Як ветеран із Харкова відроджує українську автентичну вишивку

Володимир Волощук із Харкова — ветеран, підприємець, багатодітний батько та поціновувач української культури. Він пройшов шлях від 11 років військової служби до натхненного майстра, який відтворює українські рушники та скатертини за старовинними мотивами. Сьогодні ветеран доводить, що часом шукати себе у цивільному житті може бути складно та й не все вдається з першого разу, але цей шлях точно стане новою сторінкою: у ремеслі, бізнесі, мистецтві.

Перше повернення з війська у молодого кадрового військового відбулось ще у 1993 році. Тоді Володимир шукав себе будь-де: працював і водієм, і майстром по металу. Але зупинився таки на шитті.  Разом із дружиною вони шили й продавали шапки, торгували на ринках, понад 10 років брали участь у Сорочинському ярмарку. Працювали руками, творили, спілкувались з людьми — загалом були у своїй стихії. 

Початок служби

Коли ж у 2014 році почалася війна, Володимир Волощук без вагань пішов до лав ЗСУ. Поруч із ним служив і його син, а вдома чекала родина. Саме заради близьких Володимир долучився до війська і саме їхня підтримка давала йому сили не здаватися.

«Жінка не хотіла відпускати, але я не міг залишитися осторонь. Бо коли ворог приходить у твій дім — іншого вибору немає», — каже ветеран.

Володимир довгі роки служив, допомагав забезпечувати підрозділи всім необхідним. Крім служби, разом із дружиною Наталею за власний кошт допомагали військовим спорядженням, ремонтували техніку. А їхній дім завжди був і залишається прихистком, місцем, де за потреби захисники можуть зупинитись на ночівлю, смачно повечеряти  і отримати крихту тепла перед дорогою на фронт.

У листопаді  2022 року Володимир завершив військову службу за станом здоров’я. Але внутрішня енергія не дозволила просто «сісти й нічого не робити». Володимир активно почав шукати, чим займатись далі, в цивільному житті.

Повернення до цивільного життя

«Я не можу опустити руки, — каже він. — Ми ж чоловіки, нам для чого здаватися? Завжди треба пам’ятати, що нам значно легше тут, ніж хлопцям в окопах. Ми повинні працювати й підтримувати країну в тилу», — говорить ветеран.

Саме тоді він почув від бойового товариша Андрія Тімченка  про можливість грантової підтримки від Українського ветеранського фонду Мінветеранів. Сумніви були: чи вийде написати проєкт, чи вистачить наснаги впровадити його в життя? Але наполегливість та віра у справу дали свої плоди — і  проєкт ветерана  став одним із переможців конкурсної програми «Варто: Золоті руки». Проте спочатку придбані вишивальні машинки слугували не для шиття рушників.

Почати подружжя Волощуків планувало з виготовлення головних уборів, проте справи не пішли, як хотілося б. Тоді Володимир узявся за інше ремесло — відродження традиційної української вишивки. Сучасні вишивальні машини, придбані в рамках проєкту,  стали його інструментом, а ось натхнення ветеран знайшов у старовинних зразках.

Вивчення експонатів

Володимир вивчає музейні експонати, відтворює вишивку XVIII–XIX століть, створює рушники, серветки, скатертини-доріжки (ранери), які нині стають дедалі популярнішими як елементи декору. У його роботах оживає автентичність та самобутність Слобожанщини.  Ветеран підкреслює, що це не сліпе копіювання, це не просто тканина з орнаментом, це зв’язок поколінь, символічні коди нашої культури.

«Я хочу, щоб ці рушники знову жили, — пояснює ветеран. — Вони завжди були поруч із українцями: на весіллях, у хатах, під іконами, навіть у важкі хвилини. Це наша історія, і я радий, що можу відновлювати її у сучасній формі».

Тож Володимир знаходить зразки давніх українських виробів, вишитих майстринями понад 100 років тому. А тоді сам сідає за вишивку, але вже з поміччю вишивальних машин. Ветеран програмує кожен стібок, підбирає кольорову гаму. Роздивлятись такі скатертини та рушники можна довго. Їхня особливість в тому, що нитка на полотні лягає не хрестиком, а гладдю. Візерунки на них, немов намальовані. Вишивка гладдю у давнину вважали вищим рівнем майстерності. Нині кількість шанувальників такої вишивки постійно зростає.

Замовлень ветеран має чимало, адже українська автентика з новою хвилею повертається в наші домівки. Але так було не завжди. Ще донедавна ветеран був в активному пошуку клієнтів, брав участь у фестивалі, зокрема у столиці на ВДНГ. Тож Володимир зі своїми виробами приїхав до Києва. Підштовхнув до цього кроку та допоміг з організаційними питаннями товариш також ветеран, футболіст Святослав Сирота. Включилась в допомогу і донька майстра-ветерана Катерина. Саме вона переконала тата не здаватися, коли в перший день виставки роботи ветерана не одразу знайшли своїх поціновувачів. Завдяки її відео в соцмережах до Володимира почали приходити клієнти, а його рушники, скатертини, а ще й шопери отримали своє визнання. Тож тепер Володимир має замовлень на декілька місяців наперед!  Невеличке, але вперте українське ветеранське виробництво Mokaprint невпинно працює — з особливим натхненням вишиваючи для українців та українок. 

«Головне – не здаватися. Бо якщо хлопці на фронті тримаються, то нам тут тим більше не можна опускати рук. Працюємо далі і не забуваємо дякувати війську і підтримувати ЗСУ щодня», — каже Володимир.

«Коли ти зайнята справою — легше чекати»: дружина ветерана, яка розвиває бізнес, поки чоловік на фронті

«Мені легше чекати чоловіка, коли я зайнята роботою. Це моя терапія. Я повністю занурююся у справу й просто не маю часу фізично сумувати чи думати про погане», — ділиться дружина ветерана Євгенія Країло. Вона — одна з тисяч українських жінок, які щодня чекають своїх чоловіків. Її ритм життя — це двоє дітей, організація навчального процесу у власному освітньому центрі, контроль роботи дитячого кафе та очікування короткого, але такого важливого повідомлення: «++, кохана, у мене все добре».

Анатолій та Євгенія Країло познайомилися ще студентами. Обоє навчалися у Київському національному економічному університеті. У 2012 році, повернувшись до рідної Івано-Франківської області, подружжя почало думати про власну справу. Основою стала діяльність батьків — організація шкільного харчування.

«Ми мали гарну економічну освіту та змогли налагодити цю роботу, розширити її. Ми обслуговували 16 шкіл області. Це була велика Перегінська школа та кейтеринг готової продукції у менші навчальні заклади району. Певний час ми займалися цим, але чоловік завжди любив програмування і хотів розвиватися ще й у цій сфері», — розповідає Євгенія.

