Категорія: Уклон “Вперті люди”

19 червня 2014 року. Блокпост на Донеччині. Триває бій між групою українських десантників та проросійськими формуваннями. Наші потрапили в засідку, екіпаж – під ворожим обстрілом. До атаки приєднуються ворожі снайпери. Один з наших військових отримує кулю в голову – пробито окуляри та шолом. Падає. Але встає і продовжує вести бій. Потім отримує ще чотири кулі в спину. 

Це – один із епізодів життя ветерана 25-ї окремої повітрянодесантної бригади ДШВ ЗСУ Сергія Калитюка. 

Після нього були інші – лікування, реабілітація, спорт, колісне крісло, престижні спортивні ветеранські змагання, здобуття золота під прапором України тощо. 

А з повномасштабним вторгненням цей чоловік вперто стане до лав самоооборони – прагне бути корисним побратимам. 

Розповідаємо історію впертої людини, ветерана та спортсмена 29-річного Сергія Калитюка. 

Із червня 2014 року у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді він брав участь в операції з підсилення Луганського аеропорту, а також у штурмі Ямпольського напрямку.

У червні 2014 року Сергій потрапив в засідку та отримав 5 кульових поранень — одне в голову та чотири в спину. Після тривалого лікування він почав грати у настільний теніс, згодом була стрільба з лука. Учасник “Ігор Нескорених” та “Ігор воїнів”. 

– Ким ви були підлітком, у 18 років? 

– Захоплювався спортом. Ходив на рукопашний бій. Був у організації “Ніхто крім нас”. Не пив та не курив. Мешкав у Дніпрі.  

– У 2013 році ви прийшли служити у ЗСУ, на контракт. Що вас мотивувало до цього? 

– Мені з дитинства подобалося все військове – зброя, форма. Звідки це прийшло до мене? Думаю, з фільмів військових. Можливо, навіть російський фільм “Спецназ” зіграв суттєву роль. Я грав у “війнушки” в дитинстві. Не терпів несправедливість. Я дуже хотів стати військовим, батьки були проти. Вони хотіли, щоб я щось більш інтелектуальне для себе обрав… Але ще у 18 років я хотів йти в армію. І вже в 19 я став до лав “25-ки”.

– Які у вас були відчуття, коли ви складали присягу? Чи було це урочисто? 

– Ні, урочистостей не було. Я перебував у парку бойових машин, працював із БМД, і тут мене викликав комбат – сказав, що треба підписати присягу. Я прочитав та підписав, все. 

– Якою була армія у 2013 році? Чи бойова підготовка вашої військової частини була на належному рівні? 

– Так, з бойовою підготовкою у десантників була краща ситуація, ніж в інших частинах. Стрибки з парашутом, стрільби… Я отримав звання молодшого сержанта в 2014 році. Був на посаді командира відділення – командира гармати “Нона”. Хотів бути у розвідці, але мене відправили в артилерію – я був кмітливим, в принципі, непогано рахував.  

Зарплата була тоді за мірками армійськими великою – 4500-4700 гривень. Я отримував більше, ніж офіцер чи майор у звичайній частині. Крім того, нам ще доплачували за елітність, стрибки тощо. 

– Чи не було нудно служити в армії країни, яка не воює? 

– Скажу чесно: я пішов у “25-ку”, бо знав, що вона свого часу їздила в Косово на миротворчу місію. Цю роль я примірював і на себе. Так, я йшов у військо не просто служити, а воювати. Романтика (сміється – ред). Я планував бути задіяним у бойових завданнях. Я йшов у військо для війни. Хоча, з’їздити у миротворчу місію мені так і не вдалося – бригаду з певних причин зняли з ротацій. 

– Якою ви запам’ятаєте весну 2014 року? 

– Я планував йти навчатися на офіцера у військовий виш, на аеромобільний факультет. Але почалася війна – в березні 2014 року нас підняли по тривозій ми вирушили на кордон з РФ у Луганській області, щоб зайняти позиції на випадок руху військ з РФ, щоб не дати їм пройти. Ми закріпилися на кордоні. Потім їздили різними локаціями, нас блокували тощо. 

Так, коли я йшов служити в армію в 2013 році – я був готовим до війни. Але не до війни на території моєї країни. 

