Категорія: Історії переможців

Ветеран Дмитро Константінов мав власний логістичний бізнес у Великій Британії. Проте, попри успіх та перспективи за кордоном, він завжди прагнув повернутися до рідного Тернополя. Із часом так і сталося: Дмитро переїхав на малу Батьківщину і за 8 днів до повномасштабного вторгнення розпочав власну справу. 

В Україні Дмитро Константінов вирішив продовжити та розвинути родинну справу – організацію харчування у навчальних закладах Тернопільщини. Почали зі шкіл Зборова.

“Це не просто щоденне приготування страв, а ціла система, яка впливає на здоров’я та розвиток дітей. Тож це не лише бізнес, а справжня місія і велика відповідальність”, — каже ветеран.

Сучасні стандарти здорового харчування, нове обладнання, команда професіоналів, які готують так, що школярі дійсно смакують кожну страву у їдальні. Але все це довелося поставити на паузу, адже першочерговою задачею стала оборона країни. Дмитро відвіз доньку до Британії і 22 лютого 2022 року повернувся в Україну останнім цивільним рейсом. 

Військовий шлях ветерана проліг у лавах 83-го батальйону 105-ї бригади ТРО, де він був серед тих, хто боронив Харківщину. У вересні 2022 року, коли школи знову відкрили двері для дітей, директори звернулися до Дмитра з проханням відновити організацію харчування. Бізнес-партнерка ветерана Ірина Назарчук взяла на себе відповідальність за запуск процесу, а згодом до справи повернувся і сам Дмитро. 

“Після війська повертаєшся іншою людиною”

“Я не знаю, чи впорався б сам. Після війська повертаєшся іншою людиною і до життя, яке було “до”, потрібно звикнути. А Ірина змогла сама повернути бізнес на рейки. За що я їй дуже вдячний”, — згадує ветеран.

Власний бізнес допоміг йому адаптуватися до життя після фронту. Дмитро переконаний: діти мають право на сучасне та якісне харчування — збалансоване, корисне і смачне. Саме тому важливо підходити до процесу з максимальною відповідальністю на кожному етапі.

 “Це не лише про щоденні зусилля команди, але й про серйозні адміністративні рішення. Організація харчування у школах відбувається через систему державних тендерів, де важлива кожна деталь: документація, технології, якість продуктів”, — пояснює підприємець.

Основний акцент у бізнесі Дмитра — на районні навчальні заклади. Він вважає, що у великих містах ситуація з харчуванням у школах краща, а найбільшої уваги потребують саме села та невеликі міста.

Індивідуальний підхід та принципи здорового харчування

 “Навчаємо дітей любити не тільки бульбу і макарони, — жартує ветеран. — Насправді важливо отримувати зворотний зв’язок і впроваджувати позитивні зміни поступово. У одних школах діти полюбляють бульйони, в інших взагалі їх не їдять. Тому скрізь треба шукати індивідуальний підхід, не виходячи за рамки норм та принципів здорового харчування. Меню розроблено за рекомендаціями відомого українського шеф-кухаря Євгена Клопотенка та затверджено Держпродслужбою, що гарантує його відповідність високим стандартам безпеки та якості ”. 

Одночасно підприємство ветерана може забезпечувати харчуванням у середньому 10 шкіл у різних районах. Бути мобільними, швидкими та оперативними в доставці їжі — одне з головних завдань команди. Саме тому, дізнавшись про можливість отримати грант від Українського ветеранського фонду Мінветеранів, Дмитро та Ірина вирішили спробувати. Написали проєкт, захистили його і стали переможцями програми «Варто 11.0». Грантові кошти спрямували на купівлю буса для транспортування їжі та кухонного обладнання. 

За літо вся команда ветерана встигла засумувати за роботою. Нового навчального року чекають із хвилюванням та натхненням. Адже найбільша винагорода для кухарів і організаторів процесу — бачити щасливих дітей, які з апетитом їдять у шкільних їдальнях, а ще відчувати, що їхня праця має реальний вплив на майбутнє.

“До мене якось підходить директор одного з навчальних закладів і каже: “Дмитро, коли ви почали годувати дітей у нашій школі, то вони стали краще вчитися”. Ці слова надихають нас найбільше”, — підсумовує ветеран.

Сокири, мечі, ножі від ветерана Павла Скшетуського дарують як символ сили та незламності, беруть лотами на аукціони, аби зібрати кошти на потреби ЗСУ — найдорожча сокира пішла з молотка за 140 тисяч гривень! Ними нагороджують військових, поповнюють сімейні колекції, а ще сокиру від майстра з Волині можна побачити у кабінеті Валерія Залужного в Лондоні.

Майстерня пана Скшетуського відчинила свої двері у 2018 році, після повернення ветерана із зони АТО. За плечима захисника — участь у Революції Гідності, служба у Батальйоні оперативного призначення НГУ імені Сергія Кульчицького та відповідна військова географія — Слов’янськ, Дебальцеве, Попасна, Світлодарська дуга, Станиця Луганська. Про власну справу Павло думав ще у війську, і після звільнення з армії перша примітивна майстерня стала місцем давно омріяної творчості та відновлення.

«Я винайняв невеличке приміщення і почав кувати. Робив і продовжую це робити у власне задоволення. Мене захоплює сам процес. Тоді я виклав фото виробів у соцмережу і отримав схвальні відгуки від людей та питання: “А як можна купити?”. Здивувався, але саме так почалися перші замовлення», — каже ветеран.

Вироби від пана Скшетуського — втілення бачення майстра та ідеї замовника

Сокири й мечі пана Скшетуського — міцні, надійні, загартовані та дійсно особливі. Кожен виріб народжується у вогні та під медитативний ритм молота в руках майстра. Наступний етап — шліфування до блиску та доведення до ідеального балансу. А далі коваль наносить на залізо малюнки: тризуб, українську символіку або символіку батальйонів чи бригад, вислови Шевченка, Франка. Загалом — усе, чого бажає замовник, та як бачить сам майстер. Так сокири, шаблі, ножі й мечі стають справжніми оберегами.

Вдосконалюючись із кожним новим замовленням, Павло Скшетуський планував і вдосконалення своєї невеликої майстерні-кімнатки:

«Сарайчик був цегляний, холодний, маленький. На майстерню не тягнув навіть з великою натяжкою. Тоді й виникло логічне бажання простору і щоб у ньому була купа корисного обладнання. Тож у серпні 2021 року я придбав порожню ділянку з іншого боку Луцька, у мальовничому селі Гайове, під забудову. Планував навесні 2022 року почати будівництво…».

Займаючись улюбленою справою, допомагає війську

У лютому 2022 року всі плани довелося поставити на паузу, а всі заощаджені кошти ветерана пішли на допомогу війську, до якого він сам не міг долучитися за станом здоров’я. У травні він поступово повернувся до власної справи. Майстерня допомагала видихнути та відволіктися, а головне — допомагала війську.

«Наприклад, мер Вільнюса зробив бартер на L-200: за одну мою сокиру подарував хлопцям в одну прекрасну бригаду позашляховик. А ще нещодавно хлопці дарували сокири в Ірландії, а звідти привезли невеличку колону автомобілів. Або знайомий волонтер подарував у Німеччині сокиру, а люди на знак вдячності й захоплення українцями відправили з ним додому ще й вантажівку з медичною гуманітаркою», — розповідає майстер.

Ба більше, вироби ветерана дарували й експрем’єр-міністру Великої Британії Борису Джонсону. Бачили сокиру Скшетуського і в Лондоні, у кабінеті Валерія Залужного. Обирають сокири й мечі також для благодійних аукціонів та концертів на підтримку війська. Найдорожча вартувала 140 тисяч гривень.

Завдяки гранту будує майстерню за унікальною технологією

У 2023 році Павло Скшетуський дізнався від побратимів про можливість здобути фінансування на розвиток бізнесу від Українського ветеранського фонду Мінветеранів. Вирішив спробувати і взяв участь у конкурсі «Варто почати власну справу». Результат — грант на понад 800 тисяч і проєкт, який вже активно втілюється у життя.

«У серпні 2024 почав будівництво. Чотири місяці жив на будівельному майданчику, в орендованому вагончику. Чотири місяці роботи, і на кінець грудня на місці порожньої ділянки вже стояла будівля з вікнами та дверима», — каже ветеран.

Майстерня пана Скшетуського збудована за унікальною та давньою технологією «глиночурка», або ж cordwood (метод будівництва, при якому стіни зводять зі зрізів колод, укладених у вапняно-цементний або глиняний розчин. Між деревиною додають утеплювач, що забезпечує теплоізоляцію та довговічність будівлі). Поблизу майстерні ветеран викопав ставок у меліоративних цілях, проте цьому радіють і сусідські діти.

«Роботи ще багато, та завдяки грантовим коштам у майстерню вже закуплено гріндери, точилки, горни, інструменти, прес. Скоро приїде ще один ковальський прес, і матиму змогу кувати дамаську сталь — це ще одна з моїх давніх мрій. Будуть цікаві вироби, навіть не пов’язані з тим, що виготовляв до цього. Скоро зможете все побачити», — натхненно ділиться пан Скшетуський.

У майстерні ветеран облаштував невеличку кімнату для себе. Там і живе. Каже, що щоб дійти до роботи, йому потрібно лише заварити філіжанку кави і відчинити двері в сусідню кімнату. Павло Скшетуський має багато планів, зокрема — побудувати ще й гостьовий будиночок для побратимів з родинами та всіх охочих пізнати ковальське ремесло й насолодитися чарами волинського лісу та степу.

У селищі Краковець на Львівщині запрацював масажний салон і фітнес-зал «Люби себе». Простір для фізичного відновлення створили ветеран Іван Кожак та його дружина Надія за підтримки Українського ветеранського фонду Мінветеранів. Зал став місцем, де мешканці селища, зокрема ветерани, люди з інвалідністю, діти, можуть поєднувати фізичні тренування з процедурами для зміцнення здоров’я.

До війни Іван Кожак працював охоронцем на митному терміналі у місті Яворові. У 2014 році його мобілізували. Після навчання чоловік потрапив на Луганщину, брав участь у бойових діях. 

Під час служби, розповідає Іван, отримав три контузії. Про пережите на фронті ветеран воліє не згадувати, однак наслідки війни досі нагадують про себе проблемами зі здоровʼям. Нині чоловік має інвалідність, пов’язану з військовою службою.

Після звільнення з армії у 2015 році ветеран повернувся на роботу, але згодом потрапив під скорочення. Пошук нової роботи ускладнювала необхідність регулярного лікування та реабілітації.

Саме особистий досвід наштовхнув Івана Кожака на ідею створити простір, де ветерани та інші місцеві жителі зможуть відновлювати своє здоровʼя. Дружина Надія підтримала задум чоловіка.

Спершу подружжя планувало відкрити лише масажний салон, але згодом вирішили поєднати його з тренажерним залом — щоб клієнти могли комбінувати фізичні навантаження з процедурами для кращого результату.

Отримати грант вдалося з другої спроби

Перша спроба Івана та Надії отримати грант від Українського ветеранського фонду була безуспішною. Однак пара вирішила будь-що втілити свою мрію. Тож почали реалізовувати проєкт власними силами: помаленьку облаштовували приміщення, купували тренажери і одночасно доопрацьовували заявку на грант. І коли подалися вдруге — опинилися серед переможців конкурсу “Варто 11.0”. Отримані кошти вклали у закупівлю обладнання для масажного салону та тренажерного залу. 

Уже 24 червня відбулося урочисте відкриття масажного салону і фітнес-залу “Люби себе”. За словами ветерана, без фінансової підтримки Українського ветеранського фонду на відкриття простору знадобилося б значно більше часу.

Тренажерний зал обладнали так, щоб можна було опрацьовувати всі групи м’язів: силові тренажери, орбітреки, бігова доріжка, велотренажери, горизонтальний тренажер.

У масажному салоні проводять апаратні процедури (вакуумно-роликовий масаж, кавітацію), дитячі масажі (від трьох місяців, для цього придбали спеціальний стіл), класичні, відновлювальні, розслабляючі, лімфодренажні, антицелюлітні масажі, а також гідромасаж.

Тренерами в залі працюють також ветерани

Наразі у закладі працює п’ятеро людей — масажисти, тренери та адміністратор. Двоє тренерів — ветерани: Богдан Грицан, багаторазовий чемпіон України з пауерліфтингу, та Володимир Хлян, побратим Івана з часів АТО. Треба сказати, що тренування з ветеранами — це додаткова мотивація та психологічна підтримка для захисників і захисниць, які приходять займатися в зал.

Сам Іван Кожак нещодавно закінчив курси масажу і вже починає приймати перших клієнтів.

Проєкт має і соціальне спрямування. Уже сьогодні для ветеранів тут діє програма «Ветеранський спорт», а прикордонники можуть отримати знижки на послуги. З-поміж клієнтів — діти та люди, які проходять реабілітацію після інсультів і інфарктів.

З початком нового навчального року подружжя планує співпрацювати з місцевим навчально-реабілітаційним центром для дітей та запрошувати місцевих школярів у свій зал на уроки фізкультури. 

“Наш бізнес показує: навіть у невеликих населених пунктах люди охоче займаються спортом і піклуються про своє здоров’я, якщо створити для цього умови”, — переконана Надія Кожак.

Ветеран Ігор Глиняний мешкає у Кобеляках, на Полтавщині. Після поранення захисник повернувся до цивільного життя та започаткував бізнес із вирощування овочів та ягід. Фінансову підтримку для старту власної справи отримав від Українського ветеранського фонду Мінветеранів.

Понад 15 років Ігор Глиняний працював інженером-землевпорядником. Розповідає, що раніше вирощуванням овочів не займався. Більше цим цікавилася дружина, яка порядкувала в невеличкому домашньому парнику, а чоловік допомагав.

До війська долучився у день повномасштабного вторгнення. Служив у зведеній стрілецькій роті на Чернігівщині, згодом потрапив на Донеччину. Військова карʼєра Ігоря завершилася в складі 110-ї бригади, після того як отримав мінно-вибухову травму в Авдіївці. 

Під час тривалого лікування чоловік часто думав, чим зайнятися у цивільному житті. Лікарі одразу попередили військового, що через інвалідність повернутися на службу вже не зможе — треба було визначатися з майбутнім. 

Перемога в конкурсі та старт власної справи

“Надихнули на аграрний бізнес, підтримали і допомогли — моя однокласниця, підприємиця Ірина Бабич, яка займається тепличних господарством, і побратими з громадської спілки “БАЗУКА”, яку очолює ветеран Тарас Лелюх. Якось я побачив оголошення про старт грантового конкурсу “Варто 11.0” від Українського ветеранського фонду. Заїхав до хлопців у спілку, вони порадили не гаяти часу й одразу братися за підготовку проєктної заявки, допомогли, проконсультували”, — розповідає ветеран.

Результатом участі в конкурсі “Варто 11.0” стала перемога та отримання гранту на розвиток власної справи. Саме фінансова підтримка від фонду стала тим трампліном, який дозволив стартувати в аграрному бізнесі. 

Бізнес Ігоря Глиняного полягає в інноваційному вирощуванні екологічної продукції. Розвивати власну справу допомагає дружина. У кожного з подружжя є своя зона відповідальності в бізнесі. 

“Ми вирощуємо помідори, огірки, різноманітну зелень, готуємо поле для вирощування полуниці: наразі уже заклали 40 соток, а надалі хочемо збільшити площі ягід до 2–4 гектарів. Завдяки гранту навесні побудували 800 квадратних метрів теплиць, нещодавно встановили ще 400, а ще одна така ж теплиця зараз якраз в процесі встановлення”, — ділиться своїми досягненнями та планами ветеран. 

Вирощену продукцію збувають в області: частину продають у власному магазині, а більшість овочів — безпосередньо з теплиць клієнтам, які приїжджають з усіх куточків Полтавщини. Покупців вистачає, каже ветеран, особливо після того, як опублікували рекламу в соцмережах.

Весь заробіток, який Ігор Глиняний отримує з продажу власної продукції, вкладає у розвиток справи, адже хоче масштабувати її, зокрема незабаром планує відкрити ще один магазин і розширити його асортимент іншими товарами, зокрема ковбасними виробами.

Ветеран розповідає, що зараз для нього власна справа — це не лише спосіб заробітку, але й можливість позбутися негативних думок та емоцій, відновитися після фронту. 

“Хто займав себе працею на городі знає, яке це задоволення: спостерігати за рослиною, бачити, як вона росте, дбати про неї. І зрештою отримувати результат. Це дуже відволікає та заспокоює”, — говорить Ігор Глиняний.

Навіть після звільнення зі служби Андрій Поліщук не полишає працювати на нашу перемогу – тепер не як військовий, а як підприємець та інструктор з БПЛА. Андрій – ветеран 15-ї окремої бригади артилерійської розвідки, єдиної в Україні спеціалізованої бригади, що займається суто артилерійською розвідкою. Він фахівець з радіолокації та контрбатарейної боротьби, проходив навчання за кордоном, зокрема у Великій Британії, здобув кваліфікацію інструктора з радіолокації.

Після повернення з фронту став інструктором для військових

Після повернення до цивільного життя у 2023 році Андрій вирішив з користю застосовувати отримані знання, тож нині, окрім іншого, працює інструктором із БПЛА, зокрема у проєкті Victory Drones. Він навчає військових пілотуванню, роботі з програмним забезпеченням і використанню безпілотних авіаційних комплексів. Заняття проводить як онлайн, так і офлайн.

«Нашим військовим наразі дуже потрібні курси з військової інженерії. Тому разом із командою працюю над запуском такого онлайн-курсу, після якого, сподіваюсь, буде також офлайн-практика. В Україні зараз, на жаль, бракує курсів військових інженерів, які б стосувалися саме цивільних дронів, хоча знання у цій галузі критично необхідні для фронту», – говорить Андрій.

За словами ветерана, коли йдеться про FPV-дрон, то спаяти його може навіть дитина – як приклад наводить відео на своєму YouTube-каналі China-Service, де його 12-річний син збирає такий дрон. А от із цивільними дронами все складніше: це високотехнологічна техніка, для якої потрібне дороге обладнання та знання. Саме на цьому напрямі Андрій вирішив зосередитися.

«Я ставлю собі завдання, щоб на фронті було якомога більше інженерів, які вміють ремонтувати дрони. І ми з командою робимо все, щоб це стало реальністю», – підсумовує ветеран.

На виготовлення акумуляторних збірок для дронів отримав грант

Однак, окрім інструкторської діяльності, ветеран працює і в інших напрямах. У межах проєкту, з яким Андрій переміг у конкурсі «Варто 11.0» від Українського ветеранського фонду Мінветеранів, він запустив виробництво акумуляторних батарей та батарейних збірок для FPV-дронів, БПЛА літакового типу та систем радіоелектронної боротьби (РЕБ).

Як розповідає ветеран, ідея його проєкту – не лише забезпечувати військових необхідними комплектуючими до БПЛА, але й зупинити штучне завищення цін на ці елементи, встановивши обґрунтовану вартість. 

«Коли хтось накручує 200–300 % на комплектуючих, мені, як колишньому військовому, це важко зрозуміти. Націнки мають бути розумними – щоб платити зарплати, податки й мати прибуток. Але не наживатися на армії під час війни», – наголошує Андрій Поліщук.

Завдяки гранту Андрій закупив необхідне обладнання: навантажувач, 3D-принтер (для друку форм під збірки), зварювальні апарати та комплектуючі. Зібрані акумуляторні блоки не зберігаються на складі – усе виробництво працює під конкретні замовлення військових підрозділів.

«Наприклад, сьогодні нам телефонують із підрозділу, замовляють 50 збірок для мавіків – ми збираємо. Завтра попросять збірки більшого розміру, для FPV-дронів – зберемо. Тобто складу готової продукції у нас немає, ми працюємо на запит військових», – розповідає ветеран. 

Уся продукція, яку разом із виготовляє команда Андрія Поліщука, перед передачею військовим тестується. Результати перевірок ветеран публікує на своєму YouTube-каналі, який почав вести ще до повномасштабної війни, щоб робити огляди електроніки та ділитися інструкціями з її ремонту. Натомість тепер цей канал – ще одна можливість допомагати українським військовим: там ви знайдете чимало відеоінструкцій з відновлення техніки для армії.