Український ветеранський фонд Мінветеранів на благодійному заході зібрав більше 700 тисяч гривень на проєкти для ветеранів та їхніх родин.
Благодійний вечір з тихим аукціоном “Герої підтримують героїв” відбувся у Вашингтоні, 20 квітня.
Особливою частиною заходу став виступ відомого українського скрипаля та військового – Мойсея Бондаренка, чиї виступи з передової надихають тисячі людей у всьому світі. Також на вечорі пройшов аукціон, де розігрувалися картини українських захисників, листівки з підписами українських військових та ін. На торгах вдалося залучити близько 700 тисяч гривень для підтримки ветеранів та їхніх родин.
“Сполучені Штати Америки мають найдовший у світі досвід щодо розбудови ветеранських політик. Ми залучаємо їх найкращі практики, які зможуть задовольнити потреби наших ветеранів”, – заявила Юлія Лапутіна, очільниця Міністерства у справах ветеранів під час заходу.
Цей захід організовано в рамках візиту делегації Міністерства у справах ветеранів, на чолі з очільницею Юлією Лапутіною, а також Українського ветеранського фонду. До складу делегації увійшли також українські ветерани: Мойсей Бондар та Олександр Голопотелюк.
“Організація такого заходу – це не про “зібрати гроші”. Ми налагоджуємо контакти з представниками американського Конгресу, інших урядових та неурядових установ, бізнесу. З часом це дозволить відкрити ширші перспективи й можливості для наших ветеранів. А ще, світ стає однією великою ветеранською комьюніті, коли ми всі між собою знайомі через одне рукостискання”, – наголосила Наталія Калмикова, виконавча директорка Українського ветеранського фонду.
Найбільше грошей вдалося зібрати продажем лота-прапора Сил спеціальних операцій. Його придбали за 185 тисяч гривень.
Другим по вартості лотом став прапор “Борсуків” – Окремого батальйону морської піхоти. Його відвідувачі заходу придбали за 130 тисяч гривень.
Український ветеранський фонд Мінветеранів спільно з Незалежною антикорупційною комісією презентував стратегічну концепцію взаємодії з ветеранами “Гідність та Повага”.
Мета — сформувати ветеранські політики недискримінації ветеранів та членів їхніх сімей для уникнення дискримінації колишніх військових у порівнянні з іншими громадянами при отриманні державних чи комерційних послуг.
Перше масштабне обговорення за участі представників Українського ветеранського фонду, Мінветеранів, МВС, Міноборони, Генштабу, депутатів ВРУ, НАКО та громадськості відбулося 30 березня 2023 року.
Про що йшлося та які висновки — нижче
Вступні слова
Світлана Мусіяка — керівниця з досліджень і вироблення політик НАКО:
“Очевидно, що Україна зараз стала країною ветеранів. Після 9 років війни і нового етапу повномасштабного вторгнення багато наших співгромадян і співгромадянок взяли зброю до рук і пішли захищати нас від навали.
Питання про тих, хто зараз в мирних умовах продовжує підтримувати державу: чи зможемо ми їх гідно зустріти, чи зможемо ми забезпечити належні умови для тих ветеранів і ветеранок, які повернуться до нас у цивільне життя? На сьогоднішньому заході ми обговоримо ці питання та інші дотичні.
Також ми будемо раді представити вам попередні результати дослідження, проведеного соціологічною групою «Рейтинг». Ми також представимо попередні результати роботи юридичної лінії підтримки, яка була запущена НАКО спільно з Українським ветеранським фондом. І ми раді будемо вислухати високоповажних гостей, які представляють різноманітні державні інституції і організації щодо того, яким же чином нам побудувати нашу спільну роботу.
Юлія Лапутіна — очільниця Міністерства у справах ветеранів України:
“Я хочу подякувати Українському ветеранському форуму, який є структурою Міністерства у справах ветеранів. Його ми запустили минулого року, а він вже багато проактивних проєктів веде у напрямку підтримки ветеранів. Хочу також подякувати нашим партнерам НАКО, завдяки яким зараз ми тут з вами, які є також дуже проактивними. І розпочну з того, що ця тема, на яку ми сьогодні з вами говоримо, актуальна вже багато років, і вона актуальна з того моменту, як розпочалася війна росії проти України, ще з 2014 року.
І зараз ми стоїмо перед новими викликами, тому що після нашої перемоги набагато більша кількість людей, ніж з 2014 року, повернуться у родини, повернуться у громади, повернуться до роботи. І те, як держава буде модерувати їхній захист, підтримку, можливість самореалізації, інтеграції у всі сфери життя і повноцінне життя після того, що вони побачили на фронті, від цього залежить наше майбутнє.
Політика у справах ветеранів – це окремий вид політики. Це не суто соціальна політика якихось там виплат або гарантій, це політика безпекова, це політика економічна, це політика культурна і, звісно ж, соціальна. Бо основною якістю ветерана є готовність до захисту своєї країни, його жертовність. Якщо говоримо про кадрову армію, то військовий, підписуючи присягу, фактично підписує готовність на відкладену смерть. Це, можливо, виглядає досить жорстоко, але будь-який військовий це розуміє. І це потребує потім, після його служби, відповідної шани і поваги.
Коли людина служить – це захисник, захисниця України. Коли ж повертається до мирного життя, вона має перетворитися на воїна відновлення.
Держава має надати людині інструменти для розвитку, отримання цивільної спеціальності, і потім надати можливість працювати. Крім цього, є ще багато психологічних викликів, тому що ветеран повернеться не тільки в громаду, він повернеться в родину, яка, можливо, за цей період стала іншою, отримала інший досвід, і сам ветеран або ветеранка отримала також інший досвід.