Навесні 2014 року я був зросійщеним – все моє оточення було російськомовним, я був російськомовним, навчався в російській школі… І 2014 рік став для мене шоком. Те, що РФ була для нас 300 років ворогом, – я тоді не знав. У дитинстві їздив до РФ відпочивати до родичів матері. В історію не вникав взагалі. Можна сказати, я був трохи ватним. Я жив у такому середовищі, в інформаційному полі РФ. Росія для мене була другою рідною країною. 

Крім того, армію ще й підігрівали проти Майдану. Нас збирали в клубі та показували відео, які демонстрували в поганому світлі учасників Революції Гідності. Показували бомжів та те, як в “Беркут” летять коктейлі Молотова. Я тоді щось запідозрив – бо щось же мало статися вагоме, щоб стільки людей зібралося в центрі столиці… 

Потім сам почав щось шукати, знайшов відео з побиття студентів. Пелена з очей почала падати. 

– Коли прийшло відчуття остаточне, що РФ – ворог? 

– Напевне, ще із захоплення приміщення парламенту в Криму. Потім, коли ми їхали на кордон з РФ, я вже розумів: будуть їхати – буду стріляти. Адже я давав присягу. Я – за Україну. Тоді це розуміння прийшло вперше. Ми стояли біля Амвросіївки. 

Чітке розуміння, що Росія – ворог прийшло після збитого із десантниками літака Іл-76. 

Перший борт сів, другий – збили. Я мав летіти у другому – ми чекали на нього, але в останній момент нас пересадили до третього. Пам’ятаю досі його бортовий номер. 

Нас також обстрілювали над Луганським аеропортом, але пілоти були досвідченими – вдалося вибратися звідти. 

Тоді був шок. Прийшло чітке розуміння, що Росія – ворог. В той момент з’явилася лють і ненависть до росіян. І прийшло розуміння, що без вагань зможу стріляти. Сволота… Саме після Іл-76 прийшло це відчуття – багато товаришів та знайомих загинуло на цьому борту… 

– Перший бій пам’ятаєте з росіянами? 

– Це той бій, де я був поранений. Ми отримали завдання звільняти Ямпіль, мали йти на штурм блокпоста. Ми його зачитили, але тоді, під час бою, мене поранили. Був ближній контакт з ворогом. Наша колона потрапила в засідку… Наш екіпаж з капітана, двох сержантів, двох солдатів підбили першим. 

Я сидів за баштою. Вибухова хвиля пройшла повз мене – оглушила та контузила, але не зачепила. Крикнув “До бою”, та почав вести бій, зайняв позицію. 

В якийсь момент побачив, що йде перегрупування, підійшов до техніки, почув голос пораненого побратима. Надав першу медичну допомогу, вколовши обезболювальне. Потім по нас почався обстріл, здається, снайперський. Я отримав кульове поранення в голову перше. Трохи розгубився – бо в голову попало, був струс. Пробило шолом. Пошкоджені окуляри були. 

Я впав, але встав і почав відстрілюватися. Але тоді ще чотири кулі прилетіли в спину. Був пошкоджений хребет, я не міг рухатися. Я не міг навіть дістати гранату, в разі якби ворог підійшов і був ризик потрапляння в полон. Сил не було…  Це було 19 червня 2014 року. 

– Як тривала ваша реабілітація та як ви під час реабілітації прийшли до спорту та до “Ігор Нескорених”? 

– У 2014 році все було дуже сумно з реабілітацією… У Криму в Саках була паралімпійська база, і чимало фахівців звідти після анексії півострова виїхали на материк. У Львові, зокрема, працювали реабілітологи, які у військовому шпиталі почали запроваджувати свої програми реабілітації тощо. 

Я почав грати в настільний теніс. Любив його з дитинства, це був такий собі наш сімейний вид спорту, крім волейболу. 

Я, до речі, грав у Лізі Дніпра, майже на професійному рівні… Власне, з цього почався мій спортивний шлях – з тенісу в шпиталі. 

Вже після реабілітації почав цікавитися, де можна регулярно тренуватися. Дізнавався про рідне Дніпро, але там щось не склалося зі спортом, не було можливості займатися на візку. Мене, грубо кажучи, “бортанули”. І тому я вирішив далі тренуватися у Львові. Повернувся в це місто. Мене поселили в Центрі реабілітації в 2016 році. У Жовкву я їздив на тренування. 

