Уряд підтримав постанову «Про реалізацію експериментального проєкту щодо створення резерву працівників державних органів для роботи на деокупованих територіях України».
А це означає, що зокрема ветерани матимуть пріоритетне право обійняти посади в держорганах на деокупованих територіях. Цей крок сприятиме реінтеграції захисників і захисниць. До слова, дослідження Українського ветеранського фонду, демонструє, що 20,4% ветеранів серед актуальних потреб назвали саме підтримку держави у працевлаштуванні. Адже хто як не ті люди, які захищали та відвойовували території, будуть одними із тих, хто відновлюватиме їх та запроваджуватиме зміни на місцях.
Окрім ветеранів, пріоритетне право призначення на посади матимуть:
внутрішньо переміщені особи
особи, які раніше посідали ці посади
особи, які мають досвід роботи з питань реінтеграції ТОТ.
Рішення Уряду дозволить забезпечити професійним та вмотивованим персоналом військові адміністрації й інші державні органи на деокупованих територіях.
Резерв діятиме в електронній формі. Алгоритм наступний: особи, які бажають працювати на деокупованих територіях, будуть заповнювати електронну анкету. Далі НАДС розглядатиме заповнені анкети.
Крім того, передбачено професійне навчання осіб, зарахованих до резерву.
Над документом спільно працювали Мінреінтеграції, Національне агентство України з питань державної служби, Представництво Президента України в АР Крим, а також представники інших зацікавлених органів.
5 років тому вони створили для ветеранів реабілітаційний центр. У ньому учасники бойових дій та їхні родини можуть займатись у тренажерному залі, фітнес залі, відвідувати психолога та масажний кабінет.
Сьогодні вони запустили проєкт, де допомагають ветеранам розпочати власну справу та розвинути підприємницькі навички.
Йдеться про громадську організацію «Спілка учасників АТО м. Хмільника та Хмільницького району». Розповідаємо про створені ГО можливості для ветеранів детальніше.
Громадська організація із 2015 року допомагає учасникам бойових дій та їхнім родинам. Крім реабілітації, ГО:
допомагали ветеранам у юридичних питаннях
створили сільськогосподарський обслуговуючий кооператив
проводили просвітницькі заходи для дітей та молоді
До ГО завжди звертались ветерани, які хотіли відкрити власну справу. Вони допомагали, як могли. З початком повномасштабного вторгнення багато втратило роботу. Це питання стало особливо гострим. Так з’явилась ідея проєкту.
Аби успішно втілити ідею у життя, громадська організація звернулась за допомогою до Українського ветеранського фонду. Вони стали одними з переможців конкурсної програми Варто+ГО та отримали фінансування на проєкт.
Коли команда дізналася про перемогу, переповнювали емоції. Вони раділи, що зможуть продовжувати допомагати побратимам і посестрами.
Географія проєкту “Підтримка ветеранів в розвитку підприємництва: від перших кроків до стабільного доходу” – місто Хмільник та ще вісім громад Вінниччини.
Для ветеранів проведуть триденний інтенсив. Фахові спеціалісти та представники ветеранського бізнесу навчатимуть учасників проєкту:
як зареєструвати ФОП
що таке регуляторна політика, антикорупційна експертиза НПА
які основні вимоги закону «Про адміністративну процедуру»
як орендувати та придбати державне чи комунальне майно
як брати участь в торгах через електронну систему Prozorro та багато іншого
Після навчання експерти допомагатимуть ветеранам та їхнім родинам створити бізнес-план та почати його втілювати у життя.
Відкрити власну справу мотивує і сам регіон. Тут актуальний зелений туризм, у громадах є культурні й історичні пам’ятки. ГО рекомендують звернути увагу на сільськогосподарську сферу, садівництво, виноградарство. Варіантів – безліч. Організація готова підтримати ветеранів у починаннях.
Ми раді допомагати тим, хто працює для ветеранів та їхніх родин. Впевнені, що незабаром у Хмільнику та районі з’являться нові успішні приклади ветеранського бізнесу.
19 червня 2014 року. Блокпост на Донеччині. Триває бій між групою українських десантників та проросійськими формуваннями. Наші потрапили в засідку, екіпаж – під ворожим обстрілом. До атаки приєднуються ворожі снайпери. Один з наших військових отримує кулю в голову – пробито окуляри та шолом. Падає. Але встає і продовжує вести бій. Потім отримує ще чотири кулі в спину.
