«Поки я лежав у лікарні, замовив компоненти для дронів. Я сам паяти не можу, бо важко тримати паяльника. То дружина паяла, а син помагав. Так ми зібрали перший дрон».

Для В’ячеслава це була перша проба пера у написанні заявки на конкурс. І з першої спроби успішна! Розповідаємо про непростий, але впертий шлях ветерана

В’ячеслав Стражець – інженер за фахом. 10 років працював на залізниці. Згодом перейшов з колій на дороги – за кермом вантажівки транспортував товари Європою. Перед повномасштабним вторгненням саме готував візу для нових рейсів. Проте інтуїція підказувала – скористатись нею вже не буде потреби. З передчуттям вторгнення підготував усі документи та банківські картки. Але сім’я залишилась вдома.Для В’ячеслава це була перша проба пера у написанні заявки на конкурс. І з першої спроби успішна! Розповідаємо про непростий, але впертий шлях ветерана

«Навіть якби я поїхав за кордон, я б одразу повернувся. Відчував, що повинен це зробити. Та я не одразу пішов у військкомат. Дружина мене не пускала, забрала ключі від машини. Але я наступного дня поїхав туди велосипедом. Вистояв чергу, пройшов комісію і так став на службу. Я не мав військового досвіду, не брав участь в АТО. Відчував, що не виконав свій обов’язок. У лютому 2022-го не вагався ні хвилини» – говорить В’ячеслав.

Фото 1. В’ячеслав Стражець, солдат Окремого кулеметного взводу  38 стрілецького батальйону Ангели Вінниччини 

Перші два місяці Стражець служив у роті місцевої охорони. Згодом приєднався до бойового підрозділу. З 17 квітня 2022-го воював на Донбасі. Наприкінці травня під час мінометного обстрілу отримав складне поранення, коли надавав допомогу побратиму. Праву руку лікарі ампутували, та ліву вдалося зберегти.

Вже під час реабілітації В’ячеслав міркував над тим, чим зможе бути корисним як одужає. Так звернувся до теми FPV-дронів. Ними ветеран зацікавився ще рік тому.  

«Поки я лежав у лікарні, купив комплектуючі для дронів. Вони прийшли поштою одночасно з моїм поверненням додому. Я сам паяти не можу, бо важко тримати паяльника. То дружина паяла, а син помагав. Так ми зібрали перший дрон» – згадує В’ячеслав.

Фото 2. Випробування зібраних дронів проходять успішно

Люди чомусь думають, що прийдуть ветерани, от вони воювали, і все тут зроблять на місцях.

Ветеран навчив сина пілотувати. До того сам тренувався керувати дроном на симуляторі. А ще пройшов декілька профільних курсів. Там, зокрема, дізнався як відкрити свій бізнес зі збірки дронів. В’ячеслав переконаний, якби збирав дрони на волонтерських засадах — далеко не поїхав би. Тому пішов шляхом підприємця, аби бути самоокупним. 

Нещодавно Стражець відкрив ФОП. Бачить у цьому ряд переваг для ветерана-підприємця. По-перше, він сплачує податки, підтримує волонтерські фонди. По-друге, готовий працювати з бюджетними установами. Для цього треба, щоб продукт був сертифікований. Ветеран знайшов партнерів, які в цьому допомагають.

В’ячеслав Стражець вже має перші замовлення. На шляху до втілення ідеї він дізнався про конкурс від Українського ветеранського фонду, який цьому посприяв.

«Ще в реабілітаційному центрі я проходив курси за напрямком стратегічного розвитку громад. Думав, буду облаштовувати життя на місцях. Але ні. Люди чомусь думають, що прийдуть ветерани, от вони воювали, і все тут зроблять на місцях. Але такого не буде. Ветеран – це перша людина, яка потребує допомоги від суспільства».

Думав, що отримати грант нереально, що треба бути супер-пупер підприємцем чи  вундеркіндом.

На курсах пораненим бійцям розповідали про написання проєктів. Зваживши всі за і проти, ветеран вирішив відкрити власну справу. Від побратимів дізнався про програми фінансування для ветеранського бізнесу від УВФ. Вирішальний вплив мала зустріч з ветеранами — переможцями цих програм:

«Це Володимир Скосогоренко, він займається часником. Тарас Якобчук, займається кухнями й обладнанням. Я з ними поспілкувався ближче. Володимир дуже допоміг мені, все пояснив. Каже, досить йти, давай біжи. І так я подав заявку на конкурс ВАРТО: Золоті руки від УВФ і виграв з першої спроби. Я й сам не очікував. Думав, що отримати грант нереально, що треба бути супер-пупер підприємцем чи  вундеркіндом. Але ні, все набагато простіше» – говорить В’ячеслав Стражець.

