Категорія: Історії переможців

Роман Парамущак – ветеран АТО та діючий військовослужбовець. Нині свою службу він поєднує з підприємницькою діяльністю — разом із коханою Яриною він відкрив у Львові студію фотозйомки “Спалах” та допомагає українським підприємцям створювати візуал для їхніх товарів.

“Армія вчить тебе діяти за певними шаблонами. У цивільному житті такого нема”

Військовий шлях Романа Парамущака почався з “Азову” у липні 2014 року. Після участі в Революції Гідності, ще студентом, Роман чітко визначив для себе — він буде стояти на захисті своєї країни. Тому в свої 20 вже брав участь у звільненні Мар’їнки та боях за Іловайськ. У 2015 році Роман взяв перерву на декілька місяців від служби і згодом, того ж року, доєднався до добровольчого батальйону “ОУН”.

“У той час у нас була ротація в селище Піски. Ми там були безперервно майже два місяці. Саме там вперше відчув на повну окопне життя. Активних штурмових дій тоді вже не було. Це були стабільні лінії фронту”, — згадує ветеран.

Повернення до цивільного життя після АТО Роман порівнює з пусткою. Відчуття абсолютної свободи змішувалось з безкінечним пошуком себе і нових сенсів.

“З психологічної точки зору це був складний момент. Армія вчить тебе діяти за певними шаблонами. Там все максимально зрозуміло, просто і однозначно: є свої, є чужі, є певна ієрархія, є певна субординація. І ти розумієш, як це все працює. У цивільному житті такого немає. Тут все набагато складніше, все заплутаніше. І, чесно кажучи, коли я повернувся з війни, мій шлях не був простим”, — згадує Роман.

Ветеран займався громадською діяльністю з побратимами, шукав себе у різних напрямках, змінив декілька робіт. Роман пробував себе і в малому бізнесі — зокрема мав невеличкий онлайн-магазин туристичного спорядження.

“Про ймовірність початку повномасштабної війни говорили всюди. А я ставився до цього скептично”

Події 24 лютого 2022 року у певному сенсі виявилися для Романа Парамущака неочікуваними.

“Велика війна… Усі говорили про це, Буданов виступав і говорив про це. Я, чесно, ставився до цього максимально скептично. Думав: “Яка повномасштабна війна? Вона вже стільки років триває, вона виснажилась, нічого нового там уже не вигадаєш. Це неможливо!”. Але, як виявилось, чуйка підвела мене”, — згадує ветеран.

Та військовий досвід не підвів. Роман подбав про батьків, зв’язався з побратимами та знову став на захист країни.

«У 2022 році це була оборона Київщини: Мощун, Ірпінь, Буча… Далі була невелика перерва, але я знову повернувся до війська. Вчетверте. Не міг інакше. Вже у 2024-му воював на Вовчанському напрямку. Було дуже складно: мінні поля, ближні бої, туман і обмежена видимість. Але ми впоралися. Зараз я служу в одному з підрозділів Міноборони».

Створення “Спалаху”

Попри службу, у 2023 році Роман відкрив нову сторінку — підприємницьку.

«Повернувся додому, пробував працювати на підприємствах — складав дрони. Але то було не моє. Шукав варіанти, було складно. І зрозумів: скільки б я не намагався відійти від військової справи — рано чи пізно повертаюся. Але між ротаціями треба було щось робити».

Так з’явилася фотостудія “Спалах” у Львові. Спочатку — як відповідь на прохання товариша сфотографувати взуття.

«Я колись мав свій маленький магазин туристичного спорядження, трохи фотографував. Почали знімати — і вийшло. Подумав: це можна монетизувати. Я придбав обладнання — і так ми стартували».

Коли Роман знову пішов служити, студія продовжила працювати.

«Студія не закрилася. Зараз нею опікується моя дівчина Ярина. Я віддалено виконую адміністративні функції — комунікація з клієнтами, підтримка ветеранських проєктів. Мене знають, звертаються: хтось пише: “Давайте знімемо, давайте заколабимося” — і я все організовую. А вже виконують замовлення у Львові Ярина і команда».

Бізнес, який росте попри війну

“Спалах” спеціалізується на предметній фотозйомці. Команда робить професійні світлини товарів для маркетплейсів і соцмереж.

«Фотографуємо товари з п’яти ракурсів, робимо відеоогляди, GIF, 3D-ефект, щоб клієнт міг “покрутити” товар. Зараз це дуже популярно. Це взуття, комікси, книги, ювелірка, біжутерія… Все, що потрібно продавати. Плюс можлива аерозйомка».

Масштабуватись та оновити обладнання вдалось завдяки перемозі у конкурсній програмі “Варто 11.0” Українського ветеранського фонду.

«Спочатку боявся. Весною 2024-го подався на конкурс “Варто робити своє”. Написав бізнес-план, подав документи, захистився — і не добрав балів. А на конкурсі “Варто 11.0” вже виклався повністю — і виграв. Гра вартує свічок».

