не розглядав. Але я точно пам’ятаю, як нам один викладач сказав: “Відчуваю, що ваш випуск кудись жорстко попаде”, – пригадує Легкодух.
Знання, отримані у військовому виші, пригодилися молодому 21-річному взводнику.
“У мене у підрозділі були люди від 19 до 46 років. У декого з них діти були старші за мене. Тому треба кимось бути та щось знати, щоб заробити авторитет. Багато залежало від особистих навичок, вміння, психології. Я знав, що спорт в цьому теж допомагає. Бо коли ти показуєш особовому складу, що ти вмієш – то в тебе авторитет неабияк піднімається. От приклад: у всіх, хто приходив на контракт у взвод, я особисто перевіряв фізо, бігав з ними. Коли була здача іспиту – мене ніхто із солдат не міг обігнати на дистанції в 3 км. Силові вправи, вправи на витривалість – так само. Вони це бачили – і я відразу заробляв авторитет”, – пригадує він один із численних випадків, коли авторитет і спорт як взаємопов’язані речі допомагали комунікувати з підлеглими.
“Мирно” Віктор прослужив лише вісім місяців. І вже 1 березня 2014-го військова частина виїхала в напрямку Криму.
“Але до півострова ми не доїхали. Завдання по дорозі змінили, і ми зупинилися в Мелітополі в бригаді транспортної авіації”, – каже він.
Реабілітація: “Відчуваєш, що ти знову живий, коли тягнеш ту вагу”
Далі – схід. Десантники вели жорсткі бої як одні з найбільш боєготових частин Збройних сил. Наприкінці серпня 2014-го під час виконання розвідувального завдання Віктор отримав поранення – було ушкоджено спинний мозок.
Під час лікування та реабілітації спорт, звісно, був помічником.
“Спочатку я почав відтискатися, стоячи на колінах. Потім мені на спину клали 20 кг, потім 40, згодом – 60. Коли у мою палату зайшов завідувач відділення і побачив цю картину – був шокованим. Згодом у свого реабілітолога Мар’яни Гординської я попросив якесь серйозне залізо, бо ті маленькі гантелі, які були в шпиталі, мене вже не влаштовували. Наступного тижня у госпіталь притягли штангу. 180 кг (сміється – ред.). То було для мене. Які відчуття від роботи з металом вперше після поранення?.. Відчуваєш, що ти знову живий – коли тягнеш ту вагу”.
У 2019 році після реабілітації у США Віктор повернувся на службу у ЗСУ.
“Я планував поновитися ще до реабілітації, але тоді не було ухвалено відповідної законодавчої бази. Але ми з хлопцями добилися, що в 2018 році ухвалили закон, згідно з яким військові з інвалідністю могли залишатися чи поновлюватися на службі. В академії мене вже чекали. Чому я повернувся в армію? Розумієте, військовий має бути кар’єристом. Військовий не має казати: “Я на цій посаді капітаном би до пенсії служив”. Нафіга тоді це все?”, – запитує офіцер.
– Тобто, зараз ви – підполковник, і у вас є амбіції отримати генеральське звання?
– Генеральське – не знаю, бо генералів на візках ще не бачив. Звісно, все може бути (сміється – ред.). Але полковника – точно.
Після поновлення на службі Віктор почав викладати на кафедрі вогневої підготовки у НАСВ імені Гетьмана Петра Сагайдачного.
Паралельно – готувався до ветеранських спортивних змагань, і звісно ж, багато тренувався.
Його ім’я відоме не лише в Україні, а й далеко за її межами.
Так, лише в 2022 році офіцер здобув сім медалей (чотири золоті, дві срібні та одну бронзову) на «Іграх Воїнів» (Warrior Games) у США. Він став одним із найкращих учасників змагань. Також Віктор здобув золоту та срібну нагороди на цьогорічних «Іграх Нескорених» (Invictus Games) у Гаазі.
Зараз Віктор тренується не менше трьох разів на тиждень мінімум по півтори години. Улюблена вправа – жим лежачи. Робоча вага – 100 кг, за раз тягне 125 кг. Не обходиться без спортивного харчування.
“Протеїн не вживаю, бо він на мене вже не діє (сміється – ред.). Амінокислоти – обов’язково. Вони треба для відновлення, враховуючи ті навантаження, які я роблю. Тим більше, після того, коли мінімум 50 відсотків здоров’я ти залишив там, спортивні добавки є справді потрібними”.
Зараз Віктор – кандидат у майстри спорту. До кінця літа планує стати вже майстром спорту міжнародного класу.
– Що відчуває людина, яка здобуває золото під прапором України?
– Так просто не опишеш ті емоції… Ти гордий за те, що представляєш свою країну… Але… Ти не шокований цим. Ти знаєш, що ти займався цим, вклав у це свої зусилля та час, і твоя дисципліна привела тебе до нагороди. Просто так перше місце не здобувається.
– Що би ви порадили військовим, які зараз отримують важкі поранення на війні? Їхнім рідним? Яких зараз, на жаль, багато.
– Після повномасштабного якось з’їздив у шпиталь – і я такого ще не бачив. Палати забиті, чимало військових зі схожими пораненнями, як в мене. Інколи запитують мене, чи маю я надію, що все ж піду?..
Я не піду, якщо щось в світі не придумають. А в світі ще ніхто не придумав, як відновлювати спинний мозок. Але у всіх, хто має ушкодження спинного мозку неможливість ходити – це найменша проблема, чесно. Насправді, із здоров’ям є ще більше проблем. Те, що ти не ходиш – вже прийняв і забув про це.