І в 2016 році Україну вперше запросили на “Ігри Нескорених” в Торонто.  Я обрав для себе стрільбу з лука. Стріляти міг, але корпус мене не тримав, я завалювався на бік. Мене притримували, але все одно було не зручно. Потім я придумав таке: ременем чіплятися за візок по діагоналі. Він мене тримав, щоб я не валився на бік. Так було зручніше.  

Тоді в збірну я не потрапив, але в Торонто поїхав як талісман команди – в якості резерву. 

На “Іграх воїнів” у 2022 році ви отримали золото. Що відчуваєш, коли здобуваєш золото? 

Відчуття круте. Це відчуття результату: я готувався – і отримав нагороду. Я був задоволений і радий. Я дуже хотів підняти прапор України на п’єдесталі. А це можна було зробити, лише посівши призове місце. І я це зробив чотири рази. 

Взяв золото по стрільбі з лука, стрільбі з пістолета, срібло з хендбайку на 1,5 км та бронзу за хендбайк на 9 км.

– Якими були ваші дії з повномасштабним вторгненням РФ? 

– Про тренування забув, звісно ж. Став до лав самооборони. Був водієм, їздили на чергування, охороняли інфраструктурні об’єкти Львова. 

Я хотів стати до лав тероборони – але мене не взяли. Хоча я пояснював, що можу працювати по місту: десь щось підвозити, можу бути на блокпостах. Але вони відмовили. Ну ні – то ні. Тому я був у самообороні. 

Мені було важко морально змусити себе під час повномасштабного вторгнення до тренувань. Навіть коли вже сказали, що “Ігри нескорених” все ж відбудуться – “Тайру” взяли в полон. Було важко. Як це – члена нашої збірної взяли в полон в Маріуполі, а ми поїдемо на змагання?! Була моральна дилема та сумніви. 

Але згодом ми таки зрозуміли, що треба їхати на подію, брати участь у змаганнях, говорити на весь світ про полон Тайри.  

До речі, в 2017 році в нашій збірній на “Іграх Нескорених” був ще Дмитро Сидорук, він стріляв з лука. У 2022 році він вже був тренером збірної з цього виду спорту. 

За п’ять днів до поїздки в Гаагу він загинув. Це був шок і біль. Він був товаришем і другом. Він був найкращим – активний, спортивний, крутий мужик. 

І коли ми поїхали в Гаагу, то, найперше, хотілося добре виступити в пам’ять про нього. 

– Що би ви порадили військовим, які зараз отримують поранення? 

– Раджу зайнятися спортом. Якщо людина не знає, чим вона хоче зайнятися – почніть зі спорту. Спорт – це двіж, спілкування, знайомства. Спорт – це рух. Так, ти можеш не залишатися в професійному спорті, але бути в цій двіжусі. 

Скажімо, коли поранення отримав цивільний, який був мобілізований і може продовжувати свою діяльність – це його і витягує, бо в нього є зайнятість. 

Я якщо це людина військова, для якої армія була роботою та професією, і тепер вона отримала інвалідність – тоді це проблема. 

Я почав зі спорту, і вважаю, що спорт в подальшому витягуватиме людей, котрі потраплятимуть в такі ситуації. 

Спорт – це не лише призові місця на престижних змаганнях, спорт – це комунікація. 

Я самодостатній та соціалізований, але родина спортивна – для мене як сім’я, це своя тусовка, де всі рідні. Це круте відчуття. 

– Дев’ять років війни. Чи змінилися, на вашу думку, підходи в роботі держави та громадського сектору над доступністю інфраструктури в українських містах? Сервіс таксі Uklon, наприклад, запускає клас “Інклюзивний” для людей на колісних кріслах…

– Круто… 

– Як іще, за вашими спостереженнями, держава готується стати ветеранською та інклюзивною державою в центрі Європи?

– Трошки просуваємося. Є рух, а є застої. У Львові, наприклад, часткова доступність, бо стара частина міста не дуже доступна. Так, містобудівні норми в Україні вже давно затверджені, але вони не дотримуються… За це треба боротися, боротися з корупцією. Вокзал у Львові після ремонту теж став більш інклюзивним. Вулицю Степана Бандери теж після ремонту вдосконалили.  Думаю, що під час повномасштабної війни інклюзивні зміни в нашій країні прискоряться, бо з фронту повернеться ще більше ветеранів. Буде бум інклюзивності та зміни в головах людей. Тому треба робити і зміни на рівні освітніх закладів – пояснювати дітям у школах, що це нормально – жити серед таких людей, як ми, серед людей на візках.

Раніше люди на візках особисто для мене уособлювалися з образом “попрошайок” біля церкви. Я не знав, чи можуть вони їздити за кермом, наприклад. Я жив – і вони для мене не існували. Коли бачив людину у візку – одразу був стереотип, що вона щось зараз буде просити.

Але тепер про це треба говорити. Свідомість буде змінюватися, свідомість має змінюватися.

– Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні? 

– Це важке питання. Я буду радий перемозі. На яких умовах? Ми маємо вигнати цю нечисть зі своєї землі, вийти на свої кордони, повернути Крим. І Росія має виплачувати нам репарації або контрибуції. 

Першоджерело – Главком.
Усі фото – Христини Дубініної.

…Початок 2000-х. Маленьке село у Дніпропетровській області. 13-річний юнак спрагло додивився новий випуск спортивного шоу “Богатирські ігри”, вийшов надвір та побіг. Після пристойної дистанції кільканадцять разів підтягнувся на турніку на батьківському обійсті. Далі – відтискання від землі.
Насамкінець підійшов до змайстрованої власноруч штанги з труби та дерев’яних пеньків і зробив кілька разів жим лежачи. Після дощу колоди розмокли і стали важчими, але юнак був радий: більша маса, більше кайфу.
З хлопця щедро стікав піт, і він був задоволений собою – готувався до вступу у військовий виш.
За кілька років він стане молодим офіцером-десантником, плануватиме поїхати в миротворчу місію в Африку, але по “мирняку” прослужить вісім місяців. 
Потім в його рідну країну вторгнуться ворожі російські війська. Він отримає важке поранення, але після цього його дух і тіло не ослабнуть – а навпаки. 

Це – про Віктора Легкодуха. У 2014 році він був офіцером 25-ї окремої повітрянодесантної бригади ЗСУ. Під час боїв із росіянами у серпні 2014 року отримав важке поранення – відтоді унаслідок пошкодження спинного мозку пересувається на візку. І в спортзалі теж займається на візку. 

Віктор – призер Warrior Games та Invictus Games. Здобував і золото, і срібло, і бронза. Зараз він є кандидатом в майстри спорту, планує стати майстром спорту міжнародного класу. А ще – пише дисертацію на тему, пов’язану з російською агресією. 

Цей підполковник Збройних сил власним прикладом показує, що симбіоз сили та розуму в тілі офіцера – це про імідж ЗСУ, державну безпеку та національну стійкість. 

Далі – історія впертої людини, фахового офіцера Віктора Легкодуха, для якого захоплення спортом в підлітковому віці виросло у щось більше. Спорт привів його у військо, спорт допоміг під час реабілітації, спорт веде по життю.  

Академія: до війни не готували, всі хотіли на миротворчу місію

Віктор вступав до військового вишу в 2009 році. Обрав факультет аеромобільних військ та розвідки та свідомо спланував це ще з 9 класу – багато бігав, підтягувався. 

“На вступних екзаменах у мене був біг на 3 км, підтягування та біг 100 метрів. Все здав. Хоча не бачу сенсу бігти 100 метрів, 20 кілометрів – легко, а що таке стометрівка?”, – сміючись, говорить він. 

Каже, що підсів на спорт з 13 років. 

“Дуже любив дивитися “Богатирські ігри”, змагання з бодібілдингу. В селі не було ні секцій, ні спортивних залів. Я родом з дуже маленького села, але хотів бути спортивним та відповідно виглядати. Все починалося з бігу. Потім – відтискання. Згодом вдома змайстрував турнік та бруси, примітивну штангу з труби та двох пеньків. Коли вони розмокали – ставали важчими. Згодом вже придбав гантелі”, – пригадує він свої юнацькі роки. 

Майбутніх десантників у академії неабияк гартували та тренували, та й бойова підготовка була на рівні. Практики – теж вдосталь. 

“Наш факультет, здається, не стріляв лише з танка та артилерії. З усього іншого озброєння в нас була практика стрільби, і доволі часто. На кожних зборах на полігоні в нас були тематичні змагання – біг на 10 чи 20 кілометрів, спортивне орієнтування тощо. Наприклад, нас із закритими очима розвозили на машині по полігону, розкидали по лісу, і ми мали дістатися певної точки за допомогою компаса та карти. Бойова підготовка була на рівні. І це показало свій результат – у 2014 році боєздатними частинами були лише повітрянодесантні та аеромобільні”, – наголошує Віктор. 

За чотири роки навчання у військовому виші Легкодух 38 разів стрибнув з парашутом – хоча, згідно з програмою, мало бути 28. 

Запитую, чи готували молодих офіцерів до війни – будь-якої, з будь-яким ворогом. 

“Чесно? Ні. Тоді, коли я вчився, основними цілями було що? Повчився, отримав офіцерське звання, послужив – і поїхав на ротацію. В Африку, наприклад. У всіх були плани поїхати на миротворчу місію, а якщо на рік – то взагалі супер. Плюс пристойні гроші можна було заробити, і це нормально – ми живемо в матеріальному світі.  Варіант, що з нами буде воювати москальня, ніхто не розглядав. Але я точно пам’ятаю, як нам один викладач сказав: “Відчуваю, що ваш випуск кудись жорстко попаде”, – пригадує Легкодух. 

Знання, отримані у військовому виші, пригодилися молодому 21-річному взводнику. 

“У мене у підрозділі були люди від 19 до 46 років. У декого з них діти були старші за мене. Тому треба кимось бути та щось знати, щоб заробити авторитет. Багато залежало від особистих навичок, вміння, психології. Я знав, що спорт в цьому теж допомагає. Бо коли ти показуєш особовому складу, що ти вмієш – то в тебе авторитет неабияк піднімається. От приклад: у всіх, хто приходив на контракт у взвод, я особисто перевіряв фізо, бігав з ними. Коли була здача іспиту – мене ніхто із солдат не міг обігнати на дистанції в 3 км. Силові вправи, вправи на витривалість – так само. Вони це бачили – і я відразу заробляв авторитет”, – пригадує він один із численних випадків, коли авторитет і спорт як взаємопов’язані речі допомагали комунікувати з підлеглими. 

“Мирно” Віктор прослужив лише вісім місяців. І вже 1 березня 2014-го військова частина виїхала в напрямку Криму. 

“Але до півострова ми не доїхали. Завдання по дорозі змінили, і ми зупинилися в Мелітополі в бригаді транспортної авіації”, – каже він. 

Реабілітація: “Відчуваєш, що ти знову живий, коли тягнеш ту вагу”

Далі – схід. Десантники вели жорсткі бої як одні з найбільш боєготових частин Збройних сил. Наприкінці серпня 2014-го під час виконання розвідувального завдання Віктор отримав поранення – було ушкоджено спинний мозок. 

Під час лікування та реабілітації спорт, звісно, був помічником. 

“Спочатку я почав відтискатися, стоячи на колінах. Потім мені на спину клали 20 кг, потім 40, згодом – 60. Коли у мою палату зайшов завідувач відділення і побачив цю картину – був шокованим. Згодом у свого реабілітолога Мар’яни Гординської я попросив якесь серйозне залізо, бо ті маленькі гантелі, які були в шпиталі, мене вже не влаштовували. Наступного тижня у госпіталь притягли штангу. 180 кг (сміється – ред.). То було для мене. Які відчуття від роботи з металом вперше після поранення?..  Відчуваєш, що ти знову живий – коли тягнеш ту вагу”. 

У 2019 році після реабілітації у США Віктор повернувся на службу у ЗСУ. 

“Я планував поновитися ще до реабілітації, але тоді не було ухвалено відповідної законодавчої бази. Але ми з хлопцями добилися, що в 2018 році ухвалили закон, згідно з яким військові з інвалідністю могли залишатися чи поновлюватися на службі. В академії мене вже чекали. Чому я повернувся в армію? Розумієте, військовий має бути кар’єристом. Військовий не має казати: “Я на цій посаді капітаном би до пенсії служив”. Нафіга тоді це все?”, – запитує офіцер. 

– Тобто, зараз ви – підполковник, і у вас є амбіції отримати генеральське звання? 

– Генеральське – не знаю, бо генералів на візках ще не бачив. Звісно, все може бути (сміється – ред.). Але полковника – точно. 

Після поновлення на службі Віктор почав викладати на кафедрі вогневої підготовки у НАСВ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. 

Паралельно – готувався до ветеранських спортивних змагань, і звісно ж, багато тренувався. 

Його ім’я відоме не лише в Україні, а й далеко за її межами. 

Так, лише в 2022 році офіцер здобув сім медалей (чотири золоті, дві срібні та одну бронзову) на «Іграх Воїнів» (Warrior Games) у США. Він став одним із найкращих учасників змагань. Також Віктор здобув золоту та срібну нагороди на цьогорічних «Іграх Нескорених» (Invictus Games) у Гаазі.

Зараз Віктор тренується не менше трьох разів на тиждень мінімум по півтори години. Улюблена вправа – жим лежачи. Робоча вага – 100 кг, за раз тягне 125 кг. Не обходиться без спортивного харчування.

“Протеїн не вживаю, бо він на мене вже не діє (сміється – ред.). Амінокислоти – обов’язково. Вони треба для відновлення, враховуючи ті навантаження, які я роблю. Тим більше, після того, коли мінімум 50 відсотків здоров’я ти залишив там, спортивні добавки є справді потрібними”.

Зараз Віктор – кандидат у майстри спорту. До кінця літа планує стати вже майстром спорту міжнародного класу.

– Що відчуває людина, яка здобуває золото під прапором України? 

– Так просто не опишеш ті емоції… Ти гордий за те, що представляєш свою країну… Але… Ти не шокований цим. Ти знаєш, що ти займався цим, вклав у це свої зусилля та час, і твоя дисципліна привела тебе до нагороди. Просто так перше місце не здобувається. 

– Що би ви порадили військовим, які зараз отримують важкі поранення на війні? Їхнім рідним? Яких зараз, на жаль, багато. 

– Після повномасштабного якось з’їздив у шпиталь – і я такого ще не бачив. Палати забиті, чимало військових зі схожими пораненнями, як в мене. Інколи запитують мене, чи маю я надію, що все ж піду?.. 

Я не піду, якщо щось в світі не придумають. А в світі ще ніхто не придумав, як відновлювати спинний мозок. Але у всіх, хто має ушкодження спинного мозку неможливість ходити – це найменша проблема, чесно. Насправді, із здоров’ям є ще більше проблем. Те, що ти не ходиш – вже прийняв і забув про це. 

Так, військовий за умовні пів року після поранення може бути в ментальній ямі, бо він ще не розуміє, що з ним сталося. Найперше – треба прийняти для себе як факт своє поранення. Друге – зосередитися не на тому, що з тобою БУЛО, а на тому, як з цим жити далі, як жити якісно. Не просто існувати, отримувати до кінця життя пенсію тощо. Ти – молода людина. Ти маєш активно жити. Це треба зрозуміти. 

– На вашу думку, чи готові наші суспільство і держава…

– Ні! Я цього не бачу! От, наприклад, я був у Штатах на реабілітації. Їздив у церкву до діаспори. Був одягнений у військову форму українського зразка. Посеред перехрестя темношкіра жінка зупинилася, відкрила вікно свого авта, і каже мені: “Men, thank you for your service”. Їй пофіг, що я не в американській формі. Вона розуміє, що я військовий. У них повага до військових – на національному рівні. Це як у нас на День Незалежності одягнути вишиванку.
Ти їдеш по дорозі у США – а на автівках наклейки: “Мій син – у морській піхоті”, “Моя донька – в армії”. У них це природно та від душі. І це при тому, що американці ніколи не воювали за свою землю – вони воюють за мир і демократію у світі. І вони не знають, що таке, коли руйнується твій будинок, коли вбивають твоїх рідних тощо. 

– От, власне, як у суспільства виховати повагу до ветеранів?

– Ніяк. Треба фізично виховувати (іронічно сміється – ред.). В нас немає ніяких покарань за неповагу до ветеранів. Побив захисника, послав його, а потім на камеру зняв вибачення – і все. Хоча би 15 діб за таке має бути! Якісь штрафи чи інші адміністративні покарання. Але в нас цього немає, це не розвинене. 

– Дев’ять років війни. Чи змінилися, на вашу думку, підходи в роботі держави та громадського сектору над доступністю інфраструктури в українських містах? Сервіс таксі Uklon, наприклад, запускає клас “Інклюзивний” для людей на колісних кріслах. Як іще, за вашими спостереженнями, держава готується стати ветеранською державою в центрі Європи? 

– Не треба думати, що доступність – це лише для ветеранів. Скільки у нас мам із візочками? Людей старшого віку на візках? Елементарно – ти зламав ногу, і тобі треба пандус. Так, усі ці зміни відбуваються, але повільно, занадто повільно…

– Що має стати каталізатором для швидших змін, на вашу думку?

–  Якщо у нас за 9 років цього не розуміють – то це не зміниться… Я можу сказати про себе: стараюся влаштувати життя так, щоб не витрачати нерви. Я їжджу на машині, бо автівка – це мої ноги, наприклад. От і все. 

– Розкажіть про свою наукову роботу в Академії, над якою працюєте наразі. 

– Я зараз ад’юнкт штатний науково-організаційного відділу. Навчаюся в ад’юнктурі, минулого року вступив. Цивільними словами – це аспірантура. Буду писати дисертацію протягом чотирьох років. Тема дуже цікава – пов’язана з російською агресією проти нашої країни.                                                            

– Ви свого часу викладали на кафедрі вогневої підготовки цього ж вишу. Курсанти вмотивовані зараз?  

– Курсанти, які вступають у вищий військовий заклад під час війни, прекрасно все розуміють те, що вони по-любому потраплять на війну. Я вважаю, що це героїзм із самого початку.

– Чи потребує наша військова освіта реформування, на вашу думку? 

– Зміни вже приходять. Багато молодих офіцерів стають викладачами. Я вже зміни бачу.  

– Що буде для вас перемогою в російсько-українській війні? 

– Це точно не має обмежитися виходом на кордони 1991 року. От вийдемо ми на кордони – і що далі? А росіяни не зупиняться, і будуть нові ракетні удари, бо ми вийшли на свої кордони, і становимо для них ще більшу небезпеку.

РФ має визнати свою поразку, офіційно капітулювати та розпастися на частини. Народи, які мешкають на території РФ, мають стати “народними республіками” – бурятська, якутська тощо. Має залишитися болотна Московія і все.

Х*йло має бути на лаві підсудних, якщо він не здохне до того часу. Хоча я взагалі дивуюся, як його досі не шльопнуло його ж оточення.

І, звичайно, я маю отримати репарації. І всі поранені. Всі батьки та рідні загиблих мають отримати репарації. Сім’я кожного загиблого має отримати хоча би мільйон доларів. Хоча би. Поранені – можна починати від 500, 400, 300 тисяч доларів, залежно від групи інвалідності. Це “мінімалка”. 

РФ має бути роззброєна, без права виробляти зброю. Її армія не має перевищувати 20 тисяч осіб з визначеним видом озброєння (легке стрілецьке, броньоване). Росія має стати країною-ізгоєм. От тоді я відчую перемогу. 

… 2023 рік. Коридори Національної академії Сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Гамірно. Група курсантів активно обговорює семінар, який щойно завершився. Хтось із стильною зачіскою, в когось вже з’являється перша щетина, а дехто ще не позбувся підліткових прищів. Але всі вони – вперті, бо навчаються на офіцерів армії, яка воює. Всі вони знають, що їх чекає війна. 

Коридором проїжджає на візку один із викладачів академії. Навіть крізь однострій помітне рельєфне м’язисте тіло чоловіка, його широкі плечі. Курсанти щиро віддають військове вітання. Потім тиснуть йому руку, навперебій вишиковуючись в чергу. В їхніх очах читається повага до цього впертого чоловіка – він не кинув свою армію, навчає, займається спортом, бере участь у змаганнях, здобуває призові місця, про нього говорять в новинах, він дотепний та має гарне почуття гумору. 

Курсанти дивляться на цього офіцера і хочуть бути як він – впертим кар’єристом, який не припиняє розвиватися та рости. 

І всі вони ввечері підуть в тренажерний зал. Бо мають приклад для наслідування. 

Першоджерело – Новинарня.