Тетяна Купянськамає статус ветеранки АТО. Вона родом з Маріуполя й багато років працювала там слідчим. Через роботу в органах внутрішніх справ у 2014–2015 роках їй довелося долучитися до антитерористичної операції.
«У нашому місті на той період долучалися майже всі», — каже Тетяна.
Після окупації Маріуполя навесні 2022 року вона переїхала до Хмельницького й з лав поліції звільнилася. Відтоді переселенка взялася за ідею відкрити в Хмельницькому власне кафе.
«Ідея була давно. Це ідея, якщо чесно, моїх батьків. Вони планували це зробити ще в Маріуполі, але війна внесла свої корективи. А тепер у мене підросла дитина, з’явився вільний час, можна займатися», — каже Тетяна, яка виховує дитину сама.
Про допомогу від Українського ветеранського фонду жінці розповіла подруга.
«Будемо займатися з нею разом. У неї була крамниця і є бухгалтерський досвід. Вона мені допомогла зробити заявку. І так сталося, що я виграла конкурс», — розповідає Тетяна.
Кошти планують витратити на обладнання, посуд, меблі.
«Бюджет фонду дає мільйон гривень. Але для повної реалізації потрібно набагато більше грошей. Будемо старатися приймати участь і в інших грантах. Сума не охоплює всього», — зауважує підприємниця.
Відкриття закладу дозволить створити сім — вісім нових робочих місць. За словами Тетяни, їй потрібно взяти три-чотири людини на кухню, два касири на лінію роздачі, а також адміністратора та прибиральницю.
Тарас Лелюх – ветеран, громадський діяч і підприємець із Полтавської області. Із дитинства він захоплюється військовою справою, готувався сам до повномасштабного вторгнення і навчав інших. Разом із побратимами створив власний агробізнес і, не зважаючи на усі виклики для підприємців у 2022 році, і далі розвиває власну справу.
– Чи була ваша служба у лавах ЗСУ свідомим вибором?
– Від самого дитинства я вивчав основи військової справи та рукопашного бою. Любов до цього у мене спадкова – від батька, учасника бойових дій. Захоплення дитинства переросло у хобі життя. Постійно брав участь і проводив сам військові табори й змагання.
Уже з 1999 року ми знали, що війна з росіянами неминуча. До мого батька приїхали його знайомі з Ічкерії, сказали: “Готуйтеся, ви наступні”. І ми готувалися. У Полтавській області ми ще на початку 2000-х знищили три пам’ятники Леніну до того, як це стало мейнстримом. Ще я займався страйкболом. Я особисто знаю Андрія Білецького, він керував “Патріотом України”, я – “Полтавським тризубом”. Ми до них приїжджали на різні вишколи, його хлопці з нами тут тренувалися. Під Полтавою ми зробили тренувальну базу. Багато років там хлопці тренувалися. Там само проводили навчання спочатку добровольців, а вже у 2022-му ми там навчали хлопців, які прийшли у військкомат.
– Як ви зустріли війну у 2014 році?
– Залишив перспективну роботу у сфері IT і вступив до батальйону “Азов”. Я не міг не піти воювати. Я все життя готувався до війни. З “Азовом” я брав участь у бойових діях. Був інструктором із тактики та виживання. Коли батальйон переформувався у полк, я не зміг туди потрапити через стан здоров’я. До грудня 2014 року я був у батальйоні “Азов”, а із січня 2015-го – у батальйоні спеціального призначення “Полтава”. Виконував там різні завдання: патрулювання на другій-третій лініях, зачистку населених пунктів, прикриття артилерії полку “Азов” під час Широкинської операції. Під час служби дістав два поранення й у 2015 році повернувся із зони бойових дій.
– Важко було починати цивільне життя?
– Я просто почав займатися громадською діяльністю. Тоді разом із побратимами ми допомагали атовцям отримати належні їм пільги та виплати, земельні ділянки. Згодом створили власне підприємство ТОВ “Деметра Агро-Груп”.