В’ячеслав точно знає, як тільки починаєш щось робити – процес іде. На запитання як йому бути ветераном, який займається власним бізнесом, відповідає бадьоро і з запалом:

«У мене стало менше вільного часу, його практично немає. Я встаю зранку, і поїхав. Ми тільки починаємо працювати, бо ще немає всього обладнання. Але вже є двоє працівників. Свого побратима взяв на роботу. Він отримав поранення одночасно зі мною. А за пілота у мене син. Він часом випробовує наші дрони, хоч йому тільки чотирнадцять».

Фото 3-6. В’ячеслав за роботою в майстерні

Активна комунікація, потреба в залученні спеціалістів – ті питання, які зараз особливо актуальні для підприємця. І хоч ветеран звик все вирішувати самостійно, з відкриттям бізнесу ресурсу стало обмаль. Найближчим часом шукатиме бухгалтерів. Адже документів стає все більше, потрібен порядок. В’ячеслав переконаний, помилка може коштувати значно дорожче, ніж оплата праці кваліфікованої людини.

Фото 7-8. Уже скоро майстерня ветерана зі збірки дронів поповниться новим обладнанням завдяки фінансовій підтримці Українського ветеранського фонду Мінветеранів

“Потрібна елементарна повага від людей”

А ще зросла відповідальність за людей. В’ячеслав піклується про комфорт працівників, уважно облаштовує робочі місця. Каже, нині важко знайти хороших спеціалістів. І не тільки йому. Наводить приклад: «Якось у магазин прийшов чоловік. А ти не хочеш до нас вантажником? – каже до мене. А я показую, — ось, рука залізна, що я вам поможу? Він, звісно, перепросив. Але ситуація показова».

Про те, чого очікує ветеран від суспільства, говорить коротко і точно: «Потрібна елементарна повага від людей. Ветерани – це ж ті, хто віддав для держави більше, ніж податки. Але люди часто бояться глянути в очі чи щось сказати. Намагаються вдавати, ніби тебе не існує».

Фото 9. Деталі

Сім’я – це те, що тримає

Найбільшою опорою в реабілітації та поверненні до цивільного життя ветеран вважає родину. Згадуючи тривалий період лікування та реабілітації, не уявляє як би впорався без допомоги дружини. В’ячеслав переконаний, сім’я – це те, що тримає. Особливо в критичних ситуаціях: 

«Під час евакуації я важко поранений йшов ще три кілометри. Щоб вижити, треба було докласти зусиль. Тому я згадував дітей, свою дружину, і знов підіймався. Думав, якщо зараз засну, то точно вже не встану. І так тримався. Тому сім’я дуже витягує. А ще батьки, друзі, побратими».

Сім’я стала опорою В’ячеслава у його відновленні та прагненні виготовляти дрони. А Український ветеранський фонд фінансово підтримав ветерана на шляху до підприємництва та успішної реалізації мрії. Такі проєкти дуже цінні, адже коли ветеран розвиває власну справу, він переносить дух побратимства в цивільне життя. Цим продовжує підтримувати побратимів на шляху до Перемоги. 

Дякуємо ветеранам за службу, за свідому позицію, міцний дух і впертість.

Авторка: Олеся Мацютевич

Фото: з особистого архіву В’ячеслава Стражця

Богдан Пантюшенко. У 2014 році — танкіст 1-ї окремої танкової бригади, позивний “Броня”. Командир танка.

18 січня 2015 року під час запеклих боїв в районі Донецького аеропорту російські бойовики підбили його танк і захопили екіпаж під час операції біля села Спартак.

П’ять (!) років полону. Разом з іншими військовополоненими його звільнили з неволі під час обміну 29 грудня 2019 року. 

Тепер, у 2023 році, Богдан починає робити кроки, досить впевнені, у бізнесі. 

За підтримки Українського ветеранського фонду він разом із дружиною працює над відкриттям сімейного кафе в одному з населених пунктів під Києвом. 

Назва закладу – TrePoїsty. 

“Ми з дружиною вже давно планували відкрити кафе. Спочатку був задум бургерної, потім дізналися про грантову програму від УВФ. Ідею свою обговорили із фахівцями, багато консультувалися. Це дуже кропітка робота, я чимало читаю, працюють технологи та інші фахівці”, – розповідає нам пан Богдан. 

Пантюшенки – молоді батьки. Тому й вирішили, спираючись на власний досвід, що обов’язково в концепції закладу повинно бути дитяче меню та зона для дітей. 