Люди мають привчитися сприймати своїх родичів, які повернулися з війни, іншими.
Щоб бути стійкими, як держава, стійкими, як громада, стійкими, як будь-яка спільнота в суспільстві українському, ми маємо підтримувати готовність і здатність ветеранів у разі ескалації, загрози знову повернутися до лав Збройних Сил або інших підрозділів.
Можу сказати, що за статистичними даними нашого реєстру на момент широкомасштабного вторгнення у нас було близько півмільйона наших категорій людей. Це і ветерани, ветеранки, члени родин, загиблих героїв, особи з інвалідністю внаслідок війни. 80% знову пішли на фронт, а решта 20% – це або особи з інвалідністю, або члени родин загиблих. Тобто, майже всі наші, і ми пишаємося цією цифрою, тому що українці свідомо йдуть на захист країни, і ті, хто мав бойовий досвід, знову у лавах.
В Україні за 30 років незалежності ніхто не аналізував, куди діваються військові після служби, ніхто не аналізував, де можна реалізувати потенціал і досвід такої людини якнайкраще і для економіки країни, і для самої людини.
Американського солдата HR-менеджер питає, скільки годин ти провів з родиною. Це не про те, що хтось хоче втрутитися в особисте життя, а про те, що людина, яка служить в армії, повинна мати повноцінне життя.
Міністерство у справах ветеранів України має бути однією зрозумілою точкою входу для всіх ветеранів. Саме воно повинно координувати роботу з ветеранами. Саме воно повинно спілкуватися з ветеранами, і щоб не було такої ситуації, коли ветеран повертається, і він очікує, що до нього буде повага, а його “ганяють” по різних інстанціях.
Проблемні питання та їх обговорення
Участь в обговоренні взяли:
Юлія Лапутіна — Міністр у справах ветеранів України
Полковник Марк Андрусяк — заступник начальника Головного управління персоналом Генерального штабу
Полковник Подолян Юрій Віталійович — заступник командувача Медичних сил Збройних Сил України
Полковник Володимир Яцентюк — заступник начальника Головного управління МПЗ ЗСУ
Руслан Приходько — генеральний директор Директорату соціального захисту Міністерства у справах ветеранів України
Михайло Бондар — народний депутат.
Модераторка Руслана Величко-Трифонюк — перша заступниця виконавчої директорки Українського ветеранського фонду:
– У нас є проблема з отриманням статусу УБД та отриманням документів, необхідних для оформлення УБД. Чи вважаєте ви, що ця проблема впливає на мобілізацію і загалом на обороноздатність країни? Адже це теж дискримінація.
Полковник Марк Андрусяк — заступник начальника Головного управління персоналом Генерального штабу:
– Я вважаю особисто, що своєчасне отримання статусу учасника УБД впливає виключно на отримання особистих соціальних пільг військовослужбовцям. Можливо, дійсно, можна прокласти якийсь ланцюжок до впливу на мобілізацію, можливо, розповсюдження чуток про своєчасне отримання статусу якимось непрямим чином вплине на ці заходи. Але все ж таки більше це стосується особисто військовослужбовців.
За великим рахунком, отримання статусу учасника бойових дій для військовослужбовців, які зараз беруть участь безпосередньо у відсічі збройної агресії, розпочалося, в грудні та набирає певних обертів, здійснюється практично в геометричній прогресії. Тому, я думаю, що ця проблема, скоріш за все, найближчим часом буде вирішена.
Р.В.: І ви займаєтеся вирішенням і модернізацією?
М.А.: Наразі ми працюємо безпосередньо відповідно до закону України про статус ветеранів війни, відповідно до постанови Кабінету міністрів №413, яка визначає безпосередньо порядок надання статусу. Відповідно до наших внутрішніх відомчих документів, питання врегульовані. Ми бачимо певні проблеми, є певні напрацювання для того, щоб прискорити ці процеси. Я думаю, що Генеральний штаб разом з Міністерством оборони вийде в подальшому з пропозиціями, щоб удосконалити ці питання.
Адже ви розумієте, що процедура така: якщо ти написав рапорт, в тебе його не прийняли, то ти до старшого начальника маєш звернутися. А якщо ти на “нулі”?
Юлія Лапутіна — Міністр у справах ветеранів України
– Якщо можна, я уточню. Зараз питання по ВЛК й отриманні статусів знаходиться на контролі у прем’єр-міністра України. У нас вже нещодавно проведено цілу низку нарад за участю всіх дотичних міністерств і структур. Проблематика найбільша зараз є в чому? Для того, щоб почати процес набуття людиною статусу, обов’язковою є довідка з військової частини про обставини поранення. А військові частини зараз воюють, вони не завжди ці довідки надають. Від цього починається процес оформлення інших документів, і без цієї довідки інші структури не можуть розпочати процес оформлення.
Проблема насправді є, бо люди, особливо ті, які важко поранені, мають якомога швидше отримати статус для того, щоб вони стали отримувачами відповідних соціальних гарантій, в тому числі – медичних послуг. Тому основний момент зараз також поставлений саме на цифровізацію, щоб, скажімо, прискорити процес, по-перше, і прибрати зайві ланки – по-друге. Але також ми розуміємо, що довідка про поранення має бути, тому що людина, яка поранена, а якщо вона, не дай Бог, загинула, то це відповідне службове розслідування, яке затягується дуже часто органами прокуратури, і через це ми можемо далі розпочати проведення вже процедури набуття статусів. Зараз йдеться про те, що ВЛК має бути викликана в той лікувальний заклад, де людина лікується. І прем’єр-міністр особисто сказав так, я хочу, щоб ми починали від ліжкомісця, де людина лежить – їй дали весь пакет документів зі статусами, і вона пішла додому, продовжувати своє лікування, і так далі. Тобто, зараз, я думаю, найближчим часом це буде вирішено. Дійсно, бюрократична система Міністерства оборони, ВЛК, МСЕК – дуже складна. Але все це перебуває на найвищому рівні контролю – керівництва держави.