Процес отримання ділянок був складним. Але ми на всеукраїнському рівні рухаємо це питання, допомагаємо іншим учасникам бойових дій. Створили робочі групи, підписали меморандум між геокадастром і Радою ветеранів. Загалом ми змогли допомогти отримати законні земельні ділянки майже 4 тис. учасників бойових дій у Полтавській області. Частина із цих хлопців захотіли здавати нам в оренду свою землю. Ми обробляємо понад 500 ділянок учасників АТО. Нас усі відмовляли, казали не лізти в агросферу. Але ми повірили в себе і змогли досягнути гарних результатів – і бійцям допомогли отримати землю, і самі сформували господарство, яке працює вже п’ять років.
– Як швидко вдалося розвинути бізнес?
– Бізнес згодом став прибутковим, але шлях до цього був дуже непростим. У перший рік діяльності вийшли в нуль, у другий рік узагалі пішли в мінус, але далі прибутки почали надходити.
У нас були величезні плани. Разом із Мінагрополітики ми були в робочій групі щодо програми розпаювання земель Національної академії аграрних наук України. Нам пообіцяли, що учасникам бойових дій виділять 20% цих земель по всій Україні. І ми планували допомогти нашим бійцям отримати землю. Частина бійців збиралася долучитися до нас, тож ми б могли розширити і свою діяльність. Планували, яку техніку потрібно закупити, щоб розширитися. Деяких бійців ми вчили працювати на техніці під майбутнє розширення, але не так склалося, як гадалося.
На одному з завдань біля Бахмута влітку я дістав поранення. Тепер мене визнали обмежено придатним і не хочуть брати на передову
– Усе змінило повномасштабне вторгнення?
– Так, війна. Разом із побратимами й однодумцями я не припиняв готуватися до неминучого вторгнення. Ще з листопада 2021 року до лютого 2022 року ми до чотирьох разів на тиждень проводили навчання для цивільних: як поводитися під час авіаційних нальотів, що робити під час артилерійських обстрілів, як поводитися зі зброєю, як надавати першу домедичну допомогу. Була така акція “Не панікуй, готуйся”, ми також до неї долучилися, разом з “Азовом” і Рухом ветеранів України. До 24 лютого ми підготували понад 2 тис. цивільних загалом.
24 лютого я планував провести черговий вишкіл із 600 учасників, але зранку мене розбудив дзвінок побратима з Миргорода: “Нас бомблять. Війна почалася”.
Ми думали, що напад буде 26 лютого. 24 лютого за декілька хвилин після дзвінка побратима над моїм будинком пролетів літак. Але я не панікував, у мене все було зібрано. О 6.00 ранку я вже був у військкоматі з власною зброєю. Мені дали чотири години, щоб вивезти дружину та дитину в село. І після обіду я вже знову був у військкоматі й допомагав усе організовувати.
Ще із 2018 року я був у першому оперативному резерві роти охорони Полтавського військкомату, тож у 2022 році призвався на службу туди на посаду гранатометника, паралельно навчаючи бійців та інструкторів військової справи. Згодом доєднався до окремого штурмового підрозділу “Одін” Полтавського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Нас спочатку долучили до 72-ї бригади. Ми виконували найскладніші завдання на небезпечних напрямках. На одному з таких завдань біля Бахмута влітку я дістав поранення. Тепер мене визнали обмежено придатним і не хочуть брати на передову. Незабаром буду проходити військово-лікарську комісію, сподіваюся, що цю обмежену придатність “приберуть” і я знову зможу поїхати воювати. Із мене ще буде користь для ЗСУ.
– Чим займалися під час реабілітації?
– То була можливість приділити трохи часу агробізнесу. Адже основна команда наразі – це я сам, мій побратим Олег, на якому зараз ведення бізнесу, адже Олег має трьох малих дітей і залишився в Полтавській області.
“Деметра Агро-Груп” – це високотехнологічне підприємство, ми замовили постійну супутникову зйомку всіх наших полів, проводимо аналіз ґрунтів. На ній ми можемо бачити, чого і де не вистачає рослинам для розвитку. У нас були свої квадрокоптери для того, щоб облітати поля, дивитися, як і що росте (зараз ми ці квадрокоптери на війну передали). Ми робили аналізи кожної діляночки. Ми дуже серйозно до бізнесу ставимося. Але ця війна сильно вдарила по всьому агросектору. У нас у середньому 1 га приносив до 10 тис грн чистого прибутку. А зараз у нас мінус декілька мільйонів. Оце така робота була цього року.