Анатолій вивчав програмування самостійно і згодом переїхав до Києва працювати. Він знайшов себе в ІТ-сфері. Євгенія з дітьми теж планувала переїзд у столицю, але всі плани родини, як і багатьох українських сімей, були перекреслені 24 лютого 2022 року.

Початок служби

«Напередодні ми відсвяткували день народження сина. Чоловік був із нами й одразу після цього поїхав у Київ. Було страшно. Ми не вірили, що таке може початися. Анатолій подзвонив і сказав, що залишається у столиці та приєднується до ТРО. Уже з перших днів він був на позиціях. Згодом попросив мене з дітьми виїхати за кордон», — згадує Євгенія.

Після оборони Києва Анатолій воював у гарячих точках на сході України. У січні 2023 року під Кремінною він отримав осколкове поранення. Євгенія з сином та донькою одразу повернулася в Україну, аби бути ближче. Майбутнє деінде, окрім України, родина навіть не розглядала. Вдома ж постало питання — чим займатися далі.

«Чоловік лікувався, паралельно вивчав це питання і мотивував нас, що все буде добре. Саме він дізнався про конкурсні програми від Українського ветеранського фонду Мінветеранів і сказав, що треба діяти. Ми мали власне двоповерхове приміщення і досвід у сфері шкільного харчування. Тому вирішили відкрити дитяче кафе», — каже Євгенія.

Дружина ветерана отримала грант на власну справу

У 2023 році сім’я отримала свій перший грант у рамках конкурсної програми «Варто: підтримка ветеранського бізнесу» на відкриття дитячої кав’ярні у Перегінському — поруч із місцевою опорною школою, де навчається понад 1200 учнів.

«Школа має свої обмеження: певну випічку чи страви не можна продавати в їдальні. Тому ми вирішили зробити місце, де діти зможуть скуштувати піцу, бургери, але у більш корисному форматі — запечені страви, мінімум шкідливого. І головне — у безпечному просторі просто на території школи», — розповідає власниця.

Кафе швидко стало улюбленим місцем школярів. Але на цьому Євгенія не зупинилася. Коли Анатолій повернувся до війська вже на посаду оператора безпілотних систем, де стали у пригоді його знання з ІТ та програмування, вона почала розвивати ще один напрям.

Найбільшим викликом і водночас натхненням став другий проєкт родини Країло. Втілити його у життя допоміг ще один грант від Українського ветеранського фонду. Їхній проєкт здобув перемогу у програмі «Варто 11.0». Тож на другому поверсі власного приміщення Євгенія організувала освітній центр — спочатку за франшизою Smartum (ментальна арифметика, швидкочитання, англійська мова), а згодом — із повноцінними ІТ-курсами.

«У сільській місцевості батьки постійно шукали можливості для додаткових занять. Але найближчі такі курси в  Івано-Франківську— за 70 км, возити дітей туди складно. Я бачила запит і знала: треба створювати тут», — пояснює підприємиця.

У співпраці з освітнім центром RoboClub IF Євгенія відкрила сучасний комп’ютерний клас. Грантові кошти спрямувала на придбання нової техніки, зокрема 3D-принтера, спеціально розроблених програм. Тут навчають дітей від 4 до 16 років робототехніки, програмуванню, 2D-анімації, 3D-моделюванню. Є й курси для старших школярів — створення сайтів, робота з HTML і CSS.

Перед офіційним стартом навчального року команда організувала ІТ-табір. Діти конструювали, програмували, пробували себе в інженерному мейкерстві й просто насолоджувалися літом.

«Майже всі, хто прийшов у табір, залишилися на навчання. Це було найкращим підтвердженням, що ми робимо потрібну справу», — ділиться вона.

Сьогодні в освітньому центрі «SMARTUM Перегінське» працює понад 10 викладачів, є адміністратор, діють кілька груп із різних напрямів. Дитяче кафе також працює, пропонуючи дітям смачні страви й дружню атмосферу.

Історія Євгенії — одна з багатьох сильних і натхненних історій українських жінок. Вони чекають своїх чоловіків із війни й водночас піклуються про свої родини, бізнеси та громади.

«Так, важко. Але я відчуваю, що маю сили. Бо це не лише про бізнес чи гроші. Це про те, щоб у нашому селищі діти мали доступ до сучасної освіти. І це допомагає мені триматися й чекати», — підсумовує вона.

Анатолій Країло нині проходить реабілітацію після операції. Згодом — знову до війська. Євгенія — його надійний тил, підтримка й люблячі обійми. Разом вони живуть і працюють із вірою в перемогу — заради своїх дітей і всіх дітей громади, щоб кожен малий українець мав шанс зростати у безпеці, навчатися сучасному й мріяти без обмежень.

Ветеран на Полтавщині масштабував пасіку та планує навчати бджільництву інших ветеранів

Від самого ранку ветеран Олександр Олефір вирушає на пасіку. Одягає захисний костюм, хоча давно вже не боїться укусів, і береться до роботи серед улюблених бджіл. Для нього вони — справжня філософія. Зараз на пасіці майже 500 бджолиних сімей, хоча ще рік тому було вдвічі менше. Родинний бізнес Олександра, його дружини Яніни та донечки Кіри зростає саме так, як ветеран мріяв під час служби у війську.

Олександр Олефір — учасник Революції Гідності, штаб-сержант. Свій військовий шлях він розпочав у 2017 році в першому бойовому з’єднанні НГУ, створеному за стандартами НАТО, — 4-й бригаді оперативного призначення імені Героя України Сергія Михальчука «Рубіж». За час 3-річного контракту мав шість ротацій на схід України. Під час останньої під Новолуганським отримав травму і після завершення контракту вже не зміг продовжувати службу за станом здоров’я.

“Я отримав ІІ групу інвалідності й, повернувшись у 2021 році додому, вирішив сам себе реабілітовувати. Допомогла мені у цьому пасіка. Ця справа завжди мене приваблювала — на той момент уже мав 5 сімей. Ринок меду тоді активно розвивався, тож я вирішив іти цим шляхом”, — згадує ветеран.

Олександр придбав ще 50 бджолиних сімей і разом із дружиною почав активно працювати на пасіці у мальовничому куточку Полтавщини. Справи йшли добре, і кількість сімей зросла до 250. Водночас ветеран відчував, що повномасштабна війна неминуча. Тож завжди мав наплічник напоготові й тренувався зі снайперської стрільби. 24 лютого 2022 року, подбавши про безпеку родини, Олександр доєднався до 146 батальйону.