Лікування
Р.В.: До нас на гарячу лінію кризової підтримки часто звертаються військовослужбовці, які зараз в госпіталях, і дуже часто вони розповідають для нас досить дивні історії. Я би хотіла дізнатися, які заходи проводиться Командуванням медичних сил для допомоги людям, які потрапляють з певними травматичними станами фізичними та психологічними. Наскільки у нас психологів зараз вистачає в госпіталях? До прикладу, у мене друг отримав психологічну травму, його привезли в госпіталь, і єдине, як його уберігали — це медичний персонал із дверей позабирали ручки і носили їх в карманах. Як до цього ставитися? Це про дискримінацію, насправді, також.
Полковник Подолян Юрій Віталійович — заступник командувача Медичних сил Збройних Сил України:
– Запитання складне і потребує системного вирішення, і Командування медичних сил постійно працює для того, щоб покращити надання такої допомоги. Всі чудово знають, що під керівництвом Першої леді якраз у нас йде розвиток саме психологічної допомоги. Командування медичних сил неодноразово відряджало військовослужбовців для набуття досвіду та навчання в країни партнерів, в Ізраїль – в тому числі. Після повернення вони поширюють цю інформацію та знання саме серед психологів, і ми нарощуємо такі можливості. Але, звичайно, проблема така існує.
Р.В.: Ми всі чуємо, і я також знаю, що навіть обговорювали таке питання на уряді, що є певна проблема з наданням медичної допомоги захисникам і захисницям за кордоном. Проаналізувавши чітко нормативно-правовий акт, у всіх абсолютно органів, які там дотичні, є визначені терміни, і тільки у Медичних сил ЗСУ цих термінів немає. Як так сталося? Чи це, можливо, помилка? Чи це якась логічна причина, яку не можуть зрозуміти цивільні люди?
Ю.В.: Уточніть, будь ласка, запитання, про які терміни Ви маєте на увазі.
Р.В.: Наприклад, МОЗ має надати відповідь по госпіталях, по лікарнях у визначений термін тощо. І тільки в медичної служби немає визначених термінів. Ви просто збираєте документи, подаєте документи і тому подібне. Можливо, варто все-таки перечитати цей нормативно-правовий акт, встановити чіткі терміни і, можливо, навіть розробити такий бізнес-процес для того, щоб поліпшити цю процедуру, тому що дуже багато людей звертається до нас на юридичну консультацію із запитанням: “що нам робити для того, щоб вивезти пораненого за кордон, а він військовослужбовець”. Тобто “у нас є гроші, у нас є клініка, яка нас прийме, але нам ще треба зібрати пакет документів для того, щоб його вивезти…”. Я намагаюся зрозуміти, і, можливо, щоб усі зрозуміли, в чому проблема.
Ю.В.: Насправді, такої проблеми не існує, тому що в Медичних силах ці документи відпрацьовуються в найкоротший термін, а для того, щоб розуміти всю процедуру, треба ознайомитися з Постановою №411.
Якщо військовослужбовець знаходиться на лікуванні, то збирається консиліум, він визначає потребу в його лікуванні за кордоном. Для цього збираються лікарі, вони прописують потребу і документи скеровуються саме до нас, до Командування медичних сил. І Командування одразу формує пакет документів, направляє на МОЗ.
Р.В.: В НПА так і написано: одразу чи протягом одного-двох тижнів?
Ю.В.: В найкоротші строки.
Р.В.: Найкоротші строки?
Ю.В.: Не готовий зараз цифрувати.
Р.В.: Ну, я просто її читала пару разів.
Ю.В.: Я теж читав її кілька разів, але не мав за мету готуватися саме до таких запитань. Далі документи відправляються на погодження до Головнокомандувача, він дає дозвіл на перетин кордону. А саме в чому виявляється затримка? Затримка виявляється в тому, що Міністерство охорони здоров’я ці документи вносить до бази даних.
І тільки лікувальні заклади іноземних держав відбирають пацієнта, якого вони можуть взяти на лікування. Це не може бути будь-яка лікарня підібрана самостійно, тому що лікарі відбирають саме тих пацієнтів, кому вони можуть надати адекватну медичну допомогу за своїм профілем. І затримка виникає саме тоді, коли пацієнт може місяць, а то і кілька місяців бути в базі даних, а його просто не відбирають іноземні лікувальні заклади. Після підтвердження іноземним лікувальним закладом можливості надати таку допомогу, нам повідомляє МОЗ протягом двох днів, і ми одразу готуємо пакет документів, і цей пацієнт виїжджає за кордон.
Р.В.: Чи можливо розробити, наприклад, якусь іншу функцію, тому що буквально тиждень тому до нас зверталися особи, захисник вже втратив одне око, друге було майже втрачене, вони домовилися із клінікою в Ізраїлі, тому що його мама живе в Ізраїлі. Тобто в сім’ї гроші є, вивезти вони його можуть, пролікувати вони його за свої гроші можуть. Можливо, варто якимсь чином продумати отаку ще функцію для того, щоб військовослужбовця могли відправити, якщо гарантує клініка, наприклад: надсилає лист, ми гарантуємо, що тут оплачено за нього, щоб його відпускали.