Ціни на все виросли в рази, особливо ціна солярки, у 2,5–3 рази. А ціни на зерно впали вдвічі. Плюс погодні умови не давали зібрати урожай. 30% урожаю залишилося на полі й зіпсувалося. У нас була прописана стратегія розвитку нашого підприємства на п’ять років наперед: що і коли потрібно придбати, як збільшити штат працівників. Тепер усі ці плани повністю зруйновано, більшість наших працівників зараз воюють, частина з них дістали серйозні поранення, декого вже немає серед нас і, відповідно, для бізнесу ситуація наразі дуже складна.
– Чи є можливість реанімувати ваш бізнес?
– Не дати нашій справі занепасти допоміг виграш у конкурсній програмі “Варто 2.0” від Українського ветеранського фонду Мінветеранів. Ми отримали 1 млн грн і скеруємо ці кошти на придбання сівалки точного висіву й комп’ютера із GPS для ефективнішого посіву зернових. Це актуально з кількох причин. По-перше, це економія часу. Оптимальними для засіву є декілька днів на рік – це посівні дні, і важливо встигнути саме у цей час. Нам якраз не вистачає такої сівалки. Якби вона була в нас раніше, ми б замість мінусів вийшли б у плюс, бо швидше б посадили, воно швидше б зійшло, і ми швидше б зібрали урожай, поки його не замочили дощі. Окрім того, наші поля дуже розкидані. Земельні ділянки не поруч одна з одною, тому на всі процеси йде більше часу. Зараз чекаємо на сприятливі погодні умови й незабаром заберемо сівалку й уже розпочнемо роботи.
– Тобто зараз основна ваша діяльність – це розвиток бізнесу?
– Я продовжую працювати і на фронті, й у бізнесі, шукаючи можливості для розвитку і для себе, і для інших ветеранів. Для цього ще рік тому ми створили громадську спілку “БАЗУКА” (Бізнес-асоціація захисників України “Коловорот Арея”). За пів року існування, ще до повномасштабного вторгнення, ми змогли провести декілька навчань і семінарів щодо бізнесу для учасників бойових дій. Завдяки співпраці з обласною державною адміністрацією понад 10 наших побратимів дістали гранти від області на започаткування бізнесу. Маємо ще результат: дві фірми з нашої асоціації отримали кошти на бізнес за програмою “Варто 2.0” від Українського ветеранського фонду.
Ветеранський бізнес має певні особливості побудови партнерських відносин. Довіряючи один одному на полі бою, ми продовжуємо це робити й у бізнесі. Отже, спільнота ветеранів, які були надійними побратимами і стали надійними партнерами, дійсно потужна.
Деякі з них втратили дім. Виїхали з рідного міста чи навіть країни. Вони тримали за руку маму, ховаючи улюблену іграшку у наплічнику та прощаючись на вокзалі з татом, який знову йде захищати його та усю країну. Деякі з них вже понад рік бачать своїх татусів чи матусь лише в екрані смартфону та сумують за їхніми обіймами. Деякі з них втратили на цій війні батьків, бабусь, дідусів, друзів…
Часто у стінах їхніх шкіл лунали не дзвоники, а сирени. Замість того, аби бігати на перерві, вони бігли до бомбосховищ. Для деяких усе їхнє навчання взагалі вмістилось у телефон. Вони давно не бачили ні вчителів, ні однокласників.
На дитячих майданчиках між тривогами вони стріляють з іграшкових автоматів, чітко знаючи хто їхній ворог. Обговорюють обстріли та злякано дивляться у небо, якщо почули якийсь шум. Їх вже не так захоплюють герої мультиків та ігор. Справжні супергерої для них – титани з ЗСУ.
Нікчемна війна вже 9 років відбирає дитинство у наших дітей. Після 24 лютого 2022 року це набуло нечуваних масштабів. І поки їхні батьки міцно тримають фронт, діти ветеранів та ветеранок, захисників та захисниць, полеглих українських воїнів повинні дихати вільно та бути насамперед просто дітьми. І ми повинні їм у цьому допомагати.
Ми щиро вдячні тим, хто взяв відповідальність подбати про дітей ветеранів, ветеранок, загиблих захисниць і захисниць.
Серед переможців наших конкурсних програм є громадські організації, які надають психологічну підтримку та стараються повернути їм дитинство. А Український ветеранський фонд Мінветеранів підтримав фінансово ці надважливі ініціативи.
