Вони виготовляють 11 видів олій холодного тиснення! Уявляєте? Кокосова, з чорного кмину, макова, конопляна, рижієва, з розторопші, з волоського горіха, гарбузова, лляна, гірчична та кунжутна олії.
Сьогодні знайомимо вас зі ще однією справою, котра живе завдяки любові та впертості. Це – сімейне виробництво крафтових олій на Прикарпатті – “Опільські олії”. Вони отримали додаткові 20 тисяч гривень на розвиток свого бізнесу від Українського ветеранського фонду Мінветеранів.
“День народження” бізнесу – 24 серпня 2019 року. Саме тоді перший раз брали участь у ярмарку крафтових виробників в Івано-Франківську.
А все почалося з того, що тато пані Роксолани повернувся з району проведення антитерористичної операції, і мав проблеми зі здоров’ям.
“Йому потрібно було оздоровитися, і нам радили лляну олію, котра добре допомагає шлунку та судинам. Я знайшла в аптеці, але на ній було зазначено, що термін придатності – два роки. Мене це тоді здивувало: бо ж яка олія може зберігатися два роки? Ми шукали оптимальний продукт, але коли вчергове отримали посилку, а олія була гіркою, вирішили почати створювати продукт самі. І купили прес”, – пригадує пані Роксолана той період.
Вона працювала тоді в Чехії, придбала пристрій, і коли вперше відтиснули, то захопленню смаковими якостями олії не було меж.
“Вона була надзвичайною”, – каже Роксолана. Спочатку виготовляли лише собі та близьким.
Але ця справа мала неймовірний вплив на батька після війни.
“Його поглинуло виробництво олії. І дуже допомогло переключитися з війни, це був просто розворот на 180 градусів. І ми почали шукати й інше насіння: кунжут, гарбуз… Потім замовили вже й професійний прес, темні пляшки для фасування продукту, етикетки”.
Далі було запрошення на різні ярмарки та фестивалі, справа почала набирати обертів, але сталася епідемія коронавірусу.
Але й це не зупинило родину з Прикарпаття – дослідили історію села та почали запрошувати людей на екскурсію, заодно і запрошуючи до дегустації олій. Для цього почали випікати хліб.
“Слово за слово – і до нас почали їздити на тур вихідного. Першими, до речі, приїхали медики з обласної лікарні. Їм, під час важких буднів, важливо було перезавантажитися… Пам’ятаю той двоповерховий автобус з 50 людьми…”
У 2022-му оклигали та знову почали набирати обертів.
Метод холодного тиснення відрізняється від технології на великих заводах. Наприклад, там насіння можуть підсмажувати заради збільшення обсягу олії. Це дозволяє отримати на 10% більше готового продукту, що вкрай суттєво для великих об’ємів. Натомість «Опільські олії» виготовляються із сирого та необсмаженого насіння.
Сировину закуповували на Херсонщині та Миколаївщині – але з повномасштабним вторгненням ситуація змінилася.
Так, справа постраждала від окупації Херсонщини та замінування полів, бо такого якісного насіння більше ніде не знайдеш. Так само ми залежали й від Харківщини, адже до 24 лютого реалізовували продукцію на вже знищеному окупантами ринку Барабашова.
Але через деякий постійні клієнти самі вийшли на зв’язок – ті, яким “Опільські олії” допомагали при хронічних захворюваннях.
“Після 24 лютого ми починали з нуля: нові покупці, нові постачальники насіння. Через стрес, пов’язаний із війною, у людей загострювалися хронічні захворювання. І ми почали знову працювати”, – говорить пані Роксолана.
Зараз, через півтора року повномасштабного вторгнення, “Опільські олії” збільшили виробництво продукції, придбали потужніший прес, та почали виробництво трьох нових олій: макової, з чорного кмину, з розторопші.
Відправлення посилок відбувається щоденно – від 20 до 50 щодня. Рекорд був – 70 посилок за день. А в суботу та неділю приймають групи туристів, зокрема – і школярів.
Усі олії мають користь для здоров’я. Скажімо, олія з льону багата на вітаміни Омега-3. А в складі олії з волоського горіха чимало вітамінів А, Е, С, К, Р і групи В. Ця олія допомагає зміцнити судини, зменшує рівень холестерину, знімає подразнення, нормалізує рівень цукру у крові та підтримує роботу суглобів.
“Опільські олії” роблять українців здоровішими та сильнішими.
“Ми побоювалися подаватися на конкурс Українського ветеранського фонду. Але від страху так старалися, що наша заявка посіла перше місце”, – з радістю розповідає керівниця ГО “Об’єднання Добровольців” Олена Живко.
Ця громадська організація перемогла в конкурсній програмі “Варто+ГО” від Українського ветеранського фонду Мінветеранів та реалізує проєкт “Адаптація ветеранів до цивільного життя” в дев’яти громадах Львівської області.
Для дітей загиблих захисників і захисниць проводять заняття з арттерапії, працюють виїзні юридичні консультації, проводять зустрічі побратимів та семінари тощо.
“Запит на такі заходи – чудовий. В проєкті беруть участь і великі громади, і маленькі. Ми працюємо із дітьми загиблих військових із таких громад, куди навіть автобус не їздить. Сказати, що дітки в захваті – нічого не сказати. Для нас це – моральне задоволення, працювати саме в такому контексті. Дітки під час спілкування відкриваються, і ми їх, мені здається, робимо трішки щасливішими”, – говорить Олена Живко.
Наразі проєкт працює в дев’яти громадах Львівської області: Рудківській, Новокалинівській, Новояворівській, Городоцькій, Жовківській, Стрийській, Дрогобицькій, Меденицькій, Золочівській.
У планах – налагодження системної роботи для юридичного супроводу ветеранів після демобілізації, пошук роботи та відкриття власної справи, проведення тренінгів, культурних подій тощо.
“Під час реалізації цього проєкту ми зрозуміли, що треба працювати і зі старостами громад. Відтак, проводимо тренінги про те, як цивільним коректно та чутливо спілкуватися із ветеранами та ветеранками, котрі повертаються до мирного життя. Бо це важливо: щоби в маленьких громадах була налагоджена комунікація між цивільними та військовими”, – наголошує пані Олена.
Вона підкреслює, що впровадження такого проєкту в маленьких громадах – “це вже маленька перемога”. До слова, лише після того, ГО почала реалізовувати проєкт, у багатьох громадах створили тематичні групи в месенджерах (приміром, для родин військових, загиблих), де обмінюються актуальною та потрібною інформацією.
Юридичний напрям проєкту – не менш важливий.
“Ми вже працюємо над цим. Це й оформлення документів, і встановлення статусів, і позови до суду щодо, наприклад, встановлення факту спільного проживання. І ми маємо досить активний відгук від вже проробленої роботи. І ми чітко розуміємо, що проєкт закінчиться, але не закінчиться робота”, – підкреслює пані Олена.
Керівниця ГО зізнається: давно чула про можливість фінансування від Українського ветеранського фонду. Але були сумніви, чи варто все ж подаватися.
“Через війну та бойові дії дуже не вистачало фінансування на впровадження соціальних проєктів. і ми таки спробували, хоча боялися. Але від страху так старалися, що наша заявка посіла перше місце. І ми тоді зрозуміли, що немає нічого страшного. З нами зараз працюють спеціалісти, звітування перед установою дуже мотивує”, – резюмувала Олена Живко.
Вболіваємо за кожен наш проєкт, за кожного заявника, за якісну реалізацію задумів та ефективне використання коштів. Бо все це для тих, хто робить Україну сильнішою.
At the invitation of the Ukrainian Veterans Foundation of the Ministry of Veterans Affairs of Ukraine, American veterans who founded an organization aimed at supporting Ukrainian veterans and their families arrived in Kyiv.
From the Ukrainian side there were: veterans Volodymyr Lahuta, colonel, Chairman of the Board of the Public Union “Veteran Movement of Ukraine”, Dmytro Shatrovskyi, veteran, head of the All-Ukrainian Civil Organization “Veteran Brotherhood” and veterans Kateryna Pryimak, deputy head of the NGO “Ukrainian Women Veteran Movement”.
A delegation from the States arrived in Ukraine for the first time. The purpose: to present the organization “US-Ukraine Veterans Bridge” and to share the achievements, experience and ideas of helping Ukrainian brothers in arms in their reintegration, employment, education, etc. In general, this is the first organization which unites American veterans and Ukrainian veterans to help create best conditions for our veterans.
On the same day, working groups were held at Ihub with the participation of Ukrainian and American veterans, where the participants developed points of contact and bilateral interaction on the issues of conducting veteran business, veteran leadership, etc.
До бізнесу Дмитро Мартиненко був дотичний ще з юнацького віку. 17-річний парубок орендував невеличке кафе в Подільському районі столиці, працював і навчався. У 2012 році Дмитро пішов на строкову службу до армії, а повернувшись у 2013-му працював у супермаркеті та паралельно продовжував орендувати кафе й вести власний бізнес.
У 2014 році Дмитро не міг стояти осторонь і долучився до лав ЗСУ. Воював спочатку на Луганщині. Згодом пройшов навчання та поїхав воювати на Луганщину вже артилеристом. У 2015 році Дмитро повернувся до цивільного життя до Києва. Працював у сфері торгівлі, шукав себе, а згодом доєднався до громадської організації «Київська спілка ветеранів АТО Подільського району».
«У мене є брат, він теж учасник бойових дій. Він мене записав у цю спілку. Доєднався до неї у 2019 році. Згодом я очолив організацію, бо був активним учасником, і хлопці мені довірили керувати. Я дуже відповідально підійшов до цього питання: вивчав організаційні моменти, юридичні питання, бухгалтерію», — розповідає Дмитро, підкреслюючи, що до всієї своєї діяльності підходить так відповідально.
Ветеран мав точні, розписані на декілька років наперед, плани розвитку організації, яка допомагає учасникам бойових дій та їхнім родинам. Але все задумане відійшло на інший план через повномасштабне вторгнення росіян. Дмитро каже, що ще з 2014 року розумів: великій війні бути, готувався до неї сам та готував свій колектив: «Так, ми знали про війну і перед початком, враховуючи можливе відключення зв’язку по Києву, підготували логістику: куди евакуювати близьких, куди сховати документи ГО з особистими даними наших учасників, ветеранів і до яких підрозділів колективно ми зможемо долучитись».
24 лютого Дмитро був на лікуванні, прокинувся під вибухи і зрозумів, що цей самий план потрібно негайно задіяти.
«Того ранку я знаходився у військовому госпіталі. О 5:00 ранку зібрав речі і на трамваї виїхав з госпіталю на Оболонь, де мене підібрали побратими. Ми заїхали в офіс ГО і прибрали особисті справи членів організації, щоб ворог не отримав швидко інформацію про близьких учасників АТО/ООС. Уже за декілька годин ми були в новоорганізованому «Азові». Своїм колективом ми об’єднались у підрозділ, а ввечері 24-го були в управлінні поліції міста Київ, де отримали АКСУ і набої», — згадує той день Дмитро.
Ветеран разом із побратимами брали участь у бойових діях в Ірпені, Мощуні, у Макарівському районі Київщини. Згодом Дмитру запропонували створити свою групу, з якою він брав участь у захисті держави на Запорізькому та Донецькому напрямках. У цей час і робота громадської організації змінилася.
«Ми переключили роботу ГО на стримання ворога, забезпечення військових необхідними речами і систему інформативної логістики в Києві та області. Створювали підрозділи для охорони дітей і жінок у бомбосховищах Подільського району та охорону центрів з надання гуманітарної допомоги», — розповідає Дмитро.
Чоловік продовжує служити у війську на найгарячіших напрямках. А в перервах між ротаціями ветеран разом із командою зміг відкрити вже дві кав’ярні «Тихе місце» в Києві. Здійснити свою давню мрію та створити у столиці особливе місце з особливою місією Дмитру допоміг Український ветеранський фонд. Ветеран став одним із переможців конкурсної програми «Варто 2.0» та отримав кошти на створення кав’ярні.
«Успішний бізнес має завжди виживати у критичних ситуаціях, і я радий, що нам у цьому допомогли», — ділиться з нами ветеран Дмитро Мартиненко.
Першу кав’ярню Дмитро відкрив у 2022 році. «Тихе місце» — це затишний заклад із ароматною, смачною кавою та особливою патріотичною атмосферою.
«У кав’ярні є фотозона зі світлинами військових. Вони нагадують про вклад військових і волонтерів у перемогу. Люди купують собі каву, насолоджуються тихою та приємною атмосферою, спілкуються. Відвідувачі можуть подякувати військовим особисто або ж допомогти армії. Адже частина нашого прибутку йде на діяльність ГО — допомагаємо військовим на передовій», — розповідає Дмитро.
Ветеран пояснює, що до відкриття кав’ярні, як і до усіх своїх справ, він підійшов системно та відповідально.
«Насправді ідея створення кав’ярень «Тихе місце» базувалася на десятках факторів. Усе склалось. По-перше, я вже мав власний досвід ведення бізнесу з внутрішньою і зовнішньою політикою; по друге, ми шукали шляхи забезпечення ГО фінансовою підтримкою. Також у мене є багато друзів із кав’ярнями, які ділились досвідом. Я мав частину грошей — свої «бойові», які використав для створення бізнесу. І, звісно, я вже мав професійну та надійну команду в ГО. Це перевірені люди, які працюють зі мною на результат. Ми не просто створюємо кав’ярню для заробітку, наша ціль — створити безкоштовну і успішну франшизу для УБД, які повернуться після перемоги додому», — з гордістю говорить Дмитро Мартиненко.
У березні, завдяки коштам від УВФ, відчинила свої двері вже друга кав’ярня «Тихе місце» в Києві. І плани Дмитра про цілу мережу патріотичних кав’ярень стають дійсністю. Наступний крок для ветерана підприємця — створення безплатної франшизи «Тихе місце» для ветеранів та їхніх родин.
«Це змога передати досвід учасникам бойових дій, які повернуться додому. Більшість людей, хто повернеться, скоріш за все, будуть мати якісь заощадження. Успішно створити свій бізнес складно. А ми вже пройшли цей етап становлення. Як-то кажуть, наберемося досвіду і зможемо передавати його іншим — уже без помилок та складнощів», — каже ветеран.
Сьогодні Дмитро Мартиненко продовжує захищати країну, а його заклади кожного дня гостинно відчиняють двері для відвідувачів: пригощають горнятком кави, запрошують на заходи від ГО «Спілка ветеранів АТО» — безплатні адвокатські послуги, уроки англійської та інші.
Дмитро каже, що і в бізнесі, і у війську впевнено йде до своєї мети: «2022 рік був дуже драйвовим. 2023 — теж такий. За цей час у мене навіть не було часу на страх або хвилювання. Я просто працюю. Що мене надихає та мотивує? Це наші дійсно незламні люди, можливість реального знищення ворога та створення українського успішного майбутнього».
Тетяна Купянськамає статус ветеранки АТО. Вона родом з Маріуполя й багато років працювала там слідчим. Через роботу в органах внутрішніх справ у 2014–2015 роках їй довелося долучитися до антитерористичної операції.
«У нашому місті на той період долучалися майже всі», — каже Тетяна.
Після окупації Маріуполя навесні 2022 року вона переїхала до Хмельницького й з лав поліції звільнилася. Відтоді переселенка взялася за ідею відкрити в Хмельницькому власне кафе.
«Ідея була давно. Це ідея, якщо чесно, моїх батьків. Вони планували це зробити ще в Маріуполі, але війна внесла свої корективи. А тепер у мене підросла дитина, з’явився вільний час, можна займатися», — каже Тетяна, яка виховує дитину сама.
Про допомогу від Українського ветеранського фонду жінці розповіла подруга.
«Будемо займатися з нею разом. У неї була крамниця і є бухгалтерський досвід. Вона мені допомогла зробити заявку. І так сталося, що я виграла конкурс», — розповідає Тетяна.
Кошти планують витратити на обладнання, посуд, меблі.
«Бюджет фонду дає мільйон гривень. Але для повної реалізації потрібно набагато більше грошей. Будемо старатися приймати участь і в інших грантах. Сума не охоплює всього», — зауважує підприємниця.
Відкриття закладу дозволить створити сім — вісім нових робочих місць. За словами Тетяни, їй потрібно взяти три-чотири людини на кухню, два касири на лінію роздачі, а також адміністратора та прибиральницю.
Тарас Лелюх – ветеран, громадський діяч і підприємець із Полтавської області. Із дитинства він захоплюється військовою справою, готувався сам до повномасштабного вторгнення і навчав інших. Разом із побратимами створив власний агробізнес і, не зважаючи на усі виклики для підприємців у 2022 році, і далі розвиває власну справу.
– Чи була ваша служба у лавах ЗСУ свідомим вибором?
– Від самого дитинства я вивчав основи військової справи та рукопашного бою. Любов до цього у мене спадкова – від батька, учасника бойових дій. Захоплення дитинства переросло у хобі життя. Постійно брав участь і проводив сам військові табори й змагання.
Уже з 1999 року ми знали, що війна з росіянами неминуча. До мого батька приїхали його знайомі з Ічкерії, сказали: “Готуйтеся, ви наступні”. І ми готувалися. У Полтавській області ми ще на початку 2000-х знищили три пам’ятники Леніну до того, як це стало мейнстримом. Ще я займався страйкболом. Я особисто знаю Андрія Білецького, він керував “Патріотом України”, я – “Полтавським тризубом”. Ми до них приїжджали на різні вишколи, його хлопці з нами тут тренувалися. Під Полтавою ми зробили тренувальну базу. Багато років там хлопці тренувалися. Там само проводили навчання спочатку добровольців, а вже у 2022-му ми там навчали хлопців, які прийшли у військкомат.
– Як ви зустріли війну у 2014 році?
– Залишив перспективну роботу у сфері IT і вступив до батальйону “Азов”. Я не міг не піти воювати. Я все життя готувався до війни. З “Азовом” я брав участь у бойових діях. Був інструктором із тактики та виживання. Коли батальйон переформувався у полк, я не зміг туди потрапити через стан здоров’я. До грудня 2014 року я був у батальйоні “Азов”, а із січня 2015-го – у батальйоні спеціального призначення “Полтава”. Виконував там різні завдання: патрулювання на другій-третій лініях, зачистку населених пунктів, прикриття артилерії полку “Азов” під час Широкинської операції. Під час служби дістав два поранення й у 2015 році повернувся із зони бойових дій.
– Важко було починати цивільне життя?
– Я просто почав займатися громадською діяльністю. Тоді разом із побратимами ми допомагали атовцям отримати належні їм пільги та виплати, земельні ділянки. Згодом створили власне підприємство ТОВ “Деметра Агро-Груп”.
Процес отримання ділянок був складним. Але ми на всеукраїнському рівні рухаємо це питання, допомагаємо іншим учасникам бойових дій. Створили робочі групи, підписали меморандум між геокадастром і Радою ветеранів. Загалом ми змогли допомогти отримати законні земельні ділянки майже 4 тис. учасників бойових дій у Полтавській області. Частина із цих хлопців захотіли здавати нам в оренду свою землю. Ми обробляємо понад 500 ділянок учасників АТО. Нас усі відмовляли, казали не лізти в агросферу. Але ми повірили в себе і змогли досягнути гарних результатів – і бійцям допомогли отримати землю, і самі сформували господарство, яке працює вже п’ять років.
– Як швидко вдалося розвинути бізнес?
– Бізнес згодом став прибутковим, але шлях до цього був дуже непростим. У перший рік діяльності вийшли в нуль, у другий рік узагалі пішли в мінус, але далі прибутки почали надходити.
У нас були величезні плани. Разом із Мінагрополітики ми були в робочій групі щодо програми розпаювання земель Національної академії аграрних наук України. Нам пообіцяли, що учасникам бойових дій виділять 20% цих земель по всій Україні. І ми планували допомогти нашим бійцям отримати землю. Частина бійців збиралася долучитися до нас, тож ми б могли розширити і свою діяльність. Планували, яку техніку потрібно закупити, щоб розширитися. Деяких бійців ми вчили працювати на техніці під майбутнє розширення, але не так склалося, як гадалося.
На одному з завдань біля Бахмута влітку я дістав поранення. Тепер мене визнали обмежено придатним і не хочуть брати на передову
– Усе змінило повномасштабне вторгнення?
– Так, війна. Разом із побратимами й однодумцями я не припиняв готуватися до неминучого вторгнення. Ще з листопада 2021 року до лютого 2022 року ми до чотирьох разів на тиждень проводили навчання для цивільних: як поводитися під час авіаційних нальотів, що робити під час артилерійських обстрілів, як поводитися зі зброєю, як надавати першу домедичну допомогу. Була така акція “Не панікуй, готуйся”, ми також до неї долучилися, разом з “Азовом” і Рухом ветеранів України. До 24 лютого ми підготували понад 2 тис. цивільних загалом.
24 лютого я планував провести черговий вишкіл із 600 учасників, але зранку мене розбудив дзвінок побратима з Миргорода: “Нас бомблять. Війна почалася”.
Ми думали, що напад буде 26 лютого. 24 лютого за декілька хвилин після дзвінка побратима над моїм будинком пролетів літак. Але я не панікував, у мене все було зібрано. О 6.00 ранку я вже був у військкоматі з власною зброєю. Мені дали чотири години, щоб вивезти дружину та дитину в село. І після обіду я вже знову був у військкоматі й допомагав усе організовувати.
Ще із 2018 року я був у першому оперативному резерві роти охорони Полтавського військкомату, тож у 2022 році призвався на службу туди на посаду гранатометника, паралельно навчаючи бійців та інструкторів військової справи. Згодом доєднався до окремого штурмового підрозділу “Одін” Полтавського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Нас спочатку долучили до 72-ї бригади. Ми виконували найскладніші завдання на небезпечних напрямках. На одному з таких завдань біля Бахмута влітку я дістав поранення. Тепер мене визнали обмежено придатним і не хочуть брати на передову. Незабаром буду проходити військово-лікарську комісію, сподіваюся, що цю обмежену придатність “приберуть” і я знову зможу поїхати воювати. Із мене ще буде користь для ЗСУ.
– Чим займалися під час реабілітації?
– То була можливість приділити трохи часу агробізнесу. Адже основна команда наразі – це я сам, мій побратим Олег, на якому зараз ведення бізнесу, адже Олег має трьох малих дітей і залишився в Полтавській області.
“Деметра Агро-Груп” – це високотехнологічне підприємство, ми замовили постійну супутникову зйомку всіх наших полів, проводимо аналіз ґрунтів. На ній ми можемо бачити, чого і де не вистачає рослинам для розвитку. У нас були свої квадрокоптери для того, щоб облітати поля, дивитися, як і що росте (зараз ми ці квадрокоптери на війну передали). Ми робили аналізи кожної діляночки. Ми дуже серйозно до бізнесу ставимося. Але ця війна сильно вдарила по всьому агросектору. У нас у середньому 1 га приносив до 10 тис грн чистого прибутку. А зараз у нас мінус декілька мільйонів. Оце така робота була цього року.
Ціни на все виросли в рази, особливо ціна солярки, у 2,5–3 рази. А ціни на зерно впали вдвічі. Плюс погодні умови не давали зібрати урожай. 30% урожаю залишилося на полі й зіпсувалося. У нас була прописана стратегія розвитку нашого підприємства на п’ять років наперед: що і коли потрібно придбати, як збільшити штат працівників. Тепер усі ці плани повністю зруйновано, більшість наших працівників зараз воюють, частина з них дістали серйозні поранення, декого вже немає серед нас і, відповідно, для бізнесу ситуація наразі дуже складна.
– Чи є можливість реанімувати ваш бізнес?
– Не дати нашій справі занепасти допоміг виграш у конкурсній програмі “Варто 2.0” від Українського ветеранського фонду Мінветеранів. Ми отримали 1 млн грн і скеруємо ці кошти на придбання сівалки точного висіву й комп’ютера із GPS для ефективнішого посіву зернових. Це актуально з кількох причин. По-перше, це економія часу. Оптимальними для засіву є декілька днів на рік – це посівні дні, і важливо встигнути саме у цей час. Нам якраз не вистачає такої сівалки. Якби вона була в нас раніше, ми б замість мінусів вийшли б у плюс, бо швидше б посадили, воно швидше б зійшло, і ми швидше б зібрали урожай, поки його не замочили дощі. Окрім того, наші поля дуже розкидані. Земельні ділянки не поруч одна з одною, тому на всі процеси йде більше часу. Зараз чекаємо на сприятливі погодні умови й незабаром заберемо сівалку й уже розпочнемо роботи.
– Тобто зараз основна ваша діяльність – це розвиток бізнесу?
– Я продовжую працювати і на фронті, й у бізнесі, шукаючи можливості для розвитку і для себе, і для інших ветеранів. Для цього ще рік тому ми створили громадську спілку “БАЗУКА” (Бізнес-асоціація захисників України “Коловорот Арея”). За пів року існування, ще до повномасштабного вторгнення, ми змогли провести декілька навчань і семінарів щодо бізнесу для учасників бойових дій. Завдяки співпраці з обласною державною адміністрацією понад 10 наших побратимів дістали гранти від області на започаткування бізнесу. Маємо ще результат: дві фірми з нашої асоціації отримали кошти на бізнес за програмою “Варто 2.0” від Українського ветеранського фонду.
Ветеранський бізнес має певні особливості побудови партнерських відносин. Довіряючи один одному на полі бою, ми продовжуємо це робити й у бізнесі. Отже, спільнота ветеранів, які були надійними побратимами і стали надійними партнерами, дійсно потужна.
Деякі з них втратили дім. Виїхали з рідного міста чи навіть країни. Вони тримали за руку маму, ховаючи улюблену іграшку у наплічнику та прощаючись на вокзалі з татом, який знову йде захищати його та усю країну. Деякі з них вже понад рік бачать своїх татусів чи матусь лише в екрані смартфону та сумують за їхніми обіймами. Деякі з них втратили на цій війні батьків, бабусь, дідусів, друзів…
Часто у стінах їхніх шкіл лунали не дзвоники, а сирени. Замість того, аби бігати на перерві, вони бігли до бомбосховищ. Для деяких усе їхнє навчання взагалі вмістилось у телефон. Вони давно не бачили ні вчителів, ні однокласників.
На дитячих майданчиках між тривогами вони стріляють з іграшкових автоматів, чітко знаючи хто їхній ворог. Обговорюють обстріли та злякано дивляться у небо, якщо почули якийсь шум. Їх вже не так захоплюють герої мультиків та ігор. Справжні супергерої для них – титани з ЗСУ.
Нікчемна війна вже 9 років відбирає дитинство у наших дітей. Після 24 лютого 2022 року це набуло нечуваних масштабів. І поки їхні батьки міцно тримають фронт, діти ветеранів та ветеранок, захисників та захисниць, полеглих українських воїнів повинні дихати вільно та бути насамперед просто дітьми. І ми повинні їм у цьому допомагати.
Ми щиро вдячні тим, хто взяв відповідальність подбати про дітей ветеранів, ветеранок, загиблих захисниць і захисниць.
Серед переможців наших конкурсних програм є громадські організації, які надають психологічну підтримку та стараються повернути їм дитинство. А Український ветеранський фонд Мінветеранів підтримав фінансово ці надважливі ініціативи.
На Сумщині громадська організація «Українське об’єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО у Сумській області» у партнерстві з Сумським обласним науково-методичним центром культури і мистецтв реалізує проєкт «Хоробрий уїк-енд». Вони розробили інструменти арттерапія для соціальної адаптації дітей воїнів та вже успішно використали їх на практиці. Три незабутніх вікенди у трьох містах — і кілометри дитячих посмішок. Хлопчики та дівчатка грали у спортивні та інтелектуальні ігри, поринали у творчі процеси на різноманітних майстер-класах, захоплювались флешмобами, танцювали, грали з улюбленими героями мультиків та казок і ласували морозивом. А зараз команда проєкту вмістила свої напрацювання з реабілітації дітей ветеранів та захисників у посібник. Аби усі, хто хоче допомагати маленьким, але таким хоробрим українцям, знали як ефективно це можна зробити.
Ще одна громадська організація-переможниця конкурсного проєкту Варто+ГО — “Асоціація учасників та інвалідів АТО” у місті Миколаїв. Тут ветеран Ілля Шполянський разом з однодумцями створили комікс “Мій тато повернувся з війни”. Книга-комікс допоможе пояснити дітям, як поводитися з батьками, які повернулися з війни, як підтримати та зрозуміти їх. У коміксі складні речі пояснюють дітям простими словами. Усі події на картинках реалістичні, аби у них повірила не тільки дитина, а і її тато ветеран або мама, дружина ветерана. Говорити на таку складну тему допоможе головний герой коміксу — кіт Патрон. Родини ветеранів зможуть отримати комікс безплатно, заповнивши заявку.
Ми щиро вдячні громадським організаціям за турботу про синів та доньок наших героїв, які захищали та захищають країну від агресора. Маленькі та сміливі українці повинні мати дитинство: зі смачним морозивом у парку з татом та мамою, з повітряним змієм, а не ракетами у небі, з рибалкою з дідусем, з дзвінким сміхом друзів та з безтурботними днями та ночами у своїй Батьківщині.
Артем Кондратюк — офіцер, ветеран російсько-української війни, професіонал в розмінуванні територій. Цій справі він присвятив понад 20 років свого життя на службі у лавах ДСНС та продовжує допомагати відбудовувати та розміновувати країну вже, як приватний підприємець. В інтерв’ю для видання “ГОРДОН” ветеран розказав, як втратив дім у Донецьку та Авдіївці, почав бізнес у Києві та робить свій вклад у наближення перемоги.
2014 рік: шлях з Донецька в Хмельницький
— Як ви почали займатися розмінуванням?
— До 2014 року я проходив службу у місті Донецьк. Працював в Державній службі України з надзвичайних ситуацій. Вісім років був командиром групи розмінування боєприпасів часів Другої світової війни та працював на території усієї Донецької області. Події 2014 року перекреслили усі мої плани та моїй родини на мирне життя. З Донецька я з дружиною та двомісячним сином виїжджав вже під час бойових дій.
Усіх, хто мав бажання служити далі, перевели. Мене — у Хмельницький заступником начальника рятувального загону спецпризначення Хмельницької області. Там я і проходив службу з 2014 по 2016 рік. Але я не думав, що так буде, що так все станеться. Я був впевнений, що наші відіб’ють Донецьк і говорив родині, що за місяць-два повернемось додому. І ось, скільки вже років пройшло?
Ми в війні з 2014 року, не з 2022. Може хтось десь розслабився і думав, що АТО буде вічно буде лише десь там на сході… Я розумів, що це ще не все, що ворог готується до чогось більшого.
— Чим ви займалися у Хмельницькому?
— Продовжував курувати роботу підрозділів з розмінування. Але фахівці ДСНС працювали вже не з боєприпасами минулого століття, а з сучасними наслідками навали росіян на українські землі.
З ДСНС – у підприємці
— Як вирішили стати підприємцем?
— У 2016 році я звільнився з лав ДСНС через отриману травму. Це було ще у 2006 році під час розмінування складів боєприпасів в Новобогданівці. І ось тоді і прийшла думка розпочати власну справу. Спочатку стажувався у компанії, яка надавала послуги будівельної техніки, здобував досвід. Згодом у 2017 у Києві я вже відкрив власне підприємство — ТОВ “ДартбудУкраїна”. Основні наші послуги — це надання спеціальної будівельної техніки з оператором. Мова йде про самоскиди, екскаватори певні, підйомні механізми.
Знайшов свою нішу і мій бізнес швидко розвивався. Будував плани на розширення бізнесу. Але все перекреслило повномасштабне вторгнення росіян 24 лютого 2022 року.
— Пам’ятаєте той день?
— Я прокинувся близько 5.00 години під вибухи. Розбудив жінку словами “війна почалась”, але вона навіть не повірила. За вікном вже була паніка, черги на заправках, у магазинах, біля банкоматів. Ми були не готові виїжджати, автівка була не заправлена. Я розумів, що війна буде, але дійсно не очікував, що усе відбудеться саме за таким сценарієм. У той день ми залишилися вдома в Києві. Промоніторили, найближчі бомбосховища на випадок обстрілів і чекали. Наступного дня вдалось заправити повний бак і ми виїхали до Кам’янець-Подільського. Того ж дня я записався у ТрО. Треба було приблизно якусь функцію виконувати.
Мені не один раз ставало страшно. Боявся за дітей та страшно було знову втрачати дім. Бо ми вже втратили свій дім в Донецьку. Також у мене була службова квартира в Авдіївці. Зараз вона також вщент розбита. Я отримав її за службу у ДСНС.
— Коли ви вирішили знову стати до роботи?
— Після стабілізації ситуації на Київщині я повернувся до міста та влітку відновив роботу бізнесу. Бо власна справа — це ще й велика відповідальність перед працівниками та їхніми родинами, яким потрібні кошти на життя. Але українські реалії диктували нові умови: на перше місце вийшли демонтажні роботи та розбір будівельних завалів. Я розумів, що для таких робіт потрібна нова техніка. З цим мені допоміг Укра]нський ветеранський фонд. Моя компанsя стала переможцями конкурсу проєктів “Варто 2.0” і на виграні кошти ми доукомплектуємо наші екскаватори гідравлічним молотом та гідравлічним буром у комплекті із розхідними матеріалами та запчастинами.
— Як вважаєте, багато буде у вас роботи?
— Країну необхідно відбудовувати. Ворог завдав економіці країни велетенську шкоду, в деяких населених пунктах було зруйновано до 90% будівель, крім того, ворог не лише руйнував все що траплялося йому під руку, а й масово все замінував. Як фахівець з багаторічним досвідом, можу сказати, що попереду роботи з розмінування багато, ще років на 50. Я маю досвід по роботі із розмінування, у разі необхідності можу ідентифікувати вибухонебезпечний предмет під час виконання робіт. Це важлива навичка в наші буремні часи.
Частину робіт по розбору завалів моє підприємство буде виконувати на волонтерських засадах, аби навантаження на бюджет країни було меншим. Також до команди працівників планую залучати ветеранів. Наразі веду перемовини та готовий братися до робіт у місті Ірпінь, Бучі та Гостомелі.
Поки ми живі, здорові, ми маємо допомагати країні побороти ворога та відбудувати життя у містах та селах. Ми повинні застосовувати свої фахові знання, свій досвід. Роботи в Україні на десятки років. Лише уявіть обсяг всього, що потрібно зробити після перемоги у містах, де не залишилось нічого цілого та живого? А крім населених пунктів ще є фермерські угіддя, поля, ліси. І все це потрібно розміновувати. Мова йде не про гуманітарне розмінування, це набагато складніший процес. Тож треба працювати. Ми не цураємося складної роботи та впевнені, що лише спільними зусиллями захисників на фронті та всіх українців, що живуть цивільним життям можна перемогти ворога та допомогти країні дихати на повні груди.
Авторка: Юлія Муравська, Український ветеранський фонд
Свій армійський досвід та довколаармійські технології наші ветерани так філігранно та скрупульозно переносять в цивільні сфери!
Наприклад, в агросферу. Як це зробити? Відповіді на ці питання знає підприємець та ветеран Олександр Квятковський – і вже застосовує все на практиці.
На війні він був з 2014 року, аеророзвідником працював із дронами та БПЛА.
Зараз через стан здоровʼя не на службі, але натомість робить внесок в економіку країни.
Так, Олександр здобув перемогу в конкурсі #ВАРТО від Українського ветеранського фонду та отримав фінансування на обробку сільськогосподарських культур за допомогою агродрона. Такі послуги він надаватиме для фермерських господарств.
Крім того, під час агросезону ветеран надає послуги зі створення карт полів та аналізу стану посівів за допомогою зйомки з дрону.
Це – необхідні дані для впровадження точного землеробства.
“Мало хто знає, що Україна зараз перебуває на одній із лідируючих позицій у розвитку безпілотних технологій в агросфері. І дрони в цьому зараз дуже активно допомагають для зменшень витрат грошей і добрив для обробки -це дуже економить ресурси фермерам. Бувають навіть періоди, коли заміни таким дронам немає. Наприклад, коли висока кукурудза чи соняшник, і просто неможливо зайти туди комбайном, бо це буде пошкоджувати врожай”.
Ветерана Олександра Голопотелюка знають в Одесі, як громадського діяча та власника піцерії Veterano Pizza. Зараз чоловік відкрив вже другий заклад у спальному районі міста. Допоміг йому у цьому саме Український ветеранський фонд.
Олександр Голопотелюк став на захист країни у 2014 році. Був артилеристом у складі 28-ї окремої гвардійської механізованої бригади. Отримавши поранення, Олександр демобілізувався та вирішив відкрити Veterans HUB ODESA. Проєкт був створений з метою допомогти учасникам АТО, надати їм корисну інформацію щодо їхніх прав та можливостей згідно з діючими законами.
Ветеран придбав піцерію та став власником франшизи Veterano Pizza в Одесі. Настав час нового етапу бізнесу, Олександр запланував відкрити ще один заклад. Тому подав заявку на конкурсну програму від УВФ.
Ветерани є, ветерани працюють
Через декілька років Олександр очолив франшизу Veterano Pizza в Одесі та зробив піцерію особливим закладом. Військові тут можуть спілкуватись у теплому побратимському колі та залишати на згадку свої шеврони. Олександр має вже цілу колекцію таких. Крім цього проєкт має і соціальну складову — гості закладу можуть придбати «підвішену піцу», яку піцерія передає у лікарні та шпиталі для поранених українських героїв.
Завдяки конкурсній програмі #ВАРТО від Українського ветеранського фонду Олександр отримав можливість масштабувати бізнес та відкрити ще одну піцерію. Виграні кошти підприємець скерував на закупівлю печі, холодильного устаткування, тістоміса та іншого обладнання.
Як зазначає сам ветеран, для одеситів Veterano Pizza стала не тільки затишним місцем зі смачною піцою, але й сигналом, що ветерани є, ветерани працюють.
Український ветеранський фонд Мінветеранів приділяє особливу увагу проєктам, які мають соціальну складову. Олександр каже, що планує безплатно постачати продукцію у лікарні та шпиталі для поранених. А також працевлаштовуватиме ветеранів і їхніх родин. Тому експерти вирішили підтримати ініціативу Олександра Голопотелюка.
Дивіться більше у спільному відеопроєкті з ШоТам:
Олександр вже мав досвід роботи з бухгалтерським обліком, податковою звітністю, тому йому було не складно зібрати всі необхідні документи та заповнити заявку на конкурсну програму #ВАРТО.
Ветеран відкрив новий заклад. Відповідно на отримані від Українського ветеранського фонду кошти придбає обладнання:
піч
холодильне устаткування
тістоміс тощо
Бажаємо пану Олександру успіхів. Радіємо, що своєю справою він також підтримує ветеранів, захисниць і захисників і їхні родини.
За матеріалами – The Page.
Фото – з особистого архіву Олександра Голопотелюка.
піч