Так, військовий за умовні пів року після поранення може бути в ментальній ямі, бо він ще не розуміє, що з ним сталося. Найперше – треба прийняти для себе як факт своє поранення. Друге – зосередитися не на тому, що з тобою БУЛО, а на тому, як з цим жити далі, як жити якісно. Не просто існувати, отримувати до кінця життя пенсію тощо. Ти – молода людина. Ти маєш активно жити. Це треба зрозуміти.
– На вашу думку, чи готові наші суспільство і держава…
– Ні! Я цього не бачу! От, наприклад, я був у Штатах на реабілітації. Їздив у церкву до діаспори. Був одягнений у військову форму українського зразка. Посеред перехрестя темношкіра жінка зупинилася, відкрила вікно свого авта, і каже мені: “Men, thank you for your service”. Їй пофіг, що я не в американській формі. Вона розуміє, що я військовий. У них повага до військових – на національному рівні. Це як у нас на День Незалежності одягнути вишиванку.
Ти їдеш по дорозі у США – а на автівках наклейки: “Мій син – у морській піхоті”, “Моя донька – в армії”. У них це природно та від душі. І це при тому, що американці ніколи не воювали за свою землю – вони воюють за мир і демократію у світі. І вони не знають, що таке, коли руйнується твій будинок, коли вбивають твоїх рідних тощо.
– От, власне, як у суспільства виховати повагу до ветеранів?
– Ніяк. Треба фізично виховувати (іронічно сміється – ред.). В нас немає ніяких покарань за неповагу до ветеранів. Побив захисника, послав його, а потім на камеру зняв вибачення – і все. Хоча би 15 діб за таке має бути! Якісь штрафи чи інші адміністративні покарання. Але в нас цього немає, це не розвинене.
– Дев’ять років війни. Чи змінилися, на вашу думку, підходи в роботі держави та громадського сектору над доступністю інфраструктури в українських містах? Сервіс таксі Uklon, наприклад, запускає клас “Інклюзивний” для людей на колісних кріслах. Як іще, за вашими спостереженнями, держава готується стати ветеранською державою в центрі Європи?
– Не треба думати, що доступність – це лише для ветеранів. Скільки у нас мам із візочками? Людей старшого віку на візках? Елементарно – ти зламав ногу, і тобі треба пандус. Так, усі ці зміни відбуваються, але повільно, занадто повільно…
– Що має стати каталізатором для швидших змін, на вашу думку?
– Якщо у нас за 9 років цього не розуміють – то це не зміниться… Я можу сказати про себе: стараюся влаштувати життя так, щоб не витрачати нерви. Я їжджу на машині, бо автівка – це мої ноги, наприклад. От і все.
– Розкажіть про свою наукову роботу в Академії, над якою працюєте наразі.
– Я зараз ад’юнкт штатний науково-організаційного відділу. Навчаюся в ад’юнктурі, минулого року вступив. Цивільними словами – це аспірантура. Буду писати дисертацію протягом чотирьох років. Тема дуже цікава – пов’язана з російською агресією проти нашої країни.
– Ви свого часу викладали на кафедрі вогневої підготовки цього ж вишу. Курсанти вмотивовані зараз?
– Курсанти, які вступають у вищий військовий заклад під час війни, прекрасно все розуміють те, що вони по-любому потраплять на війну. Я вважаю, що це героїзм із самого початку.
– Чи потребує наша військова освіта реформування, на вашу думку?
– Зміни вже приходять. Багато молодих офіцерів стають викладачами. Я вже зміни бачу.
– Що буде для вас перемогою в російсько-українській війні?
– Це точно не має обмежитися виходом на кордони 1991 року. От вийдемо ми на кордони – і що далі? А росіяни не зупиняться, і будуть нові ракетні удари, бо ми вийшли на свої кордони, і становимо для них ще більшу небезпеку.
РФ має визнати свою поразку, офіційно капітулювати та розпастися на частини. Народи, які мешкають на території РФ, мають стати “народними республіками” – бурятська, якутська тощо. Має залишитися болотна Московія і все.
Х*йло має бути на лаві підсудних, якщо він не здохне до того часу. Хоча я взагалі дивуюся, як його досі не шльопнуло його ж оточення.
І, звичайно, я маю отримати репарації. І всі поранені. Всі батьки та рідні загиблих мають отримати репарації. Сім’я кожного загиблого має отримати хоча би мільйон доларів. Хоча би. Поранені – можна починати від 500, 400, 300 тисяч доларів, залежно від групи інвалідності. Це “мінімалка”.
РФ має бути роззброєна, без права виробляти зброю. Її армія не має перевищувати 20 тисяч осіб з визначеним видом озброєння (легке стрілецьке, броньоване). Росія має стати країною-ізгоєм. От тоді я відчую перемогу.
… 2023 рік. Коридори Національної академії Сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Гамірно. Група курсантів активно обговорює семінар, який щойно завершився. Хтось із стильною зачіскою, в когось вже з’являється перша щетина, а дехто ще не позбувся підліткових прищів. Але всі вони – вперті, бо навчаються на офіцерів армії, яка воює. Всі вони знають, що їх чекає війна.
Коридором проїжджає на візку один із викладачів академії. Навіть крізь однострій помітне рельєфне м’язисте тіло чоловіка, його широкі плечі. Курсанти щиро віддають військове вітання. Потім тиснуть йому руку, навперебій вишиковуючись в чергу. В їхніх очах читається повага до цього впертого чоловіка – він не кинув свою армію, навчає, займається спортом, бере участь у змаганнях, здобуває призові місця, про нього говорять в новинах, він дотепний та має гарне почуття гумору.
Курсанти дивляться на цього офіцера і хочуть бути як він – впертим кар’єристом, який не припиняє розвиватися та рости.
І всі вони ввечері підуть в тренажерний зал. Бо мають приклад для наслідування.
Першоджерело – Новинарня.