На Сумщині громадська організація «Українське об’єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО у Сумській області» у партнерстві з Сумським обласним науково-методичним центром культури і мистецтв реалізує проєкт «Хоробрий уїк-енд». Вони розробили інструменти арттерапія для соціальної адаптації дітей воїнів та вже успішно використали їх на практиці. Три незабутніх вікенди у трьох містах — і кілометри дитячих посмішок. Хлопчики та дівчатка грали у спортивні та інтелектуальні ігри, поринали у творчі процеси на різноманітних майстер-класах, захоплювались флешмобами, танцювали, грали з улюбленими героями мультиків та казок і ласували морозивом. А зараз команда проєкту вмістила свої напрацювання з реабілітації дітей ветеранів та захисників у посібник. Аби усі, хто хоче допомагати маленьким, але таким хоробрим українцям, знали як ефективно це можна зробити.
Ще одна громадська організація-переможниця конкурсного проєкту Варто+ГО — “Асоціація учасників та інвалідів АТО” у місті Миколаїв. Тут ветеран Ілля Шполянський разом з однодумцями створили комікс “Мій тато повернувся з війни”. Книга-комікс допоможе пояснити дітям, як поводитися з батьками, які повернулися з війни, як підтримати та зрозуміти їх. У коміксі складні речі пояснюють дітям простими словами. Усі події на картинках реалістичні, аби у них повірила не тільки дитина, а і її тато ветеран або мама, дружина ветерана. Говорити на таку складну тему допоможе головний герой коміксу — кіт Патрон. Родини ветеранів зможуть отримати комікс безплатно, заповнивши заявку.
Ми щиро вдячні громадським організаціям за турботу про синів та доньок наших героїв, які захищали та захищають країну від агресора. Маленькі та сміливі українці повинні мати дитинство: зі смачним морозивом у парку з татом та мамою, з повітряним змієм, а не ракетами у небі, з рибалкою з дідусем, з дзвінким сміхом друзів та з безтурботними днями та ночами у своїй Батьківщині.
Артем Кондратюк — офіцер, ветеран російсько-української війни, професіонал в розмінуванні територій. Цій справі він присвятив понад 20 років свого життя на службі у лавах ДСНС та продовжує допомагати відбудовувати та розміновувати країну вже, як приватний підприємець. В інтерв’ю для видання “ГОРДОН” ветеран розказав, як втратив дім у Донецьку та Авдіївці, почав бізнес у Києві та робить свій вклад у наближення перемоги.
2014 рік: шлях з Донецька в Хмельницький
— Як ви почали займатися розмінуванням?
— До 2014 року я проходив службу у місті Донецьк. Працював в Державній службі України з надзвичайних ситуацій. Вісім років був командиром групи розмінування боєприпасів часів Другої світової війни та працював на території усієї Донецької області. Події 2014 року перекреслили усі мої плани та моїй родини на мирне життя. З Донецька я з дружиною та двомісячним сином виїжджав вже під час бойових дій.
Усіх, хто мав бажання служити далі, перевели. Мене — у Хмельницький заступником начальника рятувального загону спецпризначення Хмельницької області. Там я і проходив службу з 2014 по 2016 рік. Але я не думав, що так буде, що так все станеться. Я був впевнений, що наші відіб’ють Донецьк і говорив родині, що за місяць-два повернемось додому. І ось, скільки вже років пройшло?
Ми в війні з 2014 року, не з 2022. Може хтось десь розслабився і думав, що АТО буде вічно буде лише десь там на сході… Я розумів, що це ще не все, що ворог готується до чогось більшого.
— Чим ви займалися у Хмельницькому?
— Продовжував курувати роботу підрозділів з розмінування. Але фахівці ДСНС працювали вже не з боєприпасами минулого століття, а з сучасними наслідками навали росіян на українські землі.
З ДСНС – у підприємці
— Як вирішили стати підприємцем?
— У 2016 році я звільнився з лав ДСНС через отриману травму. Це було ще у 2006 році під час розмінування складів боєприпасів в Новобогданівці. І ось тоді і прийшла думка розпочати власну справу. Спочатку стажувався у компанії, яка надавала послуги будівельної техніки, здобував досвід. Згодом у 2017 у Києві я вже відкрив власне підприємство — ТОВ “ДартбудУкраїна”. Основні наші послуги — це надання спеціальної будівельної техніки з оператором. Мова йде про самоскиди, екскаватори певні, підйомні механізми.