Грантові кошти  ветеран спрямував  на придбання техніки: професійних об’єктивів, фотоапаратів, автономних батарей, двох дронів. 

“Також ми нарешті орендували нове приміщення — воно більше та зручніше. Ще з важливого: оплатили навчання працівників, рекламу, сайт. Це вивело студію на інший рівень”, — говорить Роман.

Свій серед своїх: підтримка ветеранів

У фотостудії працевлаштовані двоє ветеранів та ветеранка. Для кожного з них робота — це можливість знайти себе у цивільному житті.

«Двоє хлопців із пораненнями ніг зараз проходять реабілітацію. Мріють повернутися на фронт, але поки фізично не можуть. І працюють у нас. Є ветеранка. А ще — моя кохана Ярина, вона відеомонтажер від Бога, робить прекрасні відео. Це її стихія. І я онлайн. Така в нас команда», — усміхається Роман.

“Без Яринки нічого б не було”

На питання, чи складно нести службу та керувати бізнесом на відстані Роман Парамущак із посмішкою каже, що має надійний тил:

«Без Яринки нічого б не було. Ролі у нашій парі розділилися природно: або вона веде студію, або зачиняємось. Вона розділила зі мною цю відповідальність. Для будь-якого військового підтримка жінки — це фундамент. Це любов, мотивація повернутися додому і реальна допомога у всьому — від волонтерки до бізнесу. Мені пощастило».

“Спалах” сьогодні — не просто студія. Це простір, де ветерани вчаться мирному життю, відновлюються і будують майбутнє. Тут кожна зйомка — це більше, ніж робота. Це доказ того, що навіть після найтемніших часів життя може знову спалахнути світлом. У цій студії народжуються не лише фото — тут формується спільнота людей, які вистояли, повернулися і творять нову Україну.

Уявіть онлайн-платформу Create4Me, де можна знайти справді унікальну річ — не масмаркет, а виріб із душею, зроблений руками українських майстрів. Прикраси, сумки, посуд, іграшки, вишиванки чи сувеніри — усе це ручна робота, створена ветеранами, волонтерами та соціальними підприємцями.

Саме таку ідею мав ветеран Максим Максименко. Після служби та поранення на фронті він втілив свою мрію — запустив Create4Me, український маркетплейс товарів ручної роботи.

Від фронту до нової справи

Максим Максименко — ветеран, учасник Революції Гідності та боєць АТО. До 2014 року він навчався у Тернопільському політехнічному університеті. Але життя різко змінилося.

«Доля привела мене на Майдан. Поїздка на один день з моїми університетськими друзями затягнулася до закінчення Революції Гідності. Попри свій юний вік — 18 років, я став сотником і згодом доєднався до “Азову”», — згадує він.

Після служби на Донеччині, зокрема біля Широкиного, Максим у 2016 році повернувся до цивільного життя. Каже, що це був складний період пошуку себе: він допомагав побратимам, займався громадською діяльністю, консультував ветеранів, мав невеликий бізнес у сфері торгівлі.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Максим без вагань повернувся до війська. Під час служби на Донецькому напрямку отримав поранення ніг від осколків «Граду». Лікарі казали, що йому пощастило вижити.

 Але попри усі складнощі і біди, які несе з собою війна, у житті Максима звісно були і світлі моменти — він зустрів свою майбутню дружину Катерину.

«Після другого звільнення була дуже велика підтримка від дружини. Вона колишня військова, парамедикиня, і саме завдяки їй адаптація до цивільного життя пройшла набагато легше».

Під час реабілітації Максим не зупинився — волонтерив, допомагав побратимам, шукав, як поєднати власний досвід із бажанням змінювати суспільство та працювати на благо України і в цивільному житті.

« Було складно просто зупинитися. Ти звикаєш до ритму, до побратимів, до того, що поруч люди, яким можеш довіряти життя. А коли повертаєшся, цей світ ніби інший. І треба знову навчитися жити в ньому».

Як народилася ідея Create4Me

Поштовх створення власної платформи з’явився просто — з буденної ситуації.

«Моя дружина шукала сумку ручної роботи. Ми перегорнули всі сторінки на одній із платформ — понад 40 сторінок товарів, але виробів справді ручної роботи було всього два. Решта — масова китайська штамповка. І тоді я зрозумів, що нам потрібен майданчик, де будуть лише речі ручної роботи».

Максим переконаний: у кожному виробі є частинка душі людини, яка його створила, і це має надзвичайну силу та вплив.

«Кожен виріб має свою емоцію, яку майстер передає людині. І в цьому є духовність — зв’язок між творцем і тим, хто потім володіє цією річчю».

Аналізуючи своє повернення до цивільного життя у 2016 році та нині, також знаючи про досвід інших ветеранів, Максим зрозумів, що потреба проявити себе та реалізувати є у багатьох.