Ю.В.: Така функція працює, коли звертаються військовослужбовці чи члени їхньої родини про те, що вони підібрали такий лікувальний заклад і надають гарантійний лист саме від цього закладу, цей гарантійний лист скеровуємо теж в МОЗ і такий пацієнт одразу може вибувати за кордон.
Полковник Володимир Яцентюк — заступник начальника Головного управління МПЗ ЗСУ:
– Система налагоджена. На сьогодні близько 600 поранених, наскільки я знаю, які потребують допомоги за кордоном, є в базі даних МОЗ. На сьогодні на лікування виїхало 250, а решта 300 очікують, коли іноземні клініки їх виберуть.
І, наприклад, навіть те, що батьки підібрали клініку, не є стовідсотковою гарантією, МОЗ зрештою дивиться, чи дійсно ця клініка відповідає тому лікуванню.
Командування Медичних сил робить все можливе, щоб якнайшвидше його відправити. У нас немає проблем відправити, у нас є проблема, щоб там прийняли і дійсно надали кваліфіковану допомогу.
Місяць тому, завдяки рішенню Головнокомандувача, запровадили систему соціального супроводу в Збройних Силах України. Над цим проєктом билися роки 3, і дуже вдячні, що керівництво нас підтримало, і ми в цьому напрямку працюємо.
На сьогодні основна задача – це, звичайно, соціальна адаптація військовослужбовця до його звільнення, надання реалізації, сприяння реалізації прав і гарантій, які йому передбачені. Тому ми, наприклад, допомагаємо у встановленні статусу військовослужбовця: учасника бойових дій, особи з інвалідністю під час військових дій, ветерана війни. Крім того, надається повна інформація військового службовця щодо належних йому виплат, як під час бойових дій, так і в разі його звільнення. Це теж для нас важливо.
Ну і, звичайно, ми на сьогодні перед звільненням військовослужбовця, надаємо алгоритм дій, як йому прийти і дійсно соціалізуватися в цивільне життя, куди можна звернутися, яка його допомога чекає його за порогом Збройних сил України.
Рішенням Головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного поставлено завдання в жовтні 2022 року всім Центрам комплектування та соціальної підтримки налагодити тісну взаємодію з структурними підрозділами Мінвету на місцях і за принципом “із рук в руки” передати цього військовослужбовця, який звільняється.
Тобто, ми зараз працюємо над напрацювання бази даних, цифровізації.
В Командуванні медичних сил є психологи при госпіталях. Вони знаходяться в відділах реабілітації. Але основна частина психологів – у Збройних силах.
В нас випрацювана трьохетапна система надання психологічної допомоги з поля бою до лікування.
Але в основному 80-90% ми повертаємо після психічних травм, які отримані на полі бою, в стрій. Від кількох годин до кількох тижнів місяців триває лікування. Нас дуже зацікавило дослідження, яке ви нині презентували щодо дискримінації в Збройних силах України. Тому ми надіємося, що спільно з Міністерством ветеранів ми будемо на це все реагувати.
Р.В.: Ви часто зазначаєте, що особи, які хочуть отримати відповідні статуси, надають неправильний пакет документів. І саме тому вони отримують відмову. Наскільки взагалі державні інституції співпрацюють для того, щоб не було цих помилок в документах?
Генеральний директор Директорату соціального захисту Міністерства у справах ветеранів України Руслан Приходько:
– Якщо ви згадаєте, то в 2022-му році ми спільно з Верховною Радою напрацювали зміни до закону й додали право категоріям осіб із числа тих, що взяли участь в бойових діях під час повномасштабної збройної агресії рф проти України. І відповідно додали нові збройні формування, які з’явилися відповідно до Закону України “Про основи національного супротиву”. Це сили територіальної оборони і добровольчих формувань територіальних громад.
Від початку повномасштабного вторгнення у нас дуже багато нових підрозділів утворилося. Відповідно, і комісії, які мають розглядати ті чи інші матеріали, створилися нові.
Наразі колегами напрацьований чіткий покроковий алгоритм для командирів військових частин, їхніх покрокових дій для правильного оформлення і скеровування документів на комісії.
Більше того, є методологічні роз’яснення, як правильно оформлювати ті чи інші документи. І наразі людям, які брали участь у відсічі збройної агресії РФ за цей період дуже складно документально все це поновити. Більше того, дуже велика кількість громадян України стала на захист батьківщини в якості добровольців.
Відтак, для того, щоб врегулювати це питання нормативно, нам спільно з Комітетом Верховної Ради було напрацьовано відповідний законопроєкт, який був прийнятий Верховною Радою і підписаний Президентом. Наразі по всіх добровольцях і по всіх статусах учасника бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни і члена родини загиблого захисника України підготовлені всі проєкти постанов та спільно погоджені. Частина цих постанов погоджені вже центральними органами виконавчої влади, інші наразі проходять погодження і вже в найближчий час вони будуть скеровані на розгляд уряду.
Відповідно, після цього на базі Мінвету буде створена додаткова міжвідомча комісія, яка розглядатиме ці матеріали дуже оперативно.
Наше головне завдання – спільно з органами державної влади, з нашими колегами з Міністерства оборони, з Генерального штабу Збройних сил, в цілому всього безпекового блоку – створити таку синергію, при якій мінімізувати участь безпосередньо бенефіціарів, тобто військовослужбовців або родин тих, хто отримав поранення, тих, кого комісували тощо в цих бюрократичних процесах. Для цього це питання піднімається на найвищому рівні в нашій державі, і президент України його піднімає, і прем’єр-міністр, на всіх шаблях, де це можна, тому така робота ведеться.
Ветеранський бізнес
Р.В.: Я би хотіла, щоб Ви звернули увагу на законопроєкт, який уже лежить більше року в профільному комітеті і нікуди не рухається. Це законопроєкт про ветеранський бізнес. І чомусь всі говорять, мовляв, для чого ветеранський бізнес і тому подібне, однак у нас є ще досі чинні закони про надої корів, про сільськогосподарську кооперацію. Так, вони чинні. А от для ветеранського бізнесу місця немає… Ветеранський бізнес релокувався і далі продовжує працювати, розвиватися й надавати людям робочі місця. Тому це дуже важливо. Однак, чому цей законопроект стільки часу лежить і він не на часі, я не знаю відповіді.
Михайло Бондар — народний депутат:
– Дивіться, я з своєї сторони можу вам сказати, що, на жаль, Верховна Рада не така вся монолітна, як зараз держава в боротьбі з ворогом. Маючи більшість “слуг народу”, на жаль, законопроєкти інших політичних сил, які, наприклад, не настільки вже поділяють бажання приймати той чи інший закон, не весь час, як то кажуть, розглядається в комітетах, тому що, маючи монобільшість, вони, відповідно, мають більшість і в кожному комітеті. Тому тут йде весь час боротьба і, як то кажуть, не весь час на користь, в тому числі, опозиції.
Р.В.: Але є регламент. Ви, як народний депутат, можете звернутися до профільного комітету і написати, що цей законопроект був поданий тоді-то…
М.Б.: Повірте мені, все це робиться, і ви би це все бачили, якби дозволили трансляцію засідань Верховної Ради. Ви би все це бачили! На жаль, не дають можливість суспільству бачити обговорення тих законопроектів, не дають можливість побачити, наприклад, погоджувальну раду, де політичні сили вимагають поставити той чи інший законопроект в сесійну залу винести, тому що він на часі. І ви би чітко бачили, хто блокує неприйняття цих законів. Ну, надіюся, що з першого числа, прийнявши закон “Про медіа” це все буде відбуватись – суспільство вже більш реально буде бачити, як ухвалюється закон. Але ви ж чуєте, в тому числі, і про ініціативи законодавчі від деяких моїх колег позбавити, наприклад, учасників бойових дій пільг, або навіть не позбавити, а обмежити там на два, на три роки, ви чули?..
Р.В.: Давайте ми не будемо взагалі говорити до слова “учасники бойових дій” слово “пільги”. Вибачте, але це не пільги, це наша вдячність, це наш борг, який ми як громадяни цивільні, і те, що вони віддавали своє життя, своє здоров’я, а вони мають дуже великі проблеми зі здоров’ям. Це не пільги, це наш перед ними борг. Давайте не говорити.
М.Б.: Ну, я сам учасник бойових дій, тому говорю так, як ми між побратимами і посестрами це говоримо, тому, кажу, це так, по-простому.
Я в ніякому разі не хочу образити своїх побратимів та посестер, але так виглядає. Ви бачите, в тому числі ініціативи, про які обговорюють, щоб обмежити, наприклад, висування учасників бойових там, в депутати різних рівнів, на посади чиновників. Сидить тут мій колега і побратим Богдан Матківський, народний депутат восьмого скликання, це батальйон ім. генерала Кульчицького. Ми стараємося, щоб голос ветеранів було чути і в Кабміні, і на всіх рівнях. І при всій повазі до всіх бажань, щоб суспільство сприймало учасника бойових дій, ветерана належним чином. До тих пір, поки до міністерки ветеранів не буде такого ж самого відношення в Кабміні, іншого варіанта в суспільстві не буде. Якщо по принципу залишку будуть розподіляти на це міністерство і кошти, і прислухатися, іншого варіанта не буде.
Тому що якщо ми говоримо про негативне ставлення бійців до надання медичної допомоги, в нас є міністерство охорони здоров’я, воно мало би почути це і зробити все можливе.
Якщо ми говоримо про роботу, що переживають бійці, коли вернуться з передової і не буде працевлаштування, є мінекономіки, вони мають цим займатися. Тому до тих пір, поки в самому Кабміні не буде поваги до міністерства ветеранів, суспільство не буде того робити.
Р.В.: Я вас переб’ю, я попрошу увімкнути, там є інфографіка, там вона так і називається, інфографіка. Покажіть, будь ласка.
Профільний закон прийнятий в 93-му році. Іноді мені здається, що його варто читати по-чесному, на якихось там камеді-шоу і тому подібне. Тому що там є, наприклад, такі речі, що коли жінка загиблого другий раз вийшла заміж, то значить вона вже втрачає статус члена сім’ї загиблого. Тобто держава говорить для жінки, мовляв, давай, ну ти горюй до кінця життя, вдягни чорну хусточку, ходи кожен день оце от і вмри там поряд з могилою. Ну це ненормально в 21-му столітті.
А тепер органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері надання соціальних виплат та інших державних гарантій.
Ви як депутати, як держслужбовці, як командування, як військовий, ви можете в цьому розібратися?
Р.В.: Я знаю, що наразі напрацьовується новий закон, і я думаю, щоб от цього всього не було, і щоб це було десь приблизно як у Великій Британії. Тому що в цій країні є навіть на законодавчому рівні угода між цивільними, бізнесом і державою про недискримінацію ветеранів військових та членів їхніх сімей. І там саме департамент щодо ветеранів координує, контролює, і весь бюджет він виділяє, і розвиває його там, де більш потрібно.
І в нас, виходить. є Міністерство у справах ветеранів, далі ми дивимося на оце все, читаємо положення про Міністерство у справах ветеранів, а вони абсолютно обмежені у якихось своїх можливостях і тому, що вони можуть робити. Оцей новий законопроєкт вирішить хоч трошки це питання, і я напевно задам запитання, яке цікавить всіх. Коли?