“Перш за все, ми створимо затишне сімейне кафе у передмісті Києва, яке буде приймати сім’ї з дітьми. Наша мета – забезпечити їм комфортну атмосферу. Де вони зможуть відпочити та насолодитися якісною їжею та невимушеною обстановкою. Тут можна буде проводити дитячі свята з аніматорами тощо”, – говорять наші заявники. 

“Ми хочемо створити заклад харчування, який поєднує в собі сучасну швидку європейську кухню, сучасний еко інтер’єр з традиційними українськими елементами. Ми хочемо при кожній можливості підтримувати та популяризувати українське в своєму закладі. Хоча і формат закладу харчування не передбачає навчання чи виховання дітей, але ми створимо атмосферу та дитячу зону, яка буде сприяти любові до Батьківщини”, – наголошують Пантюшенки. 

З боку УВФ на реалізацію цієї ідеї – майже три мільйони гривень.

“Витратимо ці кошти на кухонне обладнання, ремонтні роботи, покриємо частково оренду приміщення”, – ділиться пан Богдан. 

Учасники Сил оборони та ветерани російсько-української війни матимуть вагомі знижки на продукцію, також заклад буде долучено до дисконтної системи Всеукраїнське об’єднання захисників України “Українці разом”, кажуть наші заявники. 

Наразі тривають активні роботи із облаштування сімейного кафе. Очікуване відкриття – весною 2024 року. 

Ви також можете почитати історію ветерана Дмитра Поліщука та його підприємства за ось цим посиланням.

Фото – з особистого архіву Богдана Пантюшенка 

Переможці конкурсу Варто+ГО від Українського ветеранського фонду Мінветеранів — громадська організація “Об’єднання Добровольців” з Львівської області.

Їхня пріоритетна задача на сьогодні — допомогти ветеранам та ветеранкам, дорослим та дітям, які того потребують, адаптуватись до цивільного життя, соціалізуватись та прийняти нові умови та реальність.

“У Львівській області ця категорія людей налічує 200 000 осіб. Більшість з них проживає у територіальних громадах області, в малих містах та селах і  потребують допомоги  у вигляді найпростішого: поговорити зі своїми, дізнатися, як оформити документи та знати точно, що він «свій»”, — каже Олена Живко, голова громадської організації “Об’єднання Добровольців”.

Пані Олена — ветеранка і на власному досвіді знає, які виклики стають перед ветеранами після повернення та як їм можна допомогти. Далі історія з її слів — історія війни й кропіткої роботи на перемогу та для тих, хто виборює її своїм потом та кров’ю.

Доброволиця

Рішення піти на фронт я ухвалила відразу після повномасштабного вторгнення, оскільки з 2014 року перебуваю у ветеранській організації. Їздила на фронт як волонтер, починаючи з 2014 року. У 2022 році я добровільно вступила до війська. Була в складі 80-ї бригади, яка пройшла одні з найважчих боїв на фронті. 

Моїм завданням була евакуація загиблих. Тобто, не ця евакуація, яка відбувається зараз – від моргу до моргу. Часто це було прямо з поля бою до моргу і потім вже до Львова.

То був період,  коли не було чітко визначеної лінії фронту. Інколи в містах, у які ми заїжджали, були прориви, їх захоплювали росіяни. Це були специфічні завдання. Непростий час, коли дуже активно змінювалась лінія фронту і дуже були небезпечними саме переїзди.

Але їздити на фронт у 2014-му, чути навіть роботу артилерії десь далеко і відчути на собі війну 2022-го року… Я зрозуміла, що до цього я війни не бачила. Я не кажу, що вона була легша, але повномасштабне вторгнення — дуже сильне, з потужним застосуванням усіх видів зброї. Тому це справді складно та  страшно. 

Найстрашнішим  було те, що коли ти їздив як волонтер, війна була десь там. Вона не зачіпала твою родину, твою доньку, твоїх батьків. А у 2022 році в мене не було хвилювання за себе, але в мене з’явилося страшенне хвилювання за рідних. Безпечних місць в Україні не існує. Ворог може атакувати будь-де.

Специфіка моєї роботи полягала в тому, що я регулярно поверталася до Львова. Тіла ми евакуйовували до Львівського моргу. Навіть тіла загиблих з  Житомира нам часто доводилось везти у Львів, бо у Житомирі на той момент була дуже невизначена ситуація. Тобто, ми їхали до Житомира, він був під сильним обстрілом, розпочиналися бої й нас просили поки що, наприклад, тіла не везти.

Коли ми приїжджали до Львова, рідні та  волонтери передавали допомогу хлопцям. На південь і схід ми повертались пустою машиною. Тому волонтерська діяльність не припинялася. До прикладу, в березні 2022-го ми активно привозили в Миколаїв дитяче харчування і памперси. Потім маленьких дітей у великій кількості евакуювали та вже такої потреби не було. Відтак, ми привозили вже більше для військових щось. 

У вересні 2022 року я повністю повернулася до звичайного цивільного життя. Згодом повернулася і до роботи адвоката, продовжуючи волонтерську допомогу, соціальну допомогу, допомогу у поверненні з фронту. 

“Об’єднання Добровольців” та велика війна

До війни ми готувалися всією організацією, для нас не було чогось нового. Я розумію, що немає людини, яка б була повністю готова до війни. Війна — це такі обставини, до яких ти не підготуєшся. Проте, ми розуміли, що на нас чекає.

Громадська організація “Об’єднання Добровольців” – всеукраїнська організація і напередодні повномасштабного вторгнення ми  проводили курс для цивільних. Розповідали їм, як поводитися під час повномасштабного вторгнення, про укриття і їхні види. Тобто, ми робили саме такий акцент. На відміну від інших вишколів, де люди вчили цивільних тримати зброю в руках, ми вчили, як правильно ховатися. 

Якщо цивільного навчиш тримати зброю, він не завжди адекватно може зорієнтуватися по ситуації, зрозуміти, де наші війська,  а де ворог. Цивільний з автоматом може стати жертвою. По ньому можуть почати стріляти: як свої військові, так і ворог. А знання про те, як сховатись можуть вберегти життя.

На наших вишколах військові рекомендували не виїжджати з великих міст до маленьких, і, як виявилися, вони мали рацію. Це показав приклад Ірпеня і Бучі. Все-таки великі міста – як фортеці, їх складніше взяти.

У своєму  внутрішньому колі ГО “Об’єднання Добровольців” ми домовилися, як діяти в тих чи інших ситуаціях, що робити, якщо вимкнуть зв’язок.  Наша організація долучилася до патрулювання певних об’єктів у Львові, Києві та в інших містах.  А я долучилася до війська, тож усі соціальні проєкти відійшли на інший план.

Повернення з фронту: ветерани та громада

Я помітила таку тенденцію: у великих містах набагато краще налагоджена робота  з ветеранами та для ветеранів. У час повномасштабного вторгнення, наприклад, у  Львові, працює дуже багато міжнародних організацій. Відповідно у менших громадах – цього всього у рази менше. До прикладу, розповім  вам , що навіть групова робота з психологом в місті результативніша, аніж в селі чи маленькому містечку.  У Львові дружини загиблих приходять на зустрічі й в більшості випадків вони не знайомі одна з одною. В маленьких громадах це проблема: ти відкриваєш душу, а з боку люди, які тебе знають. Люди бояться осуду, бояться про те, що сусіди з  села будуть говорити, що, мовляв, “вона ходить до психолога”. У нас бували випадки, коли люди вперше чули, хто такі психологи. Часто вони сприймають психологів як людей, що лікують психічно хворих. І наші спеціалісти мусять це пояснювати.

Коли людина повертається з війни у великі міста (Львів, Київ), родина та саме місто спонукає більше працювати, бути в постійному русі, тому що так побудований світ. Скажу на власному прикладі:коли я повернулася з фронту, мені було дуже складно. На фронті я мало спілкувалася з живими, я постійно бачила загиблих. І мені було дуже складно повернутися в місто, де грає музика, де ходить багато людей, де немає вибухів. Моєю мотивацією була дитина й обов’язки. Ці речі спонукають повернутися до роботи. Навіть, якщо ти не хочеш.

Щодо маленьких сіл та міст.  Маленькі громади – це інший прожитковий мінімум та значно вужчий вибір для людини. Там людям важче, немає куди піти, немає кінотеатрів, спортзалів, немає якихось ветеранських середовищ – немає вибору. Банально – людям нудно. Звісно, люди й у великих містах часто впадають в депресії, розпочинають вживати спиртні напої. В маленьких містах, за моїми спостереженнями, іноді складається безвихідь – людина потрапляє в пастку. 

Вкрай важливо працювати з такими людьми й показувати, що вибір є, вихід є і що депресія – це нормально, безсоння – це нормально. Це все наслідки війни, які можна подолати. Часом ти думаєш, що з тобою щось не так, що в тебе просто “їде дах”, але насправді така історія є у кожного і треба навчитися з цим жити, скористатись допомогою і повертатися до нормального цивільного життя.

“Якщо ми не навчимось працювати зараз із цими викликами, нам буде дуже складно — ще гірше, ніж зараз, навіть під час бойових дій”

З 2014 року наша ГО проводила безліч проєктів. Це було і відзначення Дня українського добровольця спільно з Міністерством оборони України, щорічні  заходи для діточок на зимові свята, виставки «Портрет добровольця на війні», презентація фронтового Кобзаря у Верховній Раді та багато інших соціальних заходів.

Ми робили це за наші членські внески. Наразі усі внески,  донати, які в нас є, скеровані на підтримку війська. В планах є багато цікавого, але в пріоритеті – запити від військових частин.

Водночас соціальні проєкти – неймовірно важливі. Зараз дуже важливо вчитися, як повертатися з фронту, як жити з цим всім. Коли повернеться після перемоги велика кількість людей – чи справиться із цим суспільство? Якщо ми не навчимось працювати зараз із цими викликами, нам буде дуже складно, ще гірше, ніж зараз, навіть під час бойових дій.

Аби наші соціальні проєкти й надалі працювали, ми вирішили взяти участь у конкурсі “Варто+ГО” від Українського ветеранського фонду. Скажу відверто, було досить страшно, тому що я, як адвокатка, складаю багато документів, але проєктна заявка – це інша справа. У нас не було досвіду написання грантових заявок, але ми слідували інструкції, написали й наш проєкт набрав найбільшу кількість балів від експертів. Це надихає. Нам приємно, що добровольці не лише вміють воювати, а й ще класно і грамотно писати заявки та розвиватись.

Але найголовніше те, що ми отримали  фінансування на ті проєкти, які ми зазвичай робили.  Наприклад, Український ветеранський фонд оплатив нам паливо на доїзд до громад Львівщини (а це значна частина витрат), роботу психологів, юристів. Тобто, наша організація і надалі залишається на волонтерських засадах. Ми не отримуємо заробітної плати, але ми маємо змогу працювати. Коли ти маєш стале фінансування – це дуже класно. Навчитися жити цивільно можна, і це дуже важливо. Коли тебе підтримують – це просто супер. Наразі в нас прекрасно налагоджена робота з юристом.

Їздимо в громади, дуже активно приходять сім’ї загиблих. Вони мають дуже багато питань: по отриманні документів, по виплатах. Наші юристи допомагають у вирішенні цих запитів. У нас вже налагоджена робота з діточками полеглих героїв. Щопонеділка проводимо арттерапію з дитячим психологом. 

Найважча наша проблема зараз – це  залучити до роботи демобілізованих, тих, хто за станом здоров’я або за сімейними обставинами повернувся з фронту. Ми хочемо дійти до кожного ветерана, який знаходиться у громадах, аби він знав ті послуги, які ми можемо надати.

Зараз в громадах ми вже починаємо створювати групи роботи психолога з певними категоріями: , окремо сім’ї загиблих,  окремо демобілізовані. В одній з громад хлопці військові попросили нас зробити для дружин семінар та пояснити їм, що відбувається з їхніми чоловіками після повернення з війни. Зараз психолог працює над цим і ми будемо пояснювати дружинам, що їхні чоловіки повертаються іншими, бо на них так вплинула війна. Розуміння один одного допоможе уникнути конфліктів у сім’ях.

Також є запит від старост, керівників соцвідділів щодо того, як їм правильно спілкуватися з військовими та демобілізованими, яких фраз варто уникати. Це дуже важливий аспект, тому що не всі можновладці та люди, які працюють з цією категорією людей, до кінця розуміють, як спілкуватися. Ми розпочали роботу й у цьому напрямку.

Окрім того, ми проводимо ветеранські зустрічі з Христиною Панасюк. Це теплі та класні зустрічі. Наше головне завдання — не зібрати повні зали, а згуртувати саме ветеранів. Знаєте, вони тоді розкриваються, вони говорять, вони спілкуються всі однією мовою. Мені здається, що там, навіть якщо помовчати, то все одно, один одного буде розуміти. 

Ми будемо продовжувати проводити такі зустрічі вже в інших громадах. Комфортне коло побратимів, побути серед своїх – це також терапія. 

Загалом, роботи багато і ми продовжуємо працювати на спільну справу.

Нагадаємо, що незабаром стартує конкурс від Українського ветеранського фонду Мінветеранів, покликаний підтримати громадські організації, що працюють із ветеранською спільнотою. 

Громадська організація «Асоціація приватних роботодавців» – переможці нашої конкурсної програми Варто+ГО. Пріоритетом своєї діяльності на сьогодні вони визначили – допомогу ветеранам розвивати власний бізнес. 

“Це наш найменший вклад, який ми можемо зробити у якості подяки цим людям за те, що вони зберігають нашу незалежність”, – впевнено говорить Олександр Чумак, керівник організації.

Тепер розповідаємо детальніше і про наших переможців, і про їхній важливий проєкт. 

Харківська ГО “Асоціація приватних роботодавців” вже понад 10 років має власну місію – об’єднувати практиків для розвитку підприємництва і створення сприятливого бізнес середовища. 

За роки своєї діяльності вони реалізували безліч проєктів: проводили кампанії та просували реформи для економічного розвитку, консультували сотні підприємств, сприяли аби влада та бізнес були партнерами, допомагали інтегруватись та працевлаштуватись переселенцям та багато чого іншого.

Після 24 лютого з’явились нові завдання, які взяла на себе “Асоціація приватних роботодавців”. На деокупованих та прифронтових територіях потрібно відновлювати логістику та торгівлю. Для цього ГО активно працює: вивчає ситуацію, консультує підприємців, налагоджує логістичні зв’язки. Ба більше,  члени ГО привозять гуманітарну допомогу тим, хто того потребує. 

Окрема, особлива увага громадської організації – це ветерани-підприємці. Ветерани/ки-підприємці віддали своє здоров’я, свій життєвий час, захищаючи кожного з нас , тепер ми повинні допомогти їм у становленні їхньої власної справи. 

“Асоціація приватних роботодавців” вже має досвід менторства ветеранів підприємців, тож вони взяли участь у конкурсі проєктів #Варто+ГО, отримали фінансуванні і потужно продовжують допомагати розвивати ветеранський бізнес. 

Проєкт “Центр підприємницьких ініціатив ветеранів “Новий відлік” – це навчальний курс з підприємництва. Експерти проєкту навчають учасників та допомагають започаткувати або розвинути власну справу. 

У рамках цього курсу ветерани та ветеранки, а також члени їхніх сімей вивчають:

•  Реєстрація бізнесу. Вибір форми оподаткування
•  Як вибрати успішну бізнес-модель.
• Ефективні комунікації
• Управлінський облік
•  Продажі та робота з клієнтами
•  Робота з командою
• Гранти для ветеранів. Як отримати.

“Наразі ми набираємо вже другу групу та  закінчуємо навчання першої групи. 4 листопада у нас буде пітчинг проєктів наших учасників. Тобто, ветерани та ветеранки представлятимуть свої бізнес-ідеї, а експерти будуть додавати зауваження та пропозиції. Але особлива горідсть для нас – це те, що серед наших учасників вже є переможці конкурсної програми від УВФ Варто:Золоті руки”, – ділиться з нами пан Олександр.

Бажаємо учасникам проєкту цікавих та корисних лекцій і плідної праці у бізнес-сфері! Та звісно чекаємо вас  у наших майбутніх конкурсних програмах. Пишаємось, що можемо підтримати ветеранів і громадські організації, які допомагають ветеранській спільноті.

Вони виготовляють 11 видів олій холодного тиснення! Уявляєте? Кокосова, з чорного кмину, макова, конопляна, рижієва, з розторопші, з волоського горіха, гарбузова, лляна, гірчична та кунжутна олії.

Сьогодні знайомимо вас зі ще однією справою, котра живе завдяки любові та впертості. Це – сімейне виробництво крафтових олій на Прикарпатті – “Опільські олії”. Вони отримали додаткові 20 тисяч гривень на розвиток свого бізнесу від Українського ветеранського фонду Мінветеранів. 

Розмовляємо з Роксоланою Росоловською, співзасновницею сімейного бізнесу “Опільські олії”, донькою ветерана. 

“День народження” бізнесу – 24 серпня 2019 року. Саме тоді перший раз брали участь у ярмарку крафтових виробників в Івано-Франківську.

А все почалося з того, що тато пані Роксолани повернувся з району проведення антитерористичної операції, і мав проблеми зі здоров’ям. 

“Йому потрібно було оздоровитися, і нам радили лляну олію, котра добре допомагає шлунку та судинам. Я знайшла в аптеці, але на ній було зазначено, що термін придатності – два роки. Мене це тоді здивувало: бо ж яка олія може зберігатися два роки? Ми шукали оптимальний продукт, але коли вчергове отримали посилку, а олія була гіркою, вирішили почати створювати продукт самі. І купили прес”, – пригадує пані Роксолана той період. 

Вона працювала тоді в Чехії, придбала пристрій, і коли вперше відтиснули, то захопленню смаковими якостями олії не було меж.

“Вона була надзвичайною”, – каже Роксолана. Спочатку виготовляли лише собі та близьким. 

Але ця справа мала неймовірний вплив на батька після війни. 

“Його поглинуло виробництво олії. І дуже допомогло переключитися з війни, це був просто розворот на 180 градусів. І ми почали шукати й інше насіння: кунжут, гарбуз… Потім замовили вже й професійний прес, темні пляшки для фасування продукту, етикетки”. 

Далі було запрошення на різні ярмарки та фестивалі, справа почала набирати обертів, але сталася епідемія коронавірусу. 

Але й це не зупинило родину з Прикарпаття – дослідили історію села та почали запрошувати людей на екскурсію, заодно і запрошуючи до дегустації олій. Для цього почали випікати хліб. 

“Слово за слово – і до нас почали їздити на тур вихідного. Першими, до речі, приїхали медики з обласної лікарні. Їм, під час важких буднів, важливо було перезавантажитися… Пам’ятаю той двоповерховий автобус з 50 людьми…” 

У 2022-му оклигали та знову почали набирати обертів. 

Метод холодного тиснення відрізняється від технології на великих заводах. Наприклад, там насіння можуть підсмажувати заради збільшення обсягу олії. Це дозволяє отримати на 10% більше готового продукту, що вкрай суттєво для великих об’ємів. Натомість «Опільські олії» виготовляються із сирого та необсмаженого насіння. 

Сировину закуповували на Херсонщині та Миколаївщині – але з повномасштабним вторгненням ситуація змінилася. 

Так, справа постраждала від окупації Херсонщини та замінування полів, бо такого якісного насіння більше ніде не знайдеш. Так само ми залежали й від Харківщини, адже до 24 лютого реалізовували продукцію на вже знищеному окупантами ринку Барабашова. 

Але через деякий постійні клієнти самі вийшли на зв’язок – ті, яким “Опільські олії” допомагали при хронічних захворюваннях. 

“Після 24 лютого ми починали з нуля: нові покупці, нові постачальники насіння. Через стрес, пов’язаний із війною, у людей загострювалися хронічні захворювання. І ми почали знову працювати”, – говорить пані Роксолана. 

Зараз, через півтора року повномасштабного вторгнення, “Опільські олії” збільшили виробництво продукції, придбали потужніший прес, та почали виробництво трьох нових олій: макової, з чорного кмину, з розторопші. 

Відправлення посилок відбувається щоденно – від 20 до 50 щодня. Рекорд був – 70 посилок за день.
А в суботу та неділю приймають групи туристів, зокрема – і школярів. 

Усі олії мають користь для здоров’я. Скажімо, олія з льону багата на вітаміни Омега-3. А в складі олії з волоського горіха чимало вітамінів А, Е, С, К, Р і групи В.
Ця олія допомагає зміцнити судини, зменшує рівень холестерину, знімає подразнення, нормалізує рівень цукру у крові та підтримує роботу суглобів. 

“Опільські олії” роблять українців здоровішими та сильнішими. 

До бізнесу Дмитро Мартиненко був дотичний ще з юнацького віку. 17-річний парубок орендував невеличке кафе в Подільському районі столиці, працював і навчався. У 2012 році Дмитро пішов на строкову службу до армії, а повернувшись у 2013-му працював у супермаркеті та паралельно продовжував орендувати кафе й вести власний бізнес.

У 2014 році Дмитро не міг стояти осторонь і долучився до лав ЗСУ. Воював спочатку на Луганщині. Згодом пройшов навчання та поїхав воювати на Луганщину вже артилеристом. У 2015 році Дмитро повернувся до цивільного життя до Києва. Працював у сфері торгівлі, шукав себе, а згодом доєднався до громадської організації «Київська спілка ветеранів АТО Подільського району».

«У мене є брат, він теж учасник бойових дій. Він мене записав у цю спілку. Доєднався до неї у 2019 році. Згодом я очолив організацію, бо був активним учасником, і хлопці мені довірили керувати. Я дуже відповідально підійшов до цього питання: вивчав організаційні моменти, юридичні питання, бухгалтерію», — розповідає Дмитро, підкреслюючи, що до всієї своєї діяльності підходить так відповідально.

Ветеран мав точні, розписані на декілька років наперед, плани розвитку організації, яка допомагає учасникам бойових дій та їхнім родинам. Але все задумане відійшло на інший план через повномасштабне вторгнення росіян. Дмитро каже, що ще з 2014 року розумів: великій війні бути, готувався до неї сам та готував свій колектив: «Так, ми знали про війну і перед початком, враховуючи можливе відключення зв’язку по Києву, підготували логістику: куди евакуювати близьких, куди сховати документи ГО з особистими даними наших учасників, ветеранів і до яких підрозділів колективно ми зможемо долучитись».

24 лютого Дмитро був на лікуванні, прокинувся під вибухи і зрозумів, що цей самий план потрібно негайно задіяти.

«Того ранку я знаходився у військовому госпіталі. О 5:00 ранку зібрав речі і на трамваї виїхав з госпіталю на Оболонь, де мене підібрали побратими. Ми заїхали в офіс ГО і прибрали особисті справи членів організації, щоб ворог не отримав швидко інформацію про близьких учасників АТО/ООС. Уже за декілька годин ми були в новоорганізованому «Азові». Своїм колективом ми об’єднались у підрозділ, а ввечері 24-го були в управлінні поліції міста Київ, де отримали АКСУ і набої», — згадує той день Дмитро.

Ветеран разом із побратимами брали участь у бойових діях в Ірпені, Мощуні, у Макарівському районі Київщини. Згодом Дмитру запропонували створити свою групу, з якою він брав участь у захисті держави на Запорізькому та Донецькому напрямках. У цей час і робота громадської організації змінилася.

«Ми переключили роботу ГО на стримання ворога, забезпечення військових необхідними речами і систему інформативної логістики в Києві та області. Створювали підрозділи для охорони дітей і жінок у бомбосховищах Подільського району та охорону центрів з надання гуманітарної допомоги», — розповідає Дмитро.

Чоловік продовжує служити у війську на найгарячіших напрямках. А в перервах між ротаціями ветеран разом із командою зміг відкрити вже дві кав’ярні «Тихе місце» в Києві. Здійснити свою давню мрію та створити у столиці особливе місце з особливою місією Дмитру допоміг Український ветеранський фонд. Ветеран став одним із переможців конкурсної програми «Варто 2.0» та отримав кошти на створення кав’ярні.

«Успішний бізнес має завжди виживати у критичних ситуаціях, і я радий, що нам у цьому допомогли», — ділиться з нами ветеран Дмитро Мартиненко.

Першу кав’ярню Дмитро відкрив у 2022 році. «Тихе місце» — це затишний заклад із ароматною, смачною кавою та особливою патріотичною атмосферою.

«У кав’ярні є фотозона зі світлинами військових. Вони нагадують про вклад військових і волонтерів у перемогу. Люди купують собі каву, насолоджуються тихою та приємною атмосферою, спілкуються. Відвідувачі можуть подякувати військовим особисто або ж допомогти армії. Адже частина нашого прибутку йде на діяльність ГО — допомагаємо військовим на передовій», — розповідає Дмитро.

Ветеран пояснює, що до відкриття кав’ярні, як і до усіх своїх справ, він підійшов системно та відповідально.

«Насправді ідея створення кав’ярень «Тихе місце» базувалася на десятках факторів. Усе склалось. По-перше, я вже мав власний досвід ведення бізнесу з внутрішньою і зовнішньою політикою; по друге, ми шукали шляхи забезпечення ГО фінансовою підтримкою. Також у мене є багато друзів із кав’ярнями, які ділились досвідом. Я мав частину грошей — свої «бойові», які використав для створення бізнесу. І, звісно, я вже мав професійну та надійну команду в ГО. Це перевірені люди, які працюють зі мною на результат. Ми не просто створюємо кав’ярню для заробітку, наша ціль — створити безкоштовну і успішну франшизу для УБД, які повернуться після перемоги додому», — з гордістю говорить Дмитро Мартиненко.

У березні, завдяки коштам від УВФ, відчинила свої двері вже друга кав’ярня «Тихе місце» в Києві. І плани Дмитра про цілу мережу патріотичних кав’ярень стають дійсністю. Наступний крок для ветерана підприємця — створення безплатної франшизи «Тихе місце» для ветеранів та їхніх родин.

«Це змога передати досвід учасникам бойових дій, які повернуться додому. Більшість людей, хто повернеться, скоріш за все, будуть мати якісь заощадження. Успішно створити свій бізнес складно. А ми вже пройшли цей етап становлення. Як-то кажуть, наберемося досвіду і зможемо передавати його іншим — уже без помилок та складнощів», — каже ветеран.

Сьогодні Дмитро Мартиненко продовжує захищати країну, а його заклади кожного дня гостинно відчиняють двері для відвідувачів: пригощають горнятком кави, запрошують на заходи від ГО «Спілка ветеранів АТО» — безплатні адвокатські послуги, уроки англійської та інші.

Дмитро каже, що і в бізнесі, і у війську впевнено йде до своєї мети: «2022 рік був дуже драйвовим. 2023 — теж такий. За цей час у мене навіть не було часу на страх або хвилювання. Я просто працюю. Що мене надихає та мотивує? Це наші дійсно незламні люди, можливість реального знищення ворога та створення українського успішного майбутнього».

Першоджерело – “Дзеркало тижня”