«Багато моїх побратимів і знайомих ветеранів після служби хотіли зайняти себе чимось власним — розвиватися у тому напрямі, який їм близький. І дуже багато з них мріяли працювати руками: зі шкірою, деревом чи іншими матеріалами, створювати власний бренд, власний бізнес, те, що вони роблять самі, — пояснює ветеран, — Але тоді не було такої фінансової підтримки, як зараз. І багато хто просто боявся — не знав, чи зможе реалізувати себе саме у фінансовому плані. Це й стало першим поштовхом до створення нашої платформи — місця, де люди можуть розвиватися через ручну роботу»

Так зародилася ідея Create4Me — онлайн-маркетплейсу, який об’єднує українських майстрів ручної роботи, зокрема ветеранів, волонтерів та їхні родини.

Втілити ідею у життя Максиму допоміг Український ветеранський фонд Мінветеранів. Ветеран зізнається, що спершу вагався та не до кінця вірив у можливісь. Проте разом з дружиною написав проєкт, захистив — і став одним із переможців конкурсної програми “Варто 11.0” та отримав кошти  на створення професійної платформи.

«Ця підтримка дала змогу не просто створити сайт, а зробити його якісним. Але головне — це відповідальність перед нашою ветеранською спільнотою».

Маркетплейс із душею

Create4Me — це маркетплейс, що об’єднує крафтові бренди ветеранів, волонтерів і соціальних підприємців. Тут можна знайти українські вироби ручної роботи та вибрати категорію: ветеранський бізнес, волонтерський, соціальний, еко або традиційний.

«Ми не беремо великих комісій. Наша мета — допомогти людині розвиватися, знайти клієнтів і зробити перший крок у бізнесі. Для ветеранів комісія становить лише 8%, для волонтерів — 12%, для інших продавців — 15%», — розповідає Максим.

Аби убезпечити покупців від шахраїв та посередників, кожен користувач проходить верифікацію — з паспортом та документами підприємця. Майстри можуть швидко узгоджувати замовлення з клієнтами і буквально у два кліки виставляти свої вироби.

«Ми даємо можливість створити діалог між майстром і покупцем. Людина може замовити щось індивідуальне, і майстер одразу зможе додати це на платформу. Це про зручність і довіру».

«Хочемо, щоб Україна звучала у світі через крафт»

Максим переконаний: українські майстри створюють речі, якими може захоплюватися весь світ.

«В Україні є дуже багато старовинних технік, які надзвичайно складні. У багатьох країнах таких виробів ручної роботи просто немає. Наші етнічні мотиви, різьблення, глина, вишиванки — це унікальна спадщина. І ми хочемо її показати світу».

Команда Create4Me планує розвивати платформу на міжнародному рівні. Максим хоче, аби весь світ знав, який вигляд мають українські товари, як працюють наші майстри, щоб за кордоном бачили, що українська культура — це краса, складність, унікальність та витонченість. Ветеран підкреслює, що також люди повинні пам’ятати і про важливість усвідомленого споживання.

«Ми звикли купувати дешевше, не думаючи про якість і екологічність. Але дешевше — не завжди краще. Ми хочемо, щоб люди розуміли цінність ручної роботи, індивідуальності, щирості. Бо кожен виріб — це історія», — говорить підприємець.

Крафт як терапія і спільнота

Для багатьох ветеранів і волонтерів рукоділля стало способом відновлення після війни. В певному сенсі — це терапія. Create4Me для Максима — не лише бізнес, а й місце, де формується нова спільнота.

«Ми створюємо спільноту людей із цінностями. Тих, хто не шукає легкого шляху, а прагне створювати якісне і щире. “Крафт — це про щирість”. І це те, що нас об’єднує».

Ветеран Світозар Леськів: “Територія 4.5.0 — простір, де можна видихнути”
Історія чоловіка, який пройшов фронт, три поранення і створив місце відновлення для побратимів.

Бойовий шлях — складна, важлива сторінка життя ветерана. Невід’ємна частина його самого. Частина життя, яку важко згадувати і водночас неможливо не згадувати.  Повертаючись до цивільного життя зі степів Донеччини та Херсонщини або лісів Сумщини та Харківщини, чи можливо просто перегорнути цю сторінку та розпочати нову?  

Для кожного відповідь своя. Хтось шукає себе у новій професії, хтось відкриває власну справу, а хтось повертається до роботи, яка була поставлена на паузу,  але вже з іншим досвідом, внутрішнім стрижнем та стійким почуттям відповідальності. Історія ветерана Світозара Леськіва саме така. З фронту, після трьох поранень, він повернувся на роботу в кабінет менеджера великого підприємства з великою відповідальністю. З власного досвіду знаючи, що цей перехід — непростий період, який потребує тиші для думок і відчуттів, ветеран вирішив створити простір для відновлення таких самих ветеранів, як він. Про військовий шлях, реінтеграцію та ветеранський проєкт «Територія 450» — читайте далі.