Генеральний директор Директорату соціального захисту Міністерства у справах ветеранів України Руслан Приходько
– Зараз робота триває. Деякі міністерства, на жаль, по різних причинах не дуже активно включаються до цього процесу, але ми над цим працюємо. Багато законопроєктів проходять набагато швидше, якщо його подасть народний депутат або група народних депутатів. Ми так більшість приймаємо.
Аналіз роботи лінії юридичної підтримки УВФ, де 80% звернень стосуються незаконної/невмотивованої відмови у наданні документів, необхідних для оформлення статусу учасників бойових дій без будь-яких пояснень.
Презентація моделі бізнес-процесу, що дозволить усунути основні затримки та проблеми у процесі отримання документів необхідних для оформлення статусу учасників бойових.
Також під час заходу презентували попередні результати соціологічного дослідження групи “Рейтинг”, проведеного на замовлення НАКО та УВФ, щодо питань обмежень у правах або привілеїв ветеранів, членів їхніх сімей, членів сімей загиблих (померлих), захисників та захисниць за ознаками статі, національності, зовнішнього вигляду, становища у суспільстві тощо.
Захід відбувся за підтримки Офісу спеціального оборонного радника Великої Британії
…Початок 2000-х. Маленьке село у Дніпропетровській області. 13-річний юнак спрагло додивився новий випуск спортивного шоу “Богатирські ігри”, вийшов надвір та побіг. Після пристойної дистанції кільканадцять разів підтягнувся на турніку на батьківському обійсті. Далі – відтискання від землі. Насамкінець підійшов до змайстрованої власноруч штанги з труби та дерев’яних пеньків і зробив кілька разів жим лежачи. Після дощу колоди розмокли і стали важчими, але юнак був радий: більша маса, більше кайфу. З хлопця щедро стікав піт, і він був задоволений собою – готувався до вступу у військовий виш. За кілька років він стане молодим офіцером-десантником, плануватиме поїхати в миротворчу місію в Африку, але по “мирняку” прослужить вісім місяців. Потім в його рідну країну вторгнуться ворожі російські війська. Він отримає важке поранення, але після цього його дух і тіло не ослабнуть – а навпаки.
Це – про Віктора Легкодуха. У 2014 році він був офіцером 25-ї окремої повітрянодесантної бригади ЗСУ. Під час боїв із росіянами у серпні 2014 року отримав важке поранення – відтоді унаслідок пошкодження спинного мозку пересувається на візку. І в спортзалі теж займається на візку.
Віктор – призер Warrior Games та Invictus Games. Здобував і золото, і срібло, і бронза. Зараз він є кандидатом в майстри спорту, планує стати майстром спорту міжнародного класу. А ще – пише дисертацію на тему, пов’язану з російською агресією.
Цей підполковник Збройних сил власним прикладом показує, що симбіоз сили та розуму в тілі офіцера – це про імідж ЗСУ, державну безпеку та національну стійкість.
Далі – історія впертої людини, фахового офіцера Віктора Легкодуха, для якого захоплення спортом в підлітковому віці виросло у щось більше. Спорт привів його у військо, спорт допоміг під час реабілітації, спорт веде по життю.
Академія: до війни не готували, всі хотіли на миротворчу місію
Віктор вступав до військового вишу в 2009 році. Обрав факультет аеромобільних військ та розвідки та свідомо спланував це ще з 9 класу – багато бігав, підтягувався.
“На вступних екзаменах у мене був біг на 3 км, підтягування та біг 100 метрів. Все здав. Хоча не бачу сенсу бігти 100 метрів, 20 кілометрів – легко, а що таке стометрівка?”, – сміючись, говорить він.
Каже, що підсів на спорт з 13 років.
“Дуже любив дивитися “Богатирські ігри”, змагання з бодібілдингу. В селі не було ні секцій, ні спортивних залів. Я родом з дуже маленького села, але хотів бути спортивним та відповідно виглядати. Все починалося з бігу. Потім – відтискання. Згодом вдома змайстрував турнік та бруси, примітивну штангу з труби та двох пеньків. Коли вони розмокали – ставали важчими. Згодом вже придбав гантелі”, – пригадує він свої юнацькі роки.
Майбутніх десантників у академії неабияк гартували та тренували, та й бойова підготовка була на рівні. Практики – теж вдосталь.
“Наш факультет, здається, не стріляв лише з танка та артилерії. З усього іншого озброєння в нас була практика стрільби, і доволі часто. На кожних зборах на полігоні в нас були тематичні змагання – біг на 10 чи 20 кілометрів, спортивне орієнтування тощо. Наприклад, нас із закритими очима розвозили на машині по полігону, розкидали по лісу, і ми мали дістатися певної точки за допомогою компаса та карти. Бойова підготовка була на рівні. І це показало свій результат – у 2014 році боєздатними частинами були лише повітрянодесантні та аеромобільні”, – наголошує Віктор.
За чотири роки навчання у військовому виші Легкодух 38 разів стрибнув з парашутом – хоча, згідно з програмою, мало бути 28.
Запитую, чи готували молодих офіцерів до війни – будь-якої, з будь-яким ворогом.
“Чесно? Ні. Тоді, коли я вчився, основними цілями було що? Повчився, отримав офіцерське звання, послужив – і поїхав на ротацію. В Африку, наприклад. У всіх були плани поїхати на миротворчу місію, а якщо на рік – то взагалі супер. Плюс пристойні гроші можна було заробити, і це нормально – ми живемо в матеріальному світі. Варіант, що з нами буде воювати москальня, ніхто не розглядав. Але я точно пам’ятаю, як нам один викладач сказав: “Відчуваю, що ваш випуск кудись жорстко попаде”, – пригадує Легкодух.