Це – один із епізодів життя ветерана 25-ї окремої повітрянодесантної бригади ДШВ ЗСУ Сергія Калитюка.
Після нього були інші – лікування, реабілітація, спорт, колісне крісло, престижні спортивні ветеранські змагання, здобуття золота під прапором України тощо.
А з повномасштабним вторгненням цей чоловік вперто стане до лав самоооборони – прагне бути корисним побратимам.
Розповідаємо історію впертої людини, ветерана та спортсмена 29-річного Сергія Калитюка.
Із червня 2014 року у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді він брав участь в операції з підсилення Луганського аеропорту, а також у штурмі Ямпольського напрямку.
У червні 2014 року Сергій потрапив в засідку та отримав 5 кульових поранень — одне в голову та чотири в спину. Після тривалого лікування він почав грати у настільний теніс, згодом була стрільба з лука. Учасник “Ігор Нескорених” та “Ігор воїнів”.
– Ким ви були підлітком, у 18 років?
– Захоплювався спортом. Ходив на рукопашний бій. Був у організації “Ніхто крім нас”. Не пив та не курив. Мешкав у Дніпрі.
– У 2013 році ви прийшли служити у ЗСУ, на контракт. Що вас мотивувало до цього?
– Мені з дитинства подобалося все військове – зброя, форма. Звідки це прийшло до мене? Думаю, з фільмів військових. Можливо, навіть російський фільм “Спецназ” зіграв суттєву роль. Я грав у “війнушки” в дитинстві. Не терпів несправедливість. Я дуже хотів стати військовим, батьки були проти. Вони хотіли, щоб я щось більш інтелектуальне для себе обрав… Але ще у 18 років я хотів йти в армію. І вже в 19 я став до лав “25-ки”.
– Які у вас були відчуття, коли ви складали присягу? Чи було це урочисто?
– Ні, урочистостей не було. Я перебував у парку бойових машин, працював із БМД, і тут мене викликав комбат – сказав, що треба підписати присягу. Я прочитав та підписав, все.
– Якою була армія у 2013 році? Чи бойова підготовка вашої військової частини була на належному рівні?
– Так, з бойовою підготовкою у десантників була краща ситуація, ніж в інших частинах. Стрибки з парашутом, стрільби… Я отримав звання молодшого сержанта в 2014 році. Був на посаді командира відділення – командира гармати “Нона”. Хотів бути у розвідці, але мене відправили в артилерію – я був кмітливим, в принципі, непогано рахував.
Зарплата була тоді за мірками армійськими великою – 4500-4700 гривень. Я отримував більше, ніж офіцер чи майор у звичайній частині. Крім того, нам ще доплачували за елітність, стрибки тощо.
– Чи не було нудно служити в армії країни, яка не воює?
– Скажу чесно: я пішов у “25-ку”, бо знав, що вона свого часу їздила в Косово на миротворчу місію. Цю роль я примірював і на себе. Так, я йшов у військо не просто служити, а воювати. Романтика (сміється – ред). Я планував бути задіяним у бойових завданнях. Я йшов у військо для війни. Хоча, з’їздити у миротворчу місію мені так і не вдалося – бригаду з певних причин зняли з ротацій.
– Якою ви запам’ятаєте весну 2014 року?
– Я планував йти навчатися на офіцера у військовий виш, на аеромобільний факультет. Але почалася війна – в березні 2014 року нас підняли по тривозій ми вирушили на кордон з РФ у Луганській області, щоб зайняти позиції на випадок руху військ з РФ, щоб не дати їм пройти. Ми закріпилися на кордоні. Потім їздили різними локаціями, нас блокували тощо.
Так, коли я йшов служити в армію в 2013 році – я був готовим до війни. Але не до війни на території моєї країни.
Навесні 2014 року я був зросійщеним – все моє оточення було російськомовним, я був російськомовним, навчався в російській школі… І 2014 рік став для мене шоком. Те, що РФ була для нас 300 років ворогом, – я тоді не знав. У дитинстві їздив до РФ відпочивати до родичів матері. В історію не вникав взагалі. Можна сказати, я був трохи ватним. Я жив у такому середовищі, в інформаційному полі РФ. Росія для мене була другою рідною країною.
Крім того, армію ще й підігрівали проти Майдану. Нас збирали в клубі та показували відео, які демонстрували в поганому світлі учасників Революції Гідності. Показували бомжів та те, як в “Беркут” летять коктейлі Молотова. Я тоді щось запідозрив – бо щось же мало статися вагоме, щоб стільки людей зібралося в центрі столиці…
Потім сам почав щось шукати, знайшов відео з побиття студентів. Пелена з очей почала падати.
– Коли прийшло відчуття остаточне, що РФ – ворог?
– Напевне, ще із захоплення приміщення парламенту в Криму. Потім, коли ми їхали на кордон з РФ, я вже розумів: будуть їхати – буду стріляти. Адже я давав присягу. Я – за Україну. Тоді це розуміння прийшло вперше. Ми стояли біля Амвросіївки.
Чітке розуміння, що Росія – ворог прийшло після збитого із десантниками літака Іл-76.
Перший борт сів, другий – збили. Я мав летіти у другому – ми чекали на нього, але в останній момент нас пересадили до третього. Пам’ятаю досі його бортовий номер.
Нас також обстрілювали над Луганським аеропортом, але пілоти були досвідченими – вдалося вибратися звідти.
Тоді був шок. Прийшло чітке розуміння, що Росія – ворог. В той момент з’явилася лють і ненависть до росіян. І прийшло розуміння, що без вагань зможу стріляти. Сволота… Саме після Іл-76 прийшло це відчуття – багато товаришів та знайомих загинуло на цьому борту…
– Перший бій пам’ятаєте з росіянами?
– Це той бій, де я був поранений. Ми отримали завдання звільняти Ямпіль, мали йти на штурм блокпоста. Ми його зачитили, але тоді, під час бою, мене поранили. Був ближній контакт з ворогом. Наша колона потрапила в засідку… Наш екіпаж з капітана, двох сержантів, двох солдатів підбили першим.
Я сидів за баштою. Вибухова хвиля пройшла повз мене – оглушила та контузила, але не зачепила. Крикнув “До бою”, та почав вести бій, зайняв позицію.
В якийсь момент побачив, що йде перегрупування, підійшов до техніки, почув голос пораненого побратима. Надав першу медичну допомогу, вколовши обезболювальне. Потім по нас почався обстріл, здається, снайперський. Я отримав кульове поранення в голову перше. Трохи розгубився – бо в голову попало, був струс. Пробило шолом. Пошкоджені окуляри були.
Я впав, але встав і почав відстрілюватися. Але тоді ще чотири кулі прилетіли в спину. Був пошкоджений хребет, я не міг рухатися. Я не міг навіть дістати гранату, в разі якби ворог підійшов і був ризик потрапляння в полон. Сил не було… Це було 19 червня 2014 року.
– Як тривала ваша реабілітація та як ви під час реабілітації прийшли до спорту та до “Ігор Нескорених”?
– У 2014 році все було дуже сумно з реабілітацією… У Криму в Саках була паралімпійська база, і чимало фахівців звідти після анексії півострова виїхали на материк. У Львові, зокрема, працювали реабілітологи, які у військовому шпиталі почали запроваджувати свої програми реабілітації тощо.
Я почав грати в настільний теніс. Любив його з дитинства, це був такий собі наш сімейний вид спорту, крім волейболу.
Я, до речі, грав у Лізі Дніпра, майже на професійному рівні… Власне, з цього почався мій спортивний шлях – з тенісу в шпиталі.
Вже після реабілітації почав цікавитися, де можна регулярно тренуватися. Дізнавався про рідне Дніпро, але там щось не склалося зі спортом, не було можливості займатися на візку. Мене, грубо кажучи, “бортанули”. І тому я вирішив далі тренуватися у Львові. Повернувся в це місто. Мене поселили в Центрі реабілітації в 2016 році. У Жовкву я їздив на тренування.
І в 2016 році Україну вперше запросили на “Ігри Нескорених” в Торонто. Я обрав для себе стрільбу з лука. Стріляти міг, але корпус мене не тримав, я завалювався на бік. Мене притримували, але все одно було не зручно. Потім я придумав таке: ременем чіплятися за візок по діагоналі. Він мене тримав, щоб я не валився на бік. Так було зручніше.
Тоді в збірну я не потрапив, але в Торонто поїхав як талісман команди – в якості резерву.
На “Іграх воїнів” у 2022 році ви отримали золото. Що відчуваєш, коли здобуваєш золото?
Відчуття круте. Це відчуття результату: я готувався – і отримав нагороду. Я був задоволений і радий. Я дуже хотів підняти прапор України на п’єдесталі. А це можна було зробити, лише посівши призове місце. І я це зробив чотири рази.
Взяв золото по стрільбі з лука, стрільбі з пістолета, срібло з хендбайку на 1,5 км та бронзу за хендбайк на 9 км.
– Якими були ваші дії з повномасштабним вторгненням РФ?
– Про тренування забув, звісно ж. Став до лав самооборони. Був водієм, їздили на чергування, охороняли інфраструктурні об’єкти Львова.
Я хотів стати до лав тероборони – але мене не взяли. Хоча я пояснював, що можу працювати по місту: десь щось підвозити, можу бути на блокпостах. Але вони відмовили. Ну ні – то ні. Тому я був у самообороні.
Мені було важко морально змусити себе під час повномасштабного вторгнення до тренувань. Навіть коли вже сказали, що “Ігри нескорених” все ж відбудуться – “Тайру” взяли в полон. Було важко. Як це – члена нашої збірної взяли в полон в Маріуполі, а ми поїдемо на змагання?! Була моральна дилема та сумніви.
Але згодом ми таки зрозуміли, що треба їхати на подію, брати участь у змаганнях, говорити на весь світ про полон Тайри.
До речі, в 2017 році в нашій збірній на “Іграх Нескорених” був ще Дмитро Сидорук, він стріляв з лука. У 2022 році він вже був тренером збірної з цього виду спорту.
За п’ять днів до поїздки в Гаагу він загинув. Це був шок і біль. Він був товаришем і другом. Він був найкращим – активний, спортивний, крутий мужик.
І коли ми поїхали в Гаагу, то, найперше, хотілося добре виступити в пам’ять про нього.
– Що би ви порадили військовим, які зараз отримують поранення?
– Раджу зайнятися спортом. Якщо людина не знає, чим вона хоче зайнятися – почніть зі спорту. Спорт – це двіж, спілкування, знайомства. Спорт – це рух. Так, ти можеш не залишатися в професійному спорті, але бути в цій двіжусі.
Скажімо, коли поранення отримав цивільний, який був мобілізований і може продовжувати свою діяльність – це його і витягує, бо в нього є зайнятість.
Я якщо це людина військова, для якої армія була роботою та професією, і тепер вона отримала інвалідність – тоді це проблема.
Я почав зі спорту, і вважаю, що спорт в подальшому витягуватиме людей, котрі потраплятимуть в такі ситуації.
Спорт – це не лише призові місця на престижних змаганнях, спорт – це комунікація.
Я самодостатній та соціалізований, але родина спортивна – для мене як сім’я, це своя тусовка, де всі рідні. Це круте відчуття.
– Дев’ять років війни. Чи змінилися, на вашу думку, підходи в роботі держави та громадського сектору над доступністю інфраструктури в українських містах? Сервіс таксі Uklon, наприклад, запускає клас “Інклюзивний” для людей на колісних кріслах…
– Круто…
– Як іще, за вашими спостереженнями, держава готується стати ветеранською та інклюзивною державою в центрі Європи?
– Трошки просуваємося. Є рух, а є застої. У Львові, наприклад, часткова доступність, бо стара частина міста не дуже доступна. Так, містобудівні норми в Україні вже давно затверджені, але вони не дотримуються… За це треба боротися, боротися з корупцією. Вокзал у Львові після ремонту теж став більш інклюзивним. Вулицю Степана Бандери теж після ремонту вдосконалили. Думаю, що під час повномасштабної війни інклюзивні зміни в нашій країні прискоряться, бо з фронту повернеться ще більше ветеранів. Буде бум інклюзивності та зміни в головах людей. Тому треба робити і зміни на рівні освітніх закладів – пояснювати дітям у школах, що це нормально – жити серед таких людей, як ми, серед людей на візках.
Раніше люди на візках особисто для мене уособлювалися з образом “попрошайок” біля церкви. Я не знав, чи можуть вони їздити за кермом, наприклад. Я жив – і вони для мене не існували. Коли бачив людину у візку – одразу був стереотип, що вона щось зараз буде просити.
Але тепер про це треба говорити. Свідомість буде змінюватися, свідомість має змінюватися.
– Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні?
– Це важке питання. Я буду радий перемозі. На яких умовах? Ми маємо вигнати цю нечисть зі своєї землі, вийти на свої кордони, повернути Крим. І Росія має виплачувати нам репарації або контрибуції.