Яким було ваше життя до 2022 року?

— Народився я на Заході нашої країни в 1978 році, але вже в п’ять років наша родина переїхала на Схід — у місто Краснодон (нині Сорокине) Луганської області. Там я закінчив школу, потім інститут імені Даля з відзнакою.

Після навчання переїхав до Києва, працював у державному секторі. З 2000 по 2014 рік був на держслужбі — від головного спеціаліста в Держрезерві до керівника державного підприємства «Спецагролізинг». 

Паралельно займався волонтерською діяльністю, особливо з нашим Центральним військовим госпіталем. Це були і донорство, і підтримка військових — загалом допомагав тоді, чим міг.

Маю родину — дружину і двоє дітей. Жили, будували плани. Але зізнаюсь, я хоч і не військовий, але аналізував усе і розумів, що повномасштабне вторгнення неминуче.

Розумію, тоді ця напруга висіла у повітрі. Тож де і як вас зустрів початок великої війни?

— У лютому 2022 року я зустрів повномасштабне вторгнення в Обухівському районі, де проживаю з сім’єю. Я ще з кінця 2021 року уважно стежив за ситуацією довкола законодавства про територіальну оборону. І 15 лютого 2022 року, за дев’ять днів до початку вторгнення, я вже уклав контракт. По-іншому не міг.

 А взагалі для мене війна почалася не 24 лютого — а ще в 2014-му, коли бачив, як через мій рідний край заходили «білі КАМАЗи» та важка техніка. Тому ілюзій у мене не було. Я знав, що нікуди з України не виїду. Формат ТрО був для мене максимально зрозумілий і прийнятний: можна було поєднувати роботу з підготовкою до оборони.

Тому з першого дня вторгнення я вже був на службі як звичайний солдат 114-ї бригади територіальної оборони 135-го Обухівського батальйону.

Пам’ятаєте перші бойові дні?

— Так. Перші два-три місяці ми чергували на блокпостах в Обухівському районі — від Ржищева до Василькова. Це були ті рубежі, які фактично залишалися останніми, через які можна було виїхати з Києва. Ми випускали дітей, жінок, адже через Українку можна було виїхати на Одеську трасу, це була єдина відкрита дорога.

Світозар Леськів: командування вирішило відправити нас на Схід

— Скажу одразу, що мені дуже пощастило з побратимами, які в більшості мали вже певну військову підготовку та досвід. Пощастило із безпосереднім командуванням. У нас були мінімальні втрати особового складу на найважчих ділянках фронту. Ну а перше бойове відрядження було у Сєвєродонецьк. Це був травень 2022 року. Ми опинилися там буквально в перший–другий день штурму міста. Складно згадувати. Це був мій перший такий справжній бойовий досвід. Нам вдавалося тримати позиції, але… Одне скажу точно, вуличні бої, урбаністична війна — це найважче, що може бути. Саме там я отримав кульове поранення. Потім було лікування, відновлення в госпіталях — від Бахмута до Києва.

Після реабілітації я повернувся до батальйону, вже в протитанковий взвод. У травні 2023 року була ротація в Бахмут. Ми потрапили туди в найгарячіші дні, коли місто вже повністю захоплювали. Якимось дивом я вижив.  Кажуть, що в той час це була найгарячіша точка у світі в воєнному плані. Звідусіль летіло все, що тільки може бути. Молитвами рідних вижив. Виходив сам дві-три доби до точки евакуації. Отримав контузію і знову поранення.

Після чергового лікування знову повернувся у стрій. Наш напрямок у 2024 році — це Кліщіївка, Часів Яр, Андріївка. Тоді на позиції я потрапив під 120-й мінометний обстріл. Мій побратим, який був в 5–7 метрах від мене, побіг першим і  загинув… А я знову дивом залишився живим, отримав третє поранення — уламкове. Для себе я зрозумів: коли ти дійсно у цьому житті по-справжньому потрібен, приносиш користь і щирий у своїх діях… Є певні сили, які надають тобі захист. Це був січень 2024 року.  Після останнього поранення я отримав третю групу інвалідності. І від того часу я в запасі. 

Світозар Леськів: повернення до цивільного життя було дуже важким

— Коли ти роками живеш у військових реаліях, а починав я солдатом і закінчив головним сержантом, — це зовсім інші закони поведінки.

Після того, коли десятки разів був на межі між життям і смертю, коли втрачав побратимів,  у тебе спрацьовують інші внутрішні процеси, рефлекси самозбереження. Контролювати їх у мирному житті складно. Але розуміти це — вже неабияке досягнення. 

Ти по-іншому починаєш бачити цінність життя, спокійніше реагуєш на якісь побутові дрібниці. Адже хіба вони мають вагу в порівнянні з тим, що відбувається в окопах?  І водночас дуже ти гостро відчуваєш шум, напругу довкола. 

Ти просто по-іншому вже розумієш самоцінність того, що ти робиш, і цінність тих людей, які поруч з тобою. Найстрашніше для мене було не загинути, а уявити реакцію моїх дітей, дружини, мами. Насамперед не хотілося їм принести цей біль.  Це мене тримало. І це рухає мене далі й нині. Підтримка родини, робота, діти поруч — це те, що допомагає швидше «включитися» у цивільне життя. Тому я вдячний дружині Тетяні, мамі Галині та моїм дітям — сину Григорію та донечці Стефанії.

У вас такий непростий бойовий шлях, певно, маєте і  державні нагороди?

— Так. У 2022 році за Сєвєродонецьк отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня від Верховного Головнокомандувача. Також маю хрест «Військова честь» від Залужного. Є відзнаки за поранення.

Чим ви займаєтесь зараз ?

— Я працюю у Запоріжжі, очолюю службу транспорту та логістики на підприємстві критичної інфраструктури. Це прифронтова зона. Моє життя зараз минає у відрядженнях, між Києвом і Запоріжжям. 

Саме власний досвід повернення до цивільного життя надихнув вас на створення проєкту «Територія 4.5.0»?

— Так. Цей проєкт ми реалізуємо з моїм побратимом Андрієм Пантелеймоновим (він нині виконує бойові завдання на Сумщині). У мене ще до повномасштабної війни була земля — дві ділянки біля водосховища у Канівському районі, біля Трахтемирівського ландшафтного парку . Тому ми вирішили зробити там невеликий ветеранський простір — кілька модульних будиночків на природі.

Головна ідея — щоб людина після фронту могла просто виїхати туди, побути в тиші, прогулятися, пожити кілька днів без міського шуму, без постійного стресу. Наодинці або з кимось, кому довіряєш свій стан. Побути поруч з природою — далеко від фронтових  баталій і без цивільного гамору людей та машин. Це некомерційний проєкт — передусім він створений для ветеранів і побратимів. “Територія 4.5.0.” — назва говорить сама за себе.

Реалізувати проєкт нам допомагає Український ветеранський фонд Мінветеранів. Дізнавшись про програми грантової підтримки ми не змогли пройти повз. Подали заявку і стали одними з переможців конкурсної програми “Варто почати власну справу”.

На якому етапі зараз реалізація?

— Ми вже встановили сонячну електростанцію на 10 кВт, змонтували два модульні будинки, один ще добудовуємо.  Через обстріли логістичного складу були затримки, але ми працюємо. Сподіваюся, наступного сезону повноцінно відкриємо простір для прийому відвідувачів.

Що для вас особисто означає цей проєкт?

— Це спосіб підтримати таких самих ветеранів, як я. Дати їм можливість спокійно відновитися — морально й фізично. Після повернення з фронту багато що дратує, мозок ще в режимі бою. А там — тиша, природа, прогулянки. Це допомагає стабілізуватися, видихнути.

Хочеться, щоб побратими могли приїхати з родинами, провести тиждень, відновитись, а потім повертатися до своїх справ чи служби вже з іншим внутрішнім станом. Забути все, що відбувалось і відбувається на фронті, неможливо. Та й чи треба? Але я хочу допомогти ветеранам і ветеранкам прийняти цю частину себе і навчитись з нею жити, аби все було 4.5.0.

Володимир Волощук із Харкова — ветеран, підприємець, багатодітний батько та поціновувач української культури. Він пройшов шлях від 11 років військової служби до натхненного майстра, який відтворює українські рушники та скатертини за старовинними мотивами. Сьогодні ветеран доводить, що часом шукати себе у цивільному житті може бути складно та й не все вдається з першого разу, але цей шлях точно стане новою сторінкою: у ремеслі, бізнесі, мистецтві.

Перше повернення з війська у молодого кадрового військового відбулось ще у 1993 році. Тоді Володимир шукав себе будь-де: працював і водієм, і майстром по металу. Але зупинився таки на шитті.  Разом із дружиною вони шили й продавали шапки, торгували на ринках, понад 10 років брали участь у Сорочинському ярмарку. Працювали руками, творили, спілкувались з людьми — загалом були у своїй стихії. 

Початок служби

Коли ж у 2014 році почалася війна, Володимир Волощук без вагань пішов до лав ЗСУ. Поруч із ним служив і його син, а вдома чекала родина. Саме заради близьких Володимир долучився до війська і саме їхня підтримка давала йому сили не здаватися.

«Жінка не хотіла відпускати, але я не міг залишитися осторонь. Бо коли ворог приходить у твій дім — іншого вибору немає», — каже ветеран.

Володимир довгі роки служив, допомагав забезпечувати підрозділи всім необхідним. Крім служби, разом із дружиною Наталею за власний кошт допомагали військовим спорядженням, ремонтували техніку. А їхній дім завжди був і залишається прихистком, місцем, де за потреби захисники можуть зупинитись на ночівлю, смачно повечеряти  і отримати крихту тепла перед дорогою на фронт.

У листопаді  2022 року Володимир завершив військову службу за станом здоров’я. Але внутрішня енергія не дозволила просто «сісти й нічого не робити». Володимир активно почав шукати, чим займатись далі, в цивільному житті.

Повернення до цивільного життя

«Я не можу опустити руки, — каже він. — Ми ж чоловіки, нам для чого здаватися? Завжди треба пам’ятати, що нам значно легше тут, ніж хлопцям в окопах. Ми повинні працювати й підтримувати країну в тилу», — говорить ветеран.

Саме тоді він почув від бойового товариша Андрія Тімченка  про можливість грантової підтримки від Українського ветеранського фонду Мінветеранів. Сумніви були: чи вийде написати проєкт, чи вистачить наснаги впровадити його в життя? Але наполегливість та віра у справу дали свої плоди — і  проєкт ветерана  став одним із переможців конкурсної програми «Варто: Золоті руки». Проте спочатку придбані вишивальні машинки слугували не для шиття рушників.

Почати подружжя Волощуків планувало з виготовлення головних уборів, проте справи не пішли, як хотілося б. Тоді Володимир узявся за інше ремесло — відродження традиційної української вишивки. Сучасні вишивальні машини, придбані в рамках проєкту,  стали його інструментом, а ось натхнення ветеран знайшов у старовинних зразках.

Вивчення експонатів

Володимир вивчає музейні експонати, відтворює вишивку XVIII–XIX століть, створює рушники, серветки, скатертини-доріжки (ранери), які нині стають дедалі популярнішими як елементи декору. У його роботах оживає автентичність та самобутність Слобожанщини.  Ветеран підкреслює, що це не сліпе копіювання, це не просто тканина з орнаментом, це зв’язок поколінь, символічні коди нашої культури.

«Я хочу, щоб ці рушники знову жили, — пояснює ветеран. — Вони завжди були поруч із українцями: на весіллях, у хатах, під іконами, навіть у важкі хвилини. Це наша історія, і я радий, що можу відновлювати її у сучасній формі».

Тож Володимир знаходить зразки давніх українських виробів, вишитих майстринями понад 100 років тому. А тоді сам сідає за вишивку, але вже з поміччю вишивальних машин. Ветеран програмує кожен стібок, підбирає кольорову гаму. Роздивлятись такі скатертини та рушники можна довго. Їхня особливість в тому, що нитка на полотні лягає не хрестиком, а гладдю. Візерунки на них, немов намальовані. Вишивка гладдю у давнину вважали вищим рівнем майстерності. Нині кількість шанувальників такої вишивки постійно зростає.

Замовлень ветеран має чимало, адже українська автентика з новою хвилею повертається в наші домівки. Але так було не завжди. Ще донедавна ветеран був в активному пошуку клієнтів, брав участь у фестивалі, зокрема у столиці на ВДНГ. Тож Володимир зі своїми виробами приїхав до Києва. Підштовхнув до цього кроку та допоміг з організаційними питаннями товариш також ветеран, футболіст Святослав Сирота. Включилась в допомогу і донька майстра-ветерана Катерина. Саме вона переконала тата не здаватися, коли в перший день виставки роботи ветерана не одразу знайшли своїх поціновувачів. Завдяки її відео в соцмережах до Володимира почали приходити клієнти, а його рушники, скатертини, а ще й шопери отримали своє визнання. Тож тепер Володимир має замовлень на декілька місяців наперед!  Невеличке, але вперте українське ветеранське виробництво Mokaprint невпинно працює — з особливим натхненням вишиваючи для українців та українок. 

«Головне – не здаватися. Бо якщо хлопці на фронті тримаються, то нам тут тим більше не можна опускати рук. Працюємо далі і не забуваємо дякувати війську і підтримувати ЗСУ щодня», — каже Володимир.

«Мені легше чекати чоловіка, коли я зайнята роботою. Це моя терапія. Я повністю занурююся у справу й просто не маю часу фізично сумувати чи думати про погане», — ділиться дружина ветерана Євгенія Країло. Вона — одна з тисяч українських жінок, які щодня чекають своїх чоловіків. Її ритм життя — це двоє дітей, організація навчального процесу у власному освітньому центрі, контроль роботи дитячого кафе та очікування короткого, але такого важливого повідомлення: «++, кохана, у мене все добре».

Анатолій та Євгенія Країло познайомилися ще студентами. Обоє навчалися у Київському національному економічному університеті. У 2012 році, повернувшись до рідної Івано-Франківської області, подружжя почало думати про власну справу. Основою стала діяльність батьків — організація шкільного харчування.

«Ми мали гарну економічну освіту та змогли налагодити цю роботу, розширити її. Ми обслуговували 16 шкіл області. Це була велика Перегінська школа та кейтеринг готової продукції у менші навчальні заклади району. Певний час ми займалися цим, але чоловік завжди любив програмування і хотів розвиватися ще й у цій сфері», — розповідає Євгенія.

Анатолій вивчав програмування самостійно і згодом переїхав до Києва працювати. Він знайшов себе в ІТ-сфері. Євгенія з дітьми теж планувала переїзд у столицю, але всі плани родини, як і багатьох українських сімей, були перекреслені 24 лютого 2022 року.

Початок служби

«Напередодні ми відсвяткували день народження сина. Чоловік був із нами й одразу після цього поїхав у Київ. Було страшно. Ми не вірили, що таке може початися. Анатолій подзвонив і сказав, що залишається у столиці та приєднується до ТРО. Уже з перших днів він був на позиціях. Згодом попросив мене з дітьми виїхати за кордон», — згадує Євгенія.

Після оборони Києва Анатолій воював у гарячих точках на сході України. У січні 2023 року під Кремінною він отримав осколкове поранення. Євгенія з сином та донькою одразу повернулася в Україну, аби бути ближче. Майбутнє деінде, окрім України, родина навіть не розглядала. Вдома ж постало питання — чим займатися далі.

«Чоловік лікувався, паралельно вивчав це питання і мотивував нас, що все буде добре. Саме він дізнався про конкурсні програми від Українського ветеранського фонду Мінветеранів і сказав, що треба діяти. Ми мали власне двоповерхове приміщення і досвід у сфері шкільного харчування. Тому вирішили відкрити дитяче кафе», — каже Євгенія.

Дружина ветерана отримала грант на власну справу

У 2023 році сім’я отримала свій перший грант у рамках конкурсної програми «Варто: підтримка ветеранського бізнесу» на відкриття дитячої кав’ярні у Перегінському — поруч із місцевою опорною школою, де навчається понад 1200 учнів.

«Школа має свої обмеження: певну випічку чи страви не можна продавати в їдальні. Тому ми вирішили зробити місце, де діти зможуть скуштувати піцу, бургери, але у більш корисному форматі — запечені страви, мінімум шкідливого. І головне — у безпечному просторі просто на території школи», — розповідає власниця.

Кафе швидко стало улюбленим місцем школярів. Але на цьому Євгенія не зупинилася. Коли Анатолій повернувся до війська вже на посаду оператора безпілотних систем, де стали у пригоді його знання з ІТ та програмування, вона почала розвивати ще один напрям.

Найбільшим викликом і водночас натхненням став другий проєкт родини Країло. Втілити його у життя допоміг ще один грант від Українського ветеранського фонду. Їхній проєкт здобув перемогу у програмі «Варто 11.0». Тож на другому поверсі власного приміщення Євгенія організувала освітній центр — спочатку за франшизою Smartum (ментальна арифметика, швидкочитання, англійська мова), а згодом — із повноцінними ІТ-курсами.

«У сільській місцевості батьки постійно шукали можливості для додаткових занять. Але найближчі такі курси в  Івано-Франківську— за 70 км, возити дітей туди складно. Я бачила запит і знала: треба створювати тут», — пояснює підприємиця.

У співпраці з освітнім центром RoboClub IF Євгенія відкрила сучасний комп’ютерний клас. Грантові кошти спрямувала на придбання нової техніки, зокрема 3D-принтера, спеціально розроблених програм. Тут навчають дітей від 4 до 16 років робототехніки, програмуванню, 2D-анімації, 3D-моделюванню. Є й курси для старших школярів — створення сайтів, робота з HTML і CSS.

Перед офіційним стартом навчального року команда організувала ІТ-табір. Діти конструювали, програмували, пробували себе в інженерному мейкерстві й просто насолоджувалися літом.

«Майже всі, хто прийшов у табір, залишилися на навчання. Це було найкращим підтвердженням, що ми робимо потрібну справу», — ділиться вона.

Сьогодні в освітньому центрі «SMARTUM Перегінське» працює понад 10 викладачів, є адміністратор, діють кілька груп із різних напрямів. Дитяче кафе також працює, пропонуючи дітям смачні страви й дружню атмосферу.

Історія Євгенії — одна з багатьох сильних і натхненних історій українських жінок. Вони чекають своїх чоловіків із війни й водночас піклуються про свої родини, бізнеси та громади.

«Так, важко. Але я відчуваю, що маю сили. Бо це не лише про бізнес чи гроші. Це про те, щоб у нашому селищі діти мали доступ до сучасної освіти. І це допомагає мені триматися й чекати», — підсумовує вона.

Анатолій Країло нині проходить реабілітацію після операції. Згодом — знову до війська. Євгенія — його надійний тил, підтримка й люблячі обійми. Разом вони живуть і працюють із вірою в перемогу — заради своїх дітей і всіх дітей громади, щоб кожен малий українець мав шанс зростати у безпеці, навчатися сучасному й мріяти без обмежень.

Від самого ранку ветеран Олександр Олефір вирушає на пасіку. Одягає захисний костюм, хоча давно вже не боїться укусів, і береться до роботи серед улюблених бджіл. Для нього вони — справжня філософія. Зараз на пасіці майже 500 бджолиних сімей, хоча ще рік тому було вдвічі менше. Родинний бізнес Олександра, його дружини Яніни та донечки Кіри зростає саме так, як ветеран мріяв під час служби у війську.

Олександр Олефір — учасник Революції Гідності, штаб-сержант. Свій військовий шлях він розпочав у 2017 році в першому бойовому з’єднанні НГУ, створеному за стандартами НАТО, — 4-й бригаді оперативного призначення імені Героя України Сергія Михальчука «Рубіж». За час 3-річного контракту мав шість ротацій на схід України. Під час останньої під Новолуганським отримав травму і після завершення контракту вже не зміг продовжувати службу за станом здоров’я.

“Я отримав ІІ групу інвалідності й, повернувшись у 2021 році додому, вирішив сам себе реабілітовувати. Допомогла мені у цьому пасіка. Ця справа завжди мене приваблювала — на той момент уже мав 5 сімей. Ринок меду тоді активно розвивався, тож я вирішив іти цим шляхом”, — згадує ветеран.

Олександр придбав ще 50 бджолиних сімей і разом із дружиною почав активно працювати на пасіці у мальовничому куточку Полтавщини. Справи йшли добре, і кількість сімей зросла до 250. Водночас ветеран відчував, що повномасштабна війна неминуча. Тож завжди мав наплічник напоготові й тренувався зі снайперської стрільби. 24 лютого 2022 року, подбавши про безпеку родини, Олександр доєднався до 146 батальйону.

Період служби

“Пасіку я залишив на дружину. Пообіцяв, що повернуся живим. Я не міг не піти. Хто, як не ми? Ми ж пройшли АТО — по п’ять–шість ротацій, неодноразово брали участь у боях. Ми мусили вистояти. Спочатку я служив у розвідці на посаді штаб-сержанта, а згодом став командиром снайперського відділення”, — каже Олександр.

Разом із побратимами Олександр тримав оборону на Харківщині, Сумщині, Донеччині, брав участь у боях під Соледаром, Благодатним, працював командиром взводу розвідки на Авдіївському напрямку. У 2024 році через стан здоров’я залишив військо. Увесь цей час пасікою опікувалася його дружина Яніна.

“Я три роки воював і боявся, що дружина не витримає та продасть пасіку. Але вона працювала в банку, а у вихідні їхала в село до бджіл, наймала людей і зберегла всі 250 сімей. Яніна з двома вищими освітами, юридичною та в галузі фінансів, працювала, змогла освоїти справу і втримати пасіку. Це мене надихнуло. Тож я вирішив масштабувати бізнес. У цьому допоміг Український ветеранський фонд Мінветеранів”, — розповідає Олександр.

Участь у “Варто 11.0”

Проєкт подружжя із розширення сімейної пасіки KirYan став одним із переможців конкурсної програми «Варто 11.0».

“Ми з дружиною довго вагалися. Думали, як писати заявку, щоб усе правильно. Та й психологічно після війни важко було повірити, що це реально. Але сіли разом, усе вивчили, написали — і в нас вийшло!” — підсумовує чоловік.

Грантові кошти ветеран спрямував на придбання платформ, комплектуючих для вуликів та ще 250 сімей бджіл. Тепер родина Олефір опікується 500 бджолиними сім’ями. Попри складний сезон, працюють на експорт і планують далі розвиватися. Наступного року Олександр хоче реалізовувати ще й бджолиний пилок.

Робота на пасіці кипить щоденно. На допомогу приходять дружина та донечка Кіра. Дівчинка уважно стежить за роботою тата, подає рамки та із захопленням слухає його розповіді про бджіл. Олександр добре знає: мед, бджолиний пилок і сама праця на пасіці мають не лише лікувальний, а й реабілітаційний ефект для усіх. У гармонії з природою відчувається особливий ритм життя, який допомагає відновити сили й душевну рівновагу.

Ветеран мріє звести на пасіці невеликі гостьові будиночки, де можна буде відпочивати та навчатися бджільництву. Адже він упевнений: після повернення із фронту кожному потрібна своя справа, яка дає сенс і підтримку. Свою підтримку Олександр хоче надавати іншим ветеранам.

“Хочу на практиці показати, як працює бізнес. Навчатиму азів, розповідатиму про власний досвід. І після навчання мрію подарувати бджолину сім’ю для старту. Це все поки в планах, але дуже хочеться їх реалізувати”, — ділиться ветеран.