Знання, отримані у військовому виші, пригодилися молодому 21-річному взводнику.
“У мене у підрозділі були люди від 19 до 46 років. У декого з них діти були старші за мене. Тому треба кимось бути та щось знати, щоб заробити авторитет. Багато залежало від особистих навичок, вміння, психології. Я знав, що спорт в цьому теж допомагає. Бо коли ти показуєш особовому складу, що ти вмієш – то в тебе авторитет неабияк піднімається. От приклад: у всіх, хто приходив на контракт у взвод, я особисто перевіряв фізо, бігав з ними. Коли була здача іспиту – мене ніхто із солдат не міг обігнати на дистанції в 3 км. Силові вправи, вправи на витривалість – так само. Вони це бачили – і я відразу заробляв авторитет”, – пригадує він один із численних випадків, коли авторитет і спорт як взаємопов’язані речі допомагали комунікувати з підлеглими.
“Мирно” Віктор прослужив лише вісім місяців. І вже 1 березня 2014-го військова частина виїхала в напрямку Криму.
“Але до півострова ми не доїхали. Завдання по дорозі змінили, і ми зупинилися в Мелітополі в бригаді транспортної авіації”, – каже він.
Реабілітація: “Відчуваєш, що ти знову живий, коли тягнеш ту вагу”
Далі – схід. Десантники вели жорсткі бої як одні з найбільш боєготових частин Збройних сил. Наприкінці серпня 2014-го під час виконання розвідувального завдання Віктор отримав поранення – було ушкоджено спинний мозок.
Під час лікування та реабілітації спорт, звісно, був помічником.
“Спочатку я почав відтискатися, стоячи на колінах. Потім мені на спину клали 20 кг, потім 40, згодом – 60. Коли у мою палату зайшов завідувач відділення і побачив цю картину – був шокованим. Згодом у свого реабілітолога Мар’яни Гординської я попросив якесь серйозне залізо, бо ті маленькі гантелі, які були в шпиталі, мене вже не влаштовували. Наступного тижня у госпіталь притягли штангу. 180 кг (сміється – ред.). То було для мене. Які відчуття від роботи з металом вперше після поранення?.. Відчуваєш, що ти знову живий – коли тягнеш ту вагу”.
У 2019 році після реабілітації у США Віктор повернувся на службу у ЗСУ.
“Я планував поновитися ще до реабілітації, але тоді не було ухвалено відповідної законодавчої бази. Але ми з хлопцями добилися, що в 2018 році ухвалили закон, згідно з яким військові з інвалідністю могли залишатися чи поновлюватися на службі. В академії мене вже чекали. Чому я повернувся в армію? Розумієте, військовий має бути кар’єристом. Військовий не має казати: “Я на цій посаді капітаном би до пенсії служив”. Нафіга тоді це все?”, – запитує офіцер.
– Тобто, зараз ви – підполковник, і у вас є амбіції отримати генеральське звання?
– Генеральське – не знаю, бо генералів на візках ще не бачив. Звісно, все може бути (сміється – ред.). Але полковника – точно.
Після поновлення на службі Віктор почав викладати на кафедрі вогневої підготовки у НАСВ імені Гетьмана Петра Сагайдачного.
Паралельно – готувався до ветеранських спортивних змагань, і звісно ж, багато тренувався.
Його ім’я відоме не лише в Україні, а й далеко за її межами.
Так, лише в 2022 році офіцер здобув сім медалей (чотири золоті, дві срібні та одну бронзову) на «Іграх Воїнів» (Warrior Games) у США. Він став одним із найкращих учасників змагань. Також Віктор здобув золоту та срібну нагороди на цьогорічних «Іграх Нескорених» (Invictus Games) у Гаазі.
Зараз Віктор тренується не менше трьох разів на тиждень мінімум по півтори години. Улюблена вправа – жим лежачи. Робоча вага – 100 кг, за раз тягне 125 кг. Не обходиться без спортивного харчування.
“Протеїн не вживаю, бо він на мене вже не діє (сміється – ред.). Амінокислоти – обов’язково. Вони треба для відновлення, враховуючи ті навантаження, які я роблю. Тим більше, після того, коли мінімум 50 відсотків здоров’я ти залишив там, спортивні добавки є справді потрібними”.
Зараз Віктор – кандидат у майстри спорту. До кінця літа планує стати вже майстром спорту міжнародного класу.
– Що відчуває людина, яка здобуває золото під прапором України?
– Так просто не опишеш ті емоції… Ти гордий за те, що представляєш свою країну… Але… Ти не шокований цим. Ти знаєш, що ти займався цим, вклав у це свої зусилля та час, і твоя дисципліна привела тебе до нагороди. Просто так перше місце не здобувається.
– Що би ви порадили військовим, які зараз отримують важкі поранення на війні? Їхнім рідним? Яких зараз, на жаль, багато.
– Після повномасштабного якось з’їздив у шпиталь – і я такого ще не бачив. Палати забиті, чимало військових зі схожими пораненнями, як в мене. Інколи запитують мене, чи маю я надію, що все ж піду?..
Я не піду, якщо щось в світі не придумають. А в світі ще ніхто не придумав, як відновлювати спинний мозок. Але у всіх, хто має ушкодження спинного мозку неможливість ходити – це найменша проблема, чесно. Насправді, із здоров’ям є ще більше проблем. Те, що ти не ходиш – вже прийняв і забув про це.