Знайшов свою нішу і мій бізнес швидко розвивався. Будував плани на розширення бізнесу. Але все перекреслило повномасштабне вторгнення росіян 24 лютого 2022 року.
— Пам’ятаєте той день?
— Я прокинувся близько 5.00 години під вибухи. Розбудив жінку словами “війна почалась”, але вона навіть не повірила. За вікном вже була паніка, черги на заправках, у магазинах, біля банкоматів. Ми були не готові виїжджати, автівка була не заправлена. Я розумів, що війна буде, але дійсно не очікував, що усе відбудеться саме за таким сценарієм. У той день ми залишилися вдома в Києві. Промоніторили, найближчі бомбосховища на випадок обстрілів і чекали. Наступного дня вдалось заправити повний бак і ми виїхали до Кам’янець-Подільського. Того ж дня я записався у ТрО. Треба було приблизно якусь функцію виконувати.
Мені не один раз ставало страшно. Боявся за дітей та страшно було знову втрачати дім. Бо ми вже втратили свій дім в Донецьку. Також у мене була службова квартира в Авдіївці. Зараз вона також вщент розбита. Я отримав її за службу у ДСНС.
— Коли ви вирішили знову стати до роботи?
— Після стабілізації ситуації на Київщині я повернувся до міста та влітку відновив роботу бізнесу. Бо власна справа — це ще й велика відповідальність перед працівниками та їхніми родинами, яким потрібні кошти на життя. Але українські реалії диктували нові умови: на перше місце вийшли демонтажні роботи та розбір будівельних завалів. Я розумів, що для таких робіт потрібна нова техніка. З цим мені допоміг Укра]нський ветеранський фонд. Моя компанsя стала переможцями конкурсу проєктів “Варто 2.0” і на виграні кошти ми доукомплектуємо наші екскаватори гідравлічним молотом та гідравлічним буром у комплекті із розхідними матеріалами та запчастинами.
— Як вважаєте, багато буде у вас роботи?
— Країну необхідно відбудовувати. Ворог завдав економіці країни велетенську шкоду, в деяких населених пунктах було зруйновано до 90% будівель, крім того, ворог не лише руйнував все що траплялося йому під руку, а й масово все замінував. Як фахівець з багаторічним досвідом, можу сказати, що попереду роботи з розмінування багато, ще років на 50. Я маю досвід по роботі із розмінування, у разі необхідності можу ідентифікувати вибухонебезпечний предмет під час виконання робіт. Це важлива навичка в наші буремні часи.
Частину робіт по розбору завалів моє підприємство буде виконувати на волонтерських засадах, аби навантаження на бюджет країни було меншим. Також до команди працівників планую залучати ветеранів. Наразі веду перемовини та готовий братися до робіт у місті Ірпінь, Бучі та Гостомелі.
Поки ми живі, здорові, ми маємо допомагати країні побороти ворога та відбудувати життя у містах та селах. Ми повинні застосовувати свої фахові знання, свій досвід. Роботи в Україні на десятки років. Лише уявіть обсяг всього, що потрібно зробити після перемоги у містах, де не залишилось нічого цілого та живого? А крім населених пунктів ще є фермерські угіддя, поля, ліси. І все це потрібно розміновувати. Мова йде не про гуманітарне розмінування, це набагато складніший процес. Тож треба працювати. Ми не цураємося складної роботи та впевнені, що лише спільними зусиллями захисників на фронті та всіх українців, що живуть цивільним життям можна перемогти ворога та допомогти країні дихати на повні груди.
Авторка: Юлія Муравська, Український ветеранський фонд
Свій армійський досвід та довколаармійські технології наші ветерани так філігранно та скрупульозно переносять в цивільні сфери!
Наприклад, в агросферу. Як це зробити? Відповіді на ці питання знає підприємець та ветеран Олександр Квятковський – і вже застосовує все на практиці.
На війні він був з 2014 року, аеророзвідником працював із дронами та БПЛА.
Зараз через стан здоровʼя не на службі, але натомість робить внесок в економіку країни.