Період служби

“Пасіку я залишив на дружину. Пообіцяв, що повернуся живим. Я не міг не піти. Хто, як не ми? Ми ж пройшли АТО — по п’ять–шість ротацій, неодноразово брали участь у боях. Ми мусили вистояти. Спочатку я служив у розвідці на посаді штаб-сержанта, а згодом став командиром снайперського відділення”, — каже Олександр.

Разом із побратимами Олександр тримав оборону на Харківщині, Сумщині, Донеччині, брав участь у боях під Соледаром, Благодатним, працював командиром взводу розвідки на Авдіївському напрямку. У 2024 році через стан здоров’я залишив військо. Увесь цей час пасікою опікувалася його дружина Яніна.

Я три роки воював і боявся, що дружина не витримає та продасть пасіку. Але вона працювала в банку, а у вихідні їхала в село до бджіл, наймала людей і зберегла всі 250 сімей. Яніна з двома вищими освітами, юридичною та в галузі фінансів, працювала, змогла освоїти справу і втримати пасіку. Це мене надихнуло. Тож я вирішив масштабувати бізнес. У цьому допоміг Український ветеранський фонд Мінветеранів”, — розповідає Олександр.

Участь у “Варто 11.0”

Проєкт подружжя із розширення сімейної пасіки KirYan став одним із переможців конкурсної програми «Варто 11.0».

“Ми з дружиною довго вагалися. Думали, як писати заявку, щоб усе правильно. Та й психологічно після війни важко було повірити, що це реально. Але сіли разом, усе вивчили, написали — і в нас вийшло!” — підсумовує чоловік.

Грантові кошти ветеран спрямував на придбання платформ, комплектуючих для вуликів та ще 250 сімей бджіл. Тепер родина Олефір опікується 500 бджолиними сім’ями. Попри складний сезон, працюють на експорт і планують далі розвиватися. Наступного року Олександр хоче реалізовувати ще й бджолиний пилок.

Робота на пасіці кипить щоденно. На допомогу приходять дружина та донечка Кіра. Дівчинка уважно стежить за роботою тата, подає рамки та із захопленням слухає його розповіді про бджіл. Олександр добре знає: мед, бджолиний пилок і сама праця на пасіці мають не лише лікувальний, а й реабілітаційний ефект для усіх. У гармонії з природою відчувається особливий ритм життя, який допомагає відновити сили й душевну рівновагу.

Ветеран мріє звести на пасіці невеликі гостьові будиночки, де можна буде відпочивати та навчатися бджільництву. Адже він упевнений: після повернення із фронту кожному потрібна своя справа, яка дає сенс і підтримку. Свою підтримку Олександр хоче надавати іншим ветеранам.

“Хочу на практиці показати, як працює бізнес. Навчатиму азів, розповідатиму про власний досвід. І після навчання мрію подарувати бджолину сім’ю для старту. Це все поки в планах, але дуже хочеться їх реалізувати”, — ділиться ветеран.

Ветеран заснував власний бренд тактичного спорядження

На Волині протікає річка Стохід — спокійна, але з твердим і впертим характером. Для ветерана Андрія Хрісантова ця річка особлива. Саме Стохід його улюблена річка для сплавів. І її ім’ям він назвав власний бренд тактичного спорядження. Але починалася історія не з наплічників, підсумків та баулів, а з пошуку себе — ветерана АТО.

Служба у війську

За освітою Андрій Хрісантов — зубний технік, проте працювати за фахом у чоловіка не склалося. Закінчивши медичний коледж, він пішов на строкову службу, а повернувшись, довгий час працював техніком-ортезистом. Проте й ця справа не була йому до душі. У 2014 році пошуки себе довелося відкласти, адже після того, як росіяни окупували Крим, чоловік одразу долучився до війська.

“Я потрапив до 51-ї бригади. Певний час були на полігоні, а потім вирушили на Донеччину. На моєму рахунку — Маріуполь, Оленівка, бої за Савур-Могилу, Григорівку, Петровське, Тарани, Амвросіївку. І у 2015 році я демобілізувався за станом здоров’я”, — розповідає ветеран.

Від виробів з дерева до гаманців і наплічників

Повернувшись до цивільного життя, він шукав не тільки роботу, а й справу, яка допоможе покращити ментальний стан після участі у бойових діях.

“Я спробував працювати з деревом. Першим моїм виробом була байдарка, бо я займаюсь водним туризмом. Робота з деревом мені сподобалася. Також із колегою пошив тент на байдарку — і зрозумів, що шиття мені також цікаве”, — згадує чоловік.

Андрій із колегою облаштували невеличку майстерню у рідному Луцьку. Робили стільці, табуретки, експериментували з виробами з дерева та шкіри. Ба більше, на день народження дружини ветеран виготовив першу особливу дерев’яну сумку. Потім — перешивав чохли для керма, а одного разу, майже зневірившись в успіху справи, спробував пошити гаманець із текстильною вставкою.

“Як-то кажуть, гаманець вистрілив! Люди почали писати: “Ми теж такі хочемо”. У нас буквально за тиждень назбиралося роботи на чотири місяці вперед”, — розповідає майстер.

Справа у гаражі, який правив за майстерню, кипіла: гаманці, наплічники. Андрій розробляв, кроїв, шив, а його дружина Діана займалася продажем виробів. Згодом вони переїхали у більшу майстерню, і команда ветерана почала зростати.

“За місяць до повномасштабного вторгнення ми ще раз розширюємось і переїжджаємо з 36 квадратів у приміщення на 70. Але, звісно, роботу на деякий час відклали. Перші дні вторгнення — це шок, страх за родину. Я зкооперувався зі спілкою ветеранів: варили “їжаки”, допомагали облаштовувати блокпости. Потім я доєднався до батальйону ТРО. Ми стояли на білоруському кордоні”, — згадує ветеран.

“Стохід” зʼявився як відповідь на запит друзів-військових

Згодом подружжя зрозуміло, що їхнє виробництво може бути корисним для війська. Друзі-військові почали питати, чи не може Андрій пошити тактичне спорядження. Відповідь була проста: “Якщо треба — то треба!”

“Взагалі, виготовлення якісного виробу — це довгий процес. Підбір матеріалу, тестування — часом це займає до півроку. Але свій перший баул я сконструював за пів дня. І це вийшов класний баул! Ми зробили один, віддали — і після нього одразу ще десять замовлень”, — ділиться ветеран.

Так і зародився ветеранський бренд “Стохід — тактичне спорядження”. Логотип, до речі, розробляла компанія товариша Андрія, також ветерана — Віталія П’ясецького. Вони познайомилися та потоваришували під час сплаву річкою Стохід. Її ім’я тепер, як символ, носить і ветеранська справа.

Для Андрія Хрісантова принципово важлива якість виробів — вони мають бути надійними та не підвести військових на фронті. Тому до вибору матеріалів, розробки креслень і пошиву він підходить із особливою увагою. Постійні замовлення та зростання попиту на медичні рюкзаки, аптечки, наплічники для Starlink, рюкзаки для дронів, підсумки та інше спорядження говорять самі за себе.  

Ветеранська справа розвивається та потребує розширення

“Ми з дружиною знайшли нове приміщення і зрозуміли, що нам потрібне комплексне розширення: нова площа, склад продукції та обладнання. Спеціалізовані швейні машинки коштують 100 000 — 200 000 грн. Суми немаленькі. Але втілити це в реальність нам допоміг Український ветеранський фонд Мінветеранів”, — каже засновник бізнесу.

Проєкт Андрія Хрісантова щодо розвитку виробництва став одним із переможців конкурсної програми “Варто 11.0”. Тепер у швейному арсеналі є обладнання, яке допоможе розширити асортимент виробів.

“Ми нині тестуємо дощовики і скоро запустимо їх у продаж. Для пошиття маємо спеціалізовану машинку для герметизації швів. Також з’явилася розпошивалка для пошиву футболок. І ще дуже складна машинка — флетлок рукавний. Він має п’ять голок і складний механізм, який робить плоский шов. Це для термобілизни. Будемо шити і для військових, і для туристичного напряму”, — розповідає ветеран.

Справа, яку Андрій та Діана з натхненням і підприємницьким азартом розвивають, зросла від перших гаманців у гаражі до сучасної майстерні й бренду “Стохід”. Це вкотре доводить, що навіть у найважчі часи можна створювати надійний, якісний і потрібний український продукт. Це історія не лише про бізнес, а й про віру у власні сили та країну, яку варто захищати і будувати щодня.

Юлія Большакова, Український ветеранський фонд

Дружина ветерана Аліна Кіріна відкрила стоматологічний кабінет у Дніпрі

У Дніпрі відкрився стоматологічний кабінет «Твій стоматолог». Його заснувала переселенка з Луганщини та дружина ветерана Аліна Кіріна. Історія створення цього ветеранського бізнесу — це шлях від втрати дому на Луганщині до нового старту та втілення мрії у Дніпрі, шлях підтримки, сміливості та натхнення робити свою справу від щирого серця. 

Подружжя Кіріних будувало своє життя у місті Сватове, що в Луганській області. Артем — офіцер Національної поліції, учасник бойових дій ще з 2014 року. Аліна — стоматологиня, яка  з 2014 року знає, що таке — покинути своє звичне життя і почати все знову. Адже студенткою з одним наплічником виїжджала з любого серцю Луганська, де навчалась у медичному виші. Завершила навчання вже у Полтаві, а працювати повернулась у Сватове. Стоматологія приваблювала майбутню лікарку ще з дитинства.

«Моя бабуся була зубним лікарем, і я проводила з нею багато часу в поліклініці. Усі рідні відмовляли мене від цієї професії через довге і дороге навчання. Але моє бажання перемогло», — розповідає Аліна.

До 24 лютого 2022 року жінка працювала лікаркою у наймі та мріяла про власний бізнес, свій стоматологічний кабінет. Але повномасштабна війна змінила все.

Покинути рідне місто довелося в перший день повномасштабної війни

«Ми прокинулись о п’ятій ранку від вибухів. Злякались. Але речі вже були зібрані та запаковані у багажник авто. Ми навчені 2014 роком. Сіли в автівку і виїхали. Ввечері вже були в Дніпропетровській області. Більше додому ми так і не повернулися», — згадує дружина ветерана.

(Ворог окупував м. Сватове 8 березня 2022 року, після опору місцевих жителів, які від 28 лютого кілька разів виганяли окупантів з міста. Ред.)

Чоловік Аліни Артем — офіцер Національної поліції, учасник бойових дій ще з 2013 року. З початком повномасштабного вторгнення він виконує заходи направлені на забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії рф проти України в безпосередній близькості до ворожих військ, а також зоні бойових дій. Переїхавши у Дніпро, Аліна ж почала шукати шляхи, як почати власну справу в новому місті. Адже ідею відкрити кабінет подружжя виношувало кілька років.

Мрію про власний бізнес здійснила вже у Дніпрі

Рішучим кроком до втілення мрії стала участь у конкурсній програмі “Варто 11” від Українського ветеранського фонду Мінветеранів. Проєкт “Стоматологічний кабінет “Твій стоматолог” став одним із переможців.

«Чоловік дізнався про програму підтримки ветеранів. Ми подалися — і в нас вийшло. Завдяки гранту змогли знайти приміщення, зробити ремонт і закупити обладнання», — каже засновниця «Твого стоматолога».

Кабінет розпочав роботу 9 березня цього року у місті Дніпро. Сьогодні тут працює команда з трьох людей: лікарка-ортодонт Аліна Кіріна, ще один лікар та медична сестра.

Дружина ветерана каже, що заклад від самого початку орієнтований не лише на комерційну роботу, а й має власну соціальну місію. 

«Щочетверга з 8:00 до 12:00 ми проводимо безплатні консультації для військових, їхніх сімей і переселенців. Також для захисників та захисниць  діє знижка 20% на лікування», — підкреслює лікарка.

Сьогодні «Твій стоматолог»  на проспекті Слобожанському, 96 у Дніпрі  — це сучасний кабінет, де надають високоякісні послуги. Аліна зі своєю командою натхненно працюють і планують розвиватись у своєму напрямі. Планів багато, головне, кажуть, вистояти. Адже у Дніпрі війна нагадує про себе чи не щодня.

«Нещодавно, коли ми прокинулися від вибухів, в кабінеті штукатурка обсипалася, стелю довелося відмивати. Але обладнання ціле — тож працюємо далі. Бо цей проект для мене — не лише про стоматологію. Це про нове життя, яке ми почали з чистого аркуша після втрати дому. Життя триває», — підсумовує лікарка.

Юлія Большакова, Український ветеранський фонд

Ветеран Андрій Проць розвиває власне меблеве виробництво

“Я хочу, щоб мої побратими могли працевлаштуватися у мене. На жаль, не кожен із них може вільно пересуватися”, — ветеран Андрій Проць зі Львова має чітку мету і впевнено крокує до неї. Сьогодні він будує сучасне приміщення для своєї меблевої фабрики «Комбатант». Андрій принципово дотримується підходу: будівля для виробництва відповідатиме всім критеріям безбар’єрності. Ця історія — приклад нової культури ветеранського бізнесу, де соціальна відповідальність — не просто слова.

Свій професійний шлях Андрій Проць обрав ще змалку, адже мав гідний приклад. Його дідусь був столяром і, до слова, також ветераном. Виробництвом меблів чоловік почав займатися понад 20 років тому — у 2003 році. Виготовляв корпусні меблі: шафи, кухні, торговельне обладнання для магазинів та офісів.

Найважливішу новину у своєму житті дізнався на фронті

Підприємець будував плани, розвивався у своєму напрямі, працював натхненно та завжди дуже відповідально. Навіть у перший день повномасштабного вторгнення спочатку здав об’єкт і лише тоді пішов у військо. Служив чоловік у лавах 125-ї окремої бригади територіальної оборони, яка згодом стала 125-ю окремою важкою механізованою бригадою. Виконував бойові завдання на «нулі» — зокрема в районі Серебрянського лісу, Торського, Зарічного, біля Лиману. Саме там, на фронті, ветеран дізнався про найважливішу новину у своєму житті.

“Вдома на мене чекала дружина Мар’яна, яка під час моєї служби була вагітна. Моя донечка Настя народилася 14 грудня 2022 року. Про її народження я дізнався, тільки-но повернувшись із завдання. Мені одразу сказали: “Їдь!” і дали відпустку на 10 днів. І я, увесь брудний, прямо з лісу, у болоті, поїхав до родини”, — згадує ветеран.

У цивільному житті зрозумів, що прагне створити щось важливе для ветеранів

До цивільного життя Андрій повернувся у 2023 році, звільнившись із війська за сімейними обставинами. Він одразу взявся за відновлення бізнесу, який понад рік був на паузі.

“Я почав ремонтувати приміщення, бо коли я був у війську, цех зазнав наслідків ворожого ракетного удару. Там повилітали вікна разом із рамами, потрібен був невеликий ремонт. Добре, що ніхто не загинув”, — розповідає підприємець.

У червні 2023 року меблева фабрика “Комбатант” знову запрацювала. Замовлень спочатку було мало, але з часом ветеран відновив клієнтську базу. Розширення виробництва він не планував, проте згодом зрозумів, що прагне створити щось значуще, зокрема для ветеранів. Тож Андрій Проць інвестував власні заощадження у бізнес і здобув грант у межах конкурсної програми “Варто 11.0” від Українського ветеранського фонду Мінветеранів.

Ветеран придбав земельну ділянку, де нині зводить нову виробничу будівлю. Після запуску тут працюватимуть малярна дільниця, виробничий та пакувальний цехи. Усе із найсучаснішим обладнанням та з відповідальним підходом.

Будівлю для фабрики будує з урахуванням принципів безбарʼєрності

“Будівля проєктується з урахуванням принципів безбар’єрності. Більшість промислових приміщень в Україні залишаються недоступними для людей з інвалідністю, а я хочу, щоб мої побратими, які зазнали травм, могли вільно працювати. Ми навіть консультувалися з архітекторами щодо евакуації людей з інвалідністю під час пожежі. Усі рішення — від облаштування роздягалень до евакуаційних сходів — ухвалюються з урахуванням потреб людей на милицях чи в кріслах колісних. Така будівля буде однією з перших в Україні. Я зроблю все, аби з мене брали приклад і таких місць ставало дедалі більше”, — говорить ветеран.

У команді підприємця нині шестеро людей, серед них — ветерани та члени їхніх родин. Наприклад, один із працівників має інвалідність внаслідок бойових дій. Разом із ним тестували зручність евакуаційних сходів. Ба більше, в одній із кімнат ветеран планує облаштувати кабінет реабілітації. Він переконаний: це має бути нормою для сучасних бізнесів.

“Один із моїх клієнтів — десантник. Він, на жаль, зараз пересувається в кріслі колісному. Якось я домовлявся з ним про зустріч. А він каже: “Ти знаєш, я не впевнений, чи матиму сили встати завтра зранку. Оскільки я вдень працюю, реабілітацію мені доводиться робити вночі. І я буду до третьої чи до четвертої години робити процедури”. Розумієте? Ми навіть не усвідомлюємо, скільки перепон мають люди з інвалідністю. Тому я хочу створювати умови, допомагати й підтримувати”, — ділиться Андрій.

Будівництво ветеран планує завершити до кінця цього року. Він мріє, що до праці на сучасному обладнанні разом із ним стануть його побратими. Адже створення робочих місць, де кожен відчуватиме себе потрібним, у безпеці й комфорті, — це ще один спосіб сказати «Дякую» ветеранам, які віддали своє здоров’я заради країни, і всім, кого війна торкнулася особисто.

Ветеран Дмитро Константінов створює сучасну культуру харчування у школах Тернопільщини

Ветеран Дмитро Константінов мав власний логістичний бізнес у Великій Британії. Проте, попри успіх та перспективи за кордоном, він завжди прагнув повернутися до рідного Тернополя. Із часом так і сталося: Дмитро переїхав на малу Батьківщину і за 8 днів до повномасштабного вторгнення розпочав власну справу. 

В Україні Дмитро Константінов вирішив продовжити та розвинути родинну справу – організацію харчування у навчальних закладах Тернопільщини. Почали зі шкіл Зборова.

“Це не просто щоденне приготування страв, а ціла система, яка впливає на здоров’я та розвиток дітей. Тож це не лише бізнес, а справжня місія і велика відповідальність”, — каже ветеран.

Сучасні стандарти здорового харчування, нове обладнання, команда професіоналів, які готують так, що школярі дійсно смакують кожну страву у їдальні. Але все це довелося поставити на паузу, адже першочерговою задачею стала оборона країни. Дмитро відвіз доньку до Британії і 22 лютого 2022 року повернувся в Україну останнім цивільним рейсом. 

Військовий шлях ветерана проліг у лавах 83-го батальйону 105-ї бригади ТРО, де він був серед тих, хто боронив Харківщину. У вересні 2022 року, коли школи знову відкрили двері для дітей, директори звернулися до Дмитра з проханням відновити організацію харчування. Бізнес-партнерка ветерана Ірина Назарчук взяла на себе відповідальність за запуск процесу, а згодом до справи повернувся і сам Дмитро. 

“Після війська повертаєшся іншою людиною”

“Я не знаю, чи впорався б сам. Після війська повертаєшся іншою людиною і до життя, яке було “до”, потрібно звикнути. А Ірина змогла сама повернути бізнес на рейки. За що я їй дуже вдячний”, згадує ветеран.

Власний бізнес допоміг йому адаптуватися до життя після фронту. Дмитро переконаний: діти мають право на сучасне та якісне харчування — збалансоване, корисне і смачне. Саме тому важливо підходити до процесу з максимальною відповідальністю на кожному етапі.

 “Це не лише про щоденні зусилля команди, але й про серйозні адміністративні рішення. Організація харчування у школах відбувається через систему державних тендерів, де важлива кожна деталь: документація, технології, якість продуктів”, — пояснює підприємець.

Основний акцент у бізнесі Дмитра — на районні навчальні заклади. Він вважає, що у великих містах ситуація з харчуванням у школах краща, а найбільшої уваги потребують саме села та невеликі міста.

Індивідуальний підхід та принципи здорового харчування

 “Навчаємо дітей любити не тільки бульбу і макарони, — жартує ветеран. — Насправді важливо отримувати зворотний зв’язок і впроваджувати позитивні зміни поступово. У одних школах діти полюбляють бульйони, в інших взагалі їх не їдять. Тому скрізь треба шукати індивідуальний підхід, не виходячи за рамки норм та принципів здорового харчування. Меню розроблено за рекомендаціями відомого українського шеф-кухаря Євгена Клопотенка та затверджено Держпродслужбою, що гарантує його відповідність високим стандартам безпеки та якості ”. 

Одночасно підприємство ветерана може забезпечувати харчуванням у середньому 10 шкіл у різних районах. Бути мобільними, швидкими та оперативними в доставці їжі — одне з головних завдань команди. Саме тому, дізнавшись про можливість отримати грант від Українського ветеранського фонду Мінветеранів, Дмитро та Ірина вирішили спробувати. Написали проєкт, захистили його і стали переможцями програми «Варто 11.0». Грантові кошти спрямували на купівлю буса для транспортування їжі та кухонного обладнання. 

За літо вся команда ветерана встигла засумувати за роботою. Нового навчального року чекають із хвилюванням та натхненням. Адже найбільша винагорода для кухарів і організаторів процесу — бачити щасливих дітей, які з апетитом їдять у шкільних їдальнях, а ще відчувати, що їхня праця має реальний вплив на майбутнє.

“До мене якось підходить директор одного з навчальних закладів і каже: “Дмитро, коли ви почали годувати дітей у нашій школі, то вони стали краще вчитися”. Ці слова надихають нас найбільше”, — підсумовує ветеран.

Виробами ветерана з Волині нагороджують військових та поповнюють сімейні колекції

Сокири, мечі, ножі від ветерана Павла Скшетуського дарують як символ сили та незламності, беруть лотами на аукціони, аби зібрати кошти на потреби ЗСУ — найдорожча сокира пішла з молотка за 140 тисяч гривень! Ними нагороджують військових, поповнюють сімейні колекції, а ще сокиру від майстра з Волині можна побачити у кабінеті Валерія Залужного в Лондоні.

Майстерня пана Скшетуського відчинила свої двері у 2018 році, після повернення ветерана із зони АТО. За плечима захисника — участь у Революції Гідності, служба у Батальйоні оперативного призначення НГУ імені Сергія Кульчицького та відповідна військова географія — Слов’янськ, Дебальцеве, Попасна, Світлодарська дуга, Станиця Луганська. Про власну справу Павло думав ще у війську, і після звільнення з армії перша примітивна майстерня стала місцем давно омріяної творчості та відновлення.

«Я винайняв невеличке приміщення і почав кувати. Робив і продовжую це робити у власне задоволення. Мене захоплює сам процес. Тоді я виклав фото виробів у соцмережу і отримав схвальні відгуки від людей та питання: “А як можна купити?”. Здивувався, але саме так почалися перші замовлення», — каже ветеран.

Вироби від пана Скшетуського — втілення бачення майстра та ідеї замовника

Сокири й мечі пана Скшетуського — міцні, надійні, загартовані та дійсно особливі. Кожен виріб народжується у вогні та під медитативний ритм молота в руках майстра. Наступний етап — шліфування до блиску та доведення до ідеального балансу. А далі коваль наносить на залізо малюнки: тризуб, українську символіку або символіку батальйонів чи бригад, вислови Шевченка, Франка. Загалом — усе, чого бажає замовник, та як бачить сам майстер. Так сокири, шаблі, ножі й мечі стають справжніми оберегами.

Вдосконалюючись із кожним новим замовленням, Павло Скшетуський планував і вдосконалення своєї невеликої майстерні-кімнатки:

«Сарайчик був цегляний, холодний, маленький. На майстерню не тягнув навіть з великою натяжкою. Тоді й виникло логічне бажання простору і щоб у ньому була купа корисного обладнання. Тож у серпні 2021 року я придбав порожню ділянку з іншого боку Луцька, у мальовничому селі Гайове, під забудову. Планував навесні 2022 року почати будівництво…».

Займаючись улюбленою справою, допомагає війську

У лютому 2022 року всі плани довелося поставити на паузу, а всі заощаджені кошти ветерана пішли на допомогу війську, до якого він сам не міг долучитися за станом здоров’я. У травні він поступово повернувся до власної справи. Майстерня допомагала видихнути та відволіктися, а головне — допомагала війську.

«Наприклад, мер Вільнюса зробив бартер на L-200: за одну мою сокиру подарував хлопцям в одну прекрасну бригаду позашляховик. А ще нещодавно хлопці дарували сокири в Ірландії, а звідти привезли невеличку колону автомобілів. Або знайомий волонтер подарував у Німеччині сокиру, а люди на знак вдячності й захоплення українцями відправили з ним додому ще й вантажівку з медичною гуманітаркою», — розповідає майстер.

Ба більше, вироби ветерана дарували й експрем’єр-міністру Великої Британії Борису Джонсону. Бачили сокиру Скшетуського і в Лондоні, у кабінеті Валерія Залужного. Обирають сокири й мечі також для благодійних аукціонів та концертів на підтримку війська. Найдорожча вартувала 140 тисяч гривень.

Завдяки гранту будує майстерню за унікальною технологією

У 2023 році Павло Скшетуський дізнався від побратимів про можливість здобути фінансування на розвиток бізнесу від Українського ветеранського фонду Мінветеранів. Вирішив спробувати і взяв участь у конкурсі «Варто почати власну справу». Результат — грант на понад 800 тисяч і проєкт, який вже активно втілюється у життя.

«У серпні 2024 почав будівництво. Чотири місяці жив на будівельному майданчику, в орендованому вагончику. Чотири місяці роботи, і на кінець грудня на місці порожньої ділянки вже стояла будівля з вікнами та дверима», — каже ветеран.

Майстерня пана Скшетуського збудована за унікальною та давньою технологією «глиночурка», або ж cordwood (метод будівництва, при якому стіни зводять зі зрізів колод, укладених у вапняно-цементний або глиняний розчин. Між деревиною додають утеплювач, що забезпечує теплоізоляцію та довговічність будівлі). Поблизу майстерні ветеран викопав ставок у меліоративних цілях, проте цьому радіють і сусідські діти.

«Роботи ще багато, та завдяки грантовим коштам у майстерню вже закуплено гріндери, точилки, горни, інструменти, прес. Скоро приїде ще один ковальський прес, і матиму змогу кувати дамаську сталь — це ще одна з моїх давніх мрій. Будуть цікаві вироби, навіть не пов’язані з тим, що виготовляв до цього. Скоро зможете все побачити», — натхненно ділиться пан Скшетуський.

У майстерні ветеран облаштував невеличку кімнату для себе. Там і живе. Каже, що щоб дійти до роботи, йому потрібно лише заварити філіжанку кави і відчинити двері в сусідню кімнату. Павло Скшетуський має багато планів, зокрема — побудувати ще й гостьовий будиночок для побратимів з родинами та всіх охочих пізнати ковальське ремесло й насолодитися чарами волинського лісу та степу.

Ветеран зі Львівщини разом із дружиною відкрив масажний салон і тренажерний зал

У селищі Краковець на Львівщині запрацював масажний салон і фітнес-зал «Люби себе». Простір для фізичного відновлення створили ветеран Іван Кожак та його дружина Надія за підтримки Українського ветеранського фонду Мінветеранів. Зал став місцем, де мешканці селища, зокрема ветерани, люди з інвалідністю, діти, можуть поєднувати фізичні тренування з процедурами для зміцнення здоров’я.

До війни Іван Кожак працював охоронцем на митному терміналі у місті Яворові. У 2014 році його мобілізували. Після навчання чоловік потрапив на Луганщину, брав участь у бойових діях. 

Під час служби, розповідає Іван, отримав три контузії. Про пережите на фронті ветеран воліє не згадувати, однак наслідки війни досі нагадують про себе проблемами зі здоровʼям. Нині чоловік має інвалідність, пов’язану з військовою службою.

Після звільнення з армії у 2015 році ветеран повернувся на роботу, але згодом потрапив під скорочення. Пошук нової роботи ускладнювала необхідність регулярного лікування та реабілітації.

Саме особистий досвід наштовхнув Івана Кожака на ідею створити простір, де ветерани та інші місцеві жителі зможуть відновлювати своє здоровʼя. Дружина Надія підтримала задум чоловіка.

Спершу подружжя планувало відкрити лише масажний салон, але згодом вирішили поєднати його з тренажерним залом — щоб клієнти могли комбінувати фізичні навантаження з процедурами для кращого результату.

Отримати грант вдалося з другої спроби

Перша спроба Івана та Надії отримати грант від Українського ветеранського фонду була безуспішною. Однак пара вирішила будь-що втілити свою мрію. Тож почали реалізовувати проєкт власними силами: помаленьку облаштовували приміщення, купували тренажери і одночасно доопрацьовували заявку на грант. І коли подалися вдруге — опинилися серед переможців конкурсу “Варто 11.0”. Отримані кошти вклали у закупівлю обладнання для масажного салону та тренажерного залу. 

Уже 24 червня відбулося урочисте відкриття масажного салону і фітнес-залу “Люби себе”. За словами ветерана, без фінансової підтримки Українського ветеранського фонду на відкриття простору знадобилося б значно більше часу.

Тренажерний зал обладнали так, щоб можна було опрацьовувати всі групи м’язів: силові тренажери, орбітреки, бігова доріжка, велотренажери, горизонтальний тренажер.

У масажному салоні проводять апаратні процедури (вакуумно-роликовий масаж, кавітацію), дитячі масажі (від трьох місяців, для цього придбали спеціальний стіл), класичні, відновлювальні, розслабляючі, лімфодренажні, антицелюлітні масажі, а також гідромасаж.

Тренерами в залі працюють також ветерани

Наразі у закладі працює п’ятеро людей — масажисти, тренери та адміністратор. Двоє тренерів — ветерани: Богдан Грицан, багаторазовий чемпіон України з пауерліфтингу, та Володимир Хлян, побратим Івана з часів АТО. Треба сказати, що тренування з ветеранами — це додаткова мотивація та психологічна підтримка для захисників і захисниць, які приходять займатися в зал.

Сам Іван Кожак нещодавно закінчив курси масажу і вже починає приймати перших клієнтів.

Проєкт має і соціальне спрямування. Уже сьогодні для ветеранів тут діє програма «Ветеранський спорт», а прикордонники можуть отримати знижки на послуги. З-поміж клієнтів — діти та люди, які проходять реабілітацію після інсультів і інфарктів.

З початком нового навчального року подружжя планує співпрацювати з місцевим навчально-реабілітаційним центром для дітей та запрошувати місцевих школярів у свій зал на уроки фізкультури. 

“Наш бізнес показує: навіть у невеликих населених пунктах люди охоче займаються спортом і піклуються про своє здоров’я, якщо створити для цього умови”, — переконана Надія Кожак.

У Вінниці ветеран відкрив зоомагазин та грумінг-салон

Дмитро Остапенко з Вінниці — ветеран, який після служби у лавах ЗСУ разом із дружиною започаткував власний бізнес — зоомагазин та грумінг-салон “Грум Хрум”. Реалізувати задум допоміг грант від Українського ветеранського фонду Мінветеранів.

Близько 16 років Дмитро був професійним тренером із тенісу. Займався переважно з дітьми, однак тренував і дорослих.

“У мене були відповідні сертифікати, постійно навчався, впроваджував нові методи та ідеї в процеси тренування. Учні, які досягали високих результатів у великому тенісі. До речі, і зараз моя вихованка грає в Європі та займає призові місця”, — згадує Дмитро.

Іншого життя чоловік і не уявляв. Доки не почалась повномасштабна війна. Вранці 24 лютого 2022 року — ще до того, як прокинулася його дружина — Дмитро вирушив до військкомату. Мав досвід строкової служби в 95-й бригаді, тож його одразу взяли до війська.

“Звичайно, дружина була шокована моїм рішенням. Але хто ж мав захищати моїх дітей, якщо не я?” — каже ветеран.

Відновитися після поранення допомогла підтримка дружини

Служив у 120-й окремій бригаді територіальної оборони. Пройшов, зокрема, Попасну, Лисичанськ, Бахмут. У Бахмуті отримав мінно-вибухову травму — складний перелом руки. Операції не дали бажаного результату.

“Рука не працює повноцінно. Лікарі пропонують замінити ліктьовий суглоб, але гарантій немає. Через інвалідність мене звільнили з армії. Повернутися до тренерської роботи теж уже не можу. І не лише через травму. Щоб працювати з дітьми, завжди треба бути позитивно налаштованим, а перебування на фронті накладає свій відбиток”, — пояснює Дмитро.

Попри всі труднощі, які довелося пройти, ветеран вважає, що його адаптація до цивільного життя пройшла успішно — значною мірою завдяки дружині Уляні.

“Увесь цей шлях поряд зі мною моя дружина: разом беремо участь в активностях для родин ветеранів, які організовують у ветеранському просторі  “Побратим” у Вінниці, спільно втілюємо наші плани. Без її підтримки мені було б дуже важко”, — говорить чоловік. 

Започаткувати бізнес надихнули інші ветерани

На створення власної справи Дмитра та Уляну надихнули зустрічі з іншими ветеранами-підприємцями у міському ветеранському просторі. Спочатку пара розглядала відкриття кав’ярні або теплиці. Але, вивчивши ринок, дійшли висновку, що місту не вистачає якісного зоопростору та грумінг-салону.

“Ми самі маємо собаку, і не могли знайти закладу, де нашому улюбленцю зробили б якісну стрижку. Тоді вирішили створити власний простір, який би відповідав усім запитам власників тварин”, — згадує Дмитро.

Разом вони написали бізнес-план, подали проєкт на конкурс “Варто 11.0” від Українського ветеранського фонду — і здобули грант.

“Грум Хрум” суттєво відрізняється від звичних зоомагазинів та грумінг-салонів. З-поміж його переваг насамперед:

  • комплексний підхід. Салон об’єднує грумінг та зоомагазин. Для підбору якісних товарів Дмитро консультується з ветеринарною клінікою “Ветхаус” — ще одним ветеранським бізнесом (засновник — Володимир Біленький, також переможець конкурсу “Варто”);
  • принциповість. Тут не продають товари, якщо їхні виробники повʼязані з росією, натомість пояснюють кожному клієнту, чому такого товару немає та пропонують якісну альтернативу;
  • товари від українських виробників. Одяг для тварин, який продають в магазині, замовляють лише в українських майстрів;
  • комфорт і відкритість. Салон облаштовано з турботою: спеціальні меблі для тварин, просторе приміщення з витяжкою, ванна-спа, озонотерапія. Зона догляду — за прозорою перегородкою, щоб власники бачили все, що відбувається. 
  • окрема перевага — простір для власників тварин. Тут є телевізор, ігрова приставка з підпискою, кава, цукерки, розмальовки для дітей, а також бібліотека — зокрема книги про війну з автографами авторів.

Раз на 10 днів у салоні проводять безоплатний грумінг для тварин військових — запис можливий через ветеранський простір “Побратим” (вул. С. Бандери, 6). Зазвичай у такі дні обслуговують 5–6 тварин.

Наразі в “Грум Хрум” працює двоє грумерів. Ще двоє — на навчанні за рахунок бізнесу. Дмитро й надалі планує підтримувати навчання нових фахівців, надаючи перевагу членам родин УБД та ВПО.

За словами ветерана, важливу роль для старту його бізнесу відіграв грант від Українського ветеранського фонду. Завдяки такій підтримці вдалося закупити все необхідне: обладнання, інструменти, товар для магазину.

“Грант нам дуже допоміг. Це величезна підтримка для ветеранів, які хочуть розпочати власну справу”, — підсумовує Дмитро Остапенко.

Ветеранський фонд (Поруч з ветераном)

Банківські реквізити:

Український ветеранський фонд
ЄДРПОУ 44565396
МФО 820172
UA388201720313231001301022947
в Державна казначейська служба України м. Київ

Реквізити підприємства/ Company details Назва підприємства/ company Name УВФ IBAN Code UA863052990000025300015000517
Назва банку/ Name of the bank JSC CB “PRIVATBANK”, 1D HRUSHEVSKOHO STR., KYIV, 01001, UKRAINE
SWIFT code банку/Bank SWIFT Code PBANUA2X
Адреса підприємства/ Company address UA 01001 м Київ пров Музейний б.12
Банки кореспонденти/ Correspondent banks Рахунок у банку-кореспонденті/Account in the correspondent bank 001-1-000080
SWIFT Code банку-кореспондента/SWIFT Code of the correspondent bank CHASUS33
Банк-кореспондент/Correspondent bank JP Morgan Chase Bank, New York ,USA
Рахунок у банку-кореспонденті/Account in the correspondent bank 890-0085-754
SWIFT Code банку-кореспондента/SWIFT Code of the correspondent bank IRVT US 3N
Банк-кореспондент/Correspondent bank The Bank of New York Mellon, New York, USA
Реквізити підприємства/ Company details Назва підприємства/company Name УВФ IBAN Code UA453052990000025302035000647
Назва банку/Name of the bank JSC CB “PRIVATBANK”, 1D HRUSHEVSKOHO STR., KYIV, 01001, UKRAINE
SWIFT code банку/ Bank SWIFT Code PBANUA2X
Адреса підприємства/Company address UA 01001 м Київ пров Музейний б.12
Банки кореспонденти/Correspondent banks Рахунок у банку-кореспонденті/ Account in the correspondent bank 400886700401
SWIFT Code банку-кореспондента/SWIFT Code of the correspondent bank COBADEFF
Банк-кореспондент/Correspondent bank Commerzbank AG, Frankfurt am Main, Germany
Рахунок у банку-кореспонденті/Account in the correspondent bank 6231605145
SWIFT Code банку-кореспондента/SWIFT Code of the correspondent bank CHASDEFX
Банк-кореспондент/Correspondent bank J.P.MORGAN AG, FRANKFURT AM MAIN, GERMANY

Партнерство

Ці питання допоможуть нам першочергово зрозуміти Ваші очікування, як потенційних партнерів, та визначити спільні цілі для успішного початку співпраці.

    Зазначте назву Вашої організації.*

    Вкажіть сферу діяльності організації.*

    ПІБ контактної особи*

    Контакна електронна адреса*

    Контактний номер телефону*

    Якщо у Вас є вебсайт, будь ласка, залиште на нього посилання.

    З якою аудиторією Ви переважно працюєте?*

    Які напрямки або сфери діяльності Ви розглядаєте для співпраці?*

    Які результати Ви очікуєте досягти через потенційне партнерство?*

    Які ресурси Ваша організація готова запропонувати в межах партнерства? Чи є Ваші послуги безкоштовними для нашої цільової аудиторії?*

    Які у Вас очікування від УВФ у рамках потенційного партнерства?*

    Чи є у Вас досвід співпраці з партнерами, подібними до нашої установи?*

    Що є для Вас пріоритетним в реалізації партнерського проєкту?*

    Як Ви уявляєте розподіл обов'язків у партнерстві?*