Так, військовий за умовні пів року після поранення може бути в ментальній ямі, бо він ще не розуміє, що з ним сталося. Найперше – треба прийняти для себе як факт своє поранення. Друге – зосередитися не на тому, що з тобою БУЛО, а на тому, як з цим жити далі, як жити якісно. Не просто існувати, отримувати до кінця життя пенсію тощо. Ти – молода людина. Ти маєш активно жити. Це треба зрозуміти.
– На вашу думку, чи готові наші суспільство і держава…
– Ні! Я цього не бачу! От, наприклад, я був у Штатах на реабілітації. Їздив у церкву до діаспори. Був одягнений у військову форму українського зразка. Посеред перехрестя темношкіра жінка зупинилася, відкрила вікно свого авта, і каже мені: “Men, thank you for your service”. Їй пофіг, що я не в американській формі. Вона розуміє, що я військовий. У них повага до військових – на національному рівні. Це як у нас на День Незалежності одягнути вишиванку. Ти їдеш по дорозі у США – а на автівках наклейки: “Мій син – у морській піхоті”, “Моя донька – в армії”. У них це природно та від душі. І це при тому, що американці ніколи не воювали за свою землю – вони воюють за мир і демократію у світі. І вони не знають, що таке, коли руйнується твій будинок, коли вбивають твоїх рідних тощо.
– От, власне, як у суспільства виховати повагу до ветеранів?
– Ніяк. Треба фізично виховувати (іронічно сміється – ред.). В нас немає ніяких покарань за неповагу до ветеранів. Побив захисника, послав його, а потім на камеру зняв вибачення – і все. Хоча би 15 діб за таке має бути! Якісь штрафи чи інші адміністративні покарання. Але в нас цього немає, це не розвинене.
– Дев’ять років війни. Чи змінилися, на вашу думку, підходи в роботі держави та громадського сектору над доступністю інфраструктури в українських містах? Сервіс таксі Uklon, наприклад, запускає клас “Інклюзивний” для людей на колісних кріслах. Як іще, за вашими спостереженнями, держава готується стати ветеранською державою в центрі Європи?
– Не треба думати, що доступність – це лише для ветеранів. Скільки у нас мам із візочками? Людей старшого віку на візках? Елементарно – ти зламав ногу, і тобі треба пандус. Так, усі ці зміни відбуваються, але повільно, занадто повільно…
– Що має стати каталізатором для швидших змін, на вашу думку?
– Якщо у нас за 9 років цього не розуміють – то це не зміниться… Я можу сказати про себе: стараюся влаштувати життя так, щоб не витрачати нерви. Я їжджу на машині, бо автівка – це мої ноги, наприклад. От і все.
– Розкажіть про свою наукову роботу в Академії, над якою працюєте наразі.
– Я зараз ад’юнкт штатний науково-організаційного відділу. Навчаюся в ад’юнктурі, минулого року вступив. Цивільними словами – це аспірантура. Буду писати дисертацію протягом чотирьох років. Тема дуже цікава – пов’язана з російською агресією проти нашої країни.
– Ви свого часу викладали на кафедрі вогневої підготовки цього ж вишу. Курсанти вмотивовані зараз?
– Курсанти, які вступають у вищий військовий заклад під час війни, прекрасно все розуміють те, що вони по-любому потраплять на війну. Я вважаю, що це героїзм із самого початку.
– Чи потребує наша військова освіта реформування, на вашу думку?
– Зміни вже приходять. Багато молодих офіцерів стають викладачами. Я вже зміни бачу.
– Що буде для вас перемогою в російсько-українській війні?
– Це точно не має обмежитися виходом на кордони 1991 року. От вийдемо ми на кордони – і що далі? А росіяни не зупиняться, і будуть нові ракетні удари, бо ми вийшли на свої кордони, і становимо для них ще більшу небезпеку.
РФ має визнати свою поразку, офіційно капітулювати та розпастися на частини. Народи, які мешкають на території РФ, мають стати “народними республіками” – бурятська, якутська тощо. Має залишитися болотна Московія і все.
Х*йло має бути на лаві підсудних, якщо він не здохне до того часу. Хоча я взагалі дивуюся, як його досі не шльопнуло його ж оточення.
І, звичайно, я маю отримати репарації. І всі поранені. Всі батьки та рідні загиблих мають отримати репарації. Сім’я кожного загиблого має отримати хоча би мільйон доларів. Хоча би. Поранені – можна починати від 500, 400, 300 тисяч доларів, залежно від групи інвалідності. Це “мінімалка”.
РФ має бути роззброєна, без права виробляти зброю. Її армія не має перевищувати 20 тисяч осіб з визначеним видом озброєння (легке стрілецьке, броньоване). Росія має стати країною-ізгоєм. От тоді я відчую перемогу.
… 2023 рік. Коридори Національної академії Сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Гамірно. Група курсантів активно обговорює семінар, який щойно завершився. Хтось із стильною зачіскою, в когось вже з’являється перша щетина, а дехто ще не позбувся підліткових прищів. Але всі вони – вперті, бо навчаються на офіцерів армії, яка воює. Всі вони знають, що їх чекає війна.
Коридором проїжджає на візку один із викладачів академії. Навіть крізь однострій помітне рельєфне м’язисте тіло чоловіка, його широкі плечі. Курсанти щиро віддають військове вітання. Потім тиснуть йому руку, навперебій вишиковуючись в чергу. В їхніх очах читається повага до цього впертого чоловіка – він не кинув свою армію, навчає, займається спортом, бере участь у змаганнях, здобуває призові місця, про нього говорять в новинах, він дотепний та має гарне почуття гумору.
Курсанти дивляться на цього офіцера і хочуть бути як він – впертим кар’єристом, який не припиняє розвиватися та рости.
І всі вони ввечері підуть в тренажерний зал. Бо мають приклад для наслідування.