Так, Олександр здобув перемогу в конкурсі #ВАРТО від Українського ветеранського фонду та отримав фінансування на обробку сільськогосподарських культур за допомогою агродрона. Такі послуги він надаватиме для фермерських господарств.
Крім того, під час агросезону ветеран надає послуги зі створення карт полів та аналізу стану посівів за допомогою зйомки з дрону.
Це – необхідні дані для впровадження точного землеробства.
“Мало хто знає, що Україна зараз перебуває на одній із лідируючих позицій у розвитку безпілотних технологій в агросфері. І дрони в цьому зараз дуже активно допомагають для зменшень витрат грошей і добрив для обробки -це дуже економить ресурси фермерам. Бувають навіть періоди, коли заміни таким дронам немає. Наприклад, коли висока кукурудза чи соняшник, і просто неможливо зайти туди комбайном, бо це буде пошкоджувати врожай”.
Ветерана Олександра Голопотелюка знають в Одесі, як громадського діяча та власника піцерії Veterano Pizza. Зараз чоловік відкрив вже другий заклад у спальному районі міста. Допоміг йому у цьому саме Український ветеранський фонд.
Олександр Голопотелюк став на захист країни у 2014 році. Був артилеристом у складі 28-ї окремої гвардійської механізованої бригади. Отримавши поранення, Олександр демобілізувався та вирішив відкрити Veterans HUB ODESA. Проєкт був створений з метою допомогти учасникам АТО, надати їм корисну інформацію щодо їхніх прав та можливостей згідно з діючими законами.
Ветеран придбав піцерію та став власником франшизи Veterano Pizza в Одесі. Настав час нового етапу бізнесу, Олександр запланував відкрити ще один заклад. Тому подав заявку на конкурсну програму від УВФ.
Ветерани є, ветерани працюють
Через декілька років Олександр очолив франшизу Veterano Pizza в Одесі та зробив піцерію особливим закладом. Військові тут можуть спілкуватись у теплому побратимському колі та залишати на згадку свої шеврони. Олександр має вже цілу колекцію таких. Крім цього проєкт має і соціальну складову — гості закладу можуть придбати «підвішену піцу», яку піцерія передає у лікарні та шпиталі для поранених українських героїв.
Завдяки конкурсній програмі #ВАРТО від Українського ветеранського фонду Олександр отримав можливість масштабувати бізнес та відкрити ще одну піцерію. Виграні кошти підприємець скерував на закупівлю печі, холодильного устаткування, тістоміса та іншого обладнання.
Як зазначає сам ветеран, для одеситів Veterano Pizza стала не тільки затишним місцем зі смачною піцою, але й сигналом, що ветерани є, ветерани працюють.
Український ветеранський фонд Мінветеранів приділяє особливу увагу проєктам, які мають соціальну складову. Олександр каже, що планує безплатно постачати продукцію у лікарні та шпиталі для поранених. А також працевлаштовуватиме ветеранів і їхніх родин. Тому експерти вирішили підтримати ініціативу Олександра Голопотелюка.
Дивіться більше у спільному відеопроєкті з ШоТам:
Олександр вже мав досвід роботи з бухгалтерським обліком, податковою звітністю, тому йому було не складно зібрати всі необхідні документи та заповнити заявку на конкурсну програму #ВАРТО.
Ветеран відкрив новий заклад. Відповідно на отримані від Українського ветеранського фонду кошти придбає обладнання:
піч
холодильне устаткування
тістоміс тощо
Бажаємо пану Олександру успіхів. Радіємо, що своєю справою він також підтримує ветеранів, захисниць і захисників і їхні родини.
За матеріалами – The Page.
Фото – з особистого архіву Олександра Голопотелюка.
Ветеран Сергій Свириденко — переможець конкурсу #ВАРТО. І ми раді, що можемо підтримати його власну справу. Історія життя пана Сергія унікальна.
Після повернення з АТО у 2016 році Сергій Свириденко заснував екоферму “Козацьке подвір’я” у селі Іванопілля на Донеччині. Тривалий час він розводив там кіз і виготовляв крафтові м’ясні делікатеси і запашні сири.
Але 24 лютого активні бойові дії наблизилися впритул до його населеного пункту. Ринку збуту не стало, а умови для вирощування тварин ускладнилися.
Тому чоловік зважився на переїзд зі 150 козами, обладнанням та технікою за тисячу кілометрів від дому…
До 2014 року Сергій Свириденко жив у Донецьку. Але довкола почали зʼявлятися російські “гастролери”, мітинги, ситуація стала геть напруженою. І тоді усією родиною Сергій “на два тижні” виїхав на дачу в село Іванопілля Костянтинівського району, яке залишилося на підконтрольній території. А вийшло, що зосталися там на 8 років.
Коли Сергій зрозумів, що за два тижні додому вони не повернуться, то пішов до військкомату. Півтора року служив у 54-й бригаді артилеристом. Воював на Світлодарській дузі. А після демобілізації заснував в Іванопіллі козине господарство.
Сергій Свириденко каже: “Чим же ще в селі займатися, як не фермерством? Корови є у всіх, а кози — мало в кого. Спочатку ми придбали сім звичайних кіз. Потім почали вивчати, що й до чого. Замовили з Німеччини першого елітного цапа. І так воно все потихеньку закрутилося”.
Паралельно з тим чоловік почав виготовляти м’ясні делікатеси зі свинини.
М’ясні делікатеси та сири продавали у місцевих крамничках, на ярмарках та через інтернет. Справи йшли непогано. Готувалися нарощувати обсяги виробництва та продажу.
Але 24 лютого почалася широкомасштабна війна і зруйнувала всі плани. Навесні почало “прилітати” в Іванопілля… З травня в селі зник газ. А потім росіяни розстріляли насосну станцію, тож люди залишилися ще й без води.
У господарстві Сергія була власна свердловина. Він каже, що міг би вижити в селі сам, але тримати худобу ставало дедалі важче через дефіцит води та кормів.
У те, що все мине за “пару тижнів”, чоловік більше не вірив, бо мав досвід 2014-го. Тому вирішив виїжджати на більш спокійну територію. Транспортувати таке велике стадо було непросто.
“У мене не було вибору: або кози помруть з голоду в Іванопіллі, або ми переїдемо і я матиму змогу знайти корм для них. Тому я з липня їздив Україною, дивився, куди можна перебратися. Десь по телебаченню вийшла передача про мою ферму, її побачив волинський підприємець Іван Будь. Він і запросив мене до свого старого господарства на Волинь”, — каже чоловік.
Тож на початку вересня Сергій Свириденко найняв скотовоза. На перший поверх завантажив обладнання, трактор, техніку, на другий – 150 кіз. Забрав двох працівниць та готову до продажу продукцію і вирушив у дорогу.
Кози на новому місці вже обжилися. Хоча це було не просто: інший клімат, трава. Сергій каже, що багато тварин перехворіли, шестеро померли. Але наразі вони більш-менш стабілізувалися.
Облаштування на фермі тривають. Дивіться у відео ШоТам.
На розвиток своє фермерської справи Сергій Свириденко отримав фінансування від Українського ветеранського фонду Мінветеранів. І ми раді, що, переживши стільки всього, пан Сергій продовжує вірити і робити те, що любить.
До слова, Сергій Свириденко брав участь у нашій програмі “20 тисяч” – та отримав 20 тисяч гривень на ПЕТ-пляшки для розливу кисломолочної продукції.
Уявіть ситуацію: чоловік, ветеран, повернувся з війни. Він намагається поступово адаптуватись до реалій цивільного життя після пекла у якому побував. І ось одного вечора ветеран сів пограти у комп’ютерну гру. Біля нього спокійно бавиться його син. І ось хлопчик вирішив пожартувати з татком: він підкрався до нього позаду і закрив рученятами йому очі… Чоловік стрімко схопився та різко повернувся до ймовірної “небезпеки”, готовий дати відсіч. Секунда аналізу ситуації й ветеран міцно обіймає переляканого сина. Він вже не на війні.
Про що історії ветерана Іллі Шполянського
Цю та інші історії розповідає ветеран АТО/ООС, військовослужбовець Ілля Шполянський. Деякі з історій — з власного досвіду, деякі — з розповідей інших ветеранів. Ілля у складі команди ГО “Асоціація учасників та інвалідів АТО” у місті Миколаїв працюють над тим, аби ветерани та ветеранки та їхні діти навчились розуміти один одного у новій реальності. Команда реалізує проєкт “Мій тато повернувся з війни” в рамках конкурсу “Варто+ГО” від Українського ветеранського фонду. Це книга-комікс, яка допоможе пояснити дітям, як поводитися з батьками, які повернулися з війни, як підтримати та зрозуміти їх.
Ідея проєкту виникла в Іллі Шполянського ще 5 років тому. Ветеран — батько 3 дітей та з власного досвіду знає, що таке адаптація до цивільного життя. Ілля разом з побратимами захищав країну у 2014-2015 роках. А повернувшись став одним з засновників ГО “Асоціація учасників та інвалідів АТО”. Громадська організація втілила у життя багато проєктів, а після повномасштабного вторгнення росіян Ілля та інші члени організації повернулись до війська. Нині Ілля — командир зведеного загону ударних БпЛА “Angry Birds”.
У час фази повномасштабного вторгнення російсько-української війни ідея допомоги дітям краще розуміти батьків, які повертаються з фронту стала ще актуальнішою. Тож, команда громадської організації взялась за її реалізацію. У цьому допоміг Український ветеранський фонд.
“ Я подумав, дитині ветерана треба пояснити зрозумілою мовою: що відбувалось зі мною на фронті? Чому я не такий, як всі? Як нам потрібно далі жити разом? Тож, наразі, виготовляємо книгу-комікс “Мій тато повернувся з війни”, тиражем 1500 екземплярів. У команді працюють провідні психологи України. Ми до кожного питання у проєкті підходимо дуже детально. Ми обговорюємо кожен кадр, кожну картинку для того, щоб не дай Боже, не травмувати дітей чи їх батьків. Тому що це непроста тема. Ми підходимо до неї з різних сторін. Як це виглядає очима ветерана? А очима дитини, дружини?”, – розповідає автор ідеї.
Чому комікси – це ефективно для дітей
Керівниця проєкту Ксенія Давченко впевнена, що комікс – це найефективніший спосіб пояснити дитині складні речі простими словами.
“Література не дає можливості візуалізації, а кіно дуже обмежує нашу уяву, задає певні образи. Комікс зацікавлюють дітей тим, що зображене не все, щось залишається “поза кадром” – інтригує. Художник ніби чіпляє за ниточку і розмотує клубок образів в уяві юних читачів. Легко та ненав’язливо, наче граючись дає відповіді на складні запитання. І уже не помічаєш, як Герой коміксу – це ти!”, — говорить Ксенія.
Ілля додає, усі події у коміксі реалістичні, аби у них повірила не тільки дитина, а і її тато ветеран або мама, дружина ветерана.
“Щоб не вийшло так, що дитина принесе татові і скаже: “Дивись, який комікс”. А тато відповість: “Це все не так. На фронті все не так”. Такого точно не буде. Адже це проєкт створений ветеранами для ветеранів та їхніх родин. Ми розуміємо про що говоримо”, — натхненно пояснює Ілля Шполянський.
Хто головний герой коміксу
Говорити на таку складну тему допоможе головний герой коміксу — кіт Патрон. Так, ви не помилились, саме кіт.
“Це не плагіат на відомого прекрасного песика. Патрон – це мій реальний кіт. – з посмішкою говорить ветеран. – Він зі мною пройшов бойові дії на Донеччині і я його привіз додому. Він у нас довго жив, але Патрон дуже волелюбний і втік жити на вулицю. І ось герой коміксу Патрон пояснює дітям, що відбувається з татом. Пояснює, що тато не поганий, а це тому, тому що він просто інший. Тому що тато – герой”.
Родини ветеранів зможуть отримати комікс безплатно, заповнивши заявку. Команда громадської організації впевнена, що проєкт допоможе у комунікації в родинах.
Проєктом передбачено проходження ряду завдань дитиною онлайн після прочитання коміксу, і як результат (у разі успішного подолання квесту) отримання від команди проєкту подарунка.
Наступним, планується створення коміксу: “Моя мама повернулась з війни”, адже в нашій армії служать десятки тисяч жінок-військовослужбовців.
“Цей комікс буде популярним і в США, і в Ізраїлі. Я просто в цьому впевнений, тому що це також країни ветеранів і ці проблеми в родинах актуальні й для них”, – говорить Ілля.
«У нас у громаді вже 265 ветеранів, разом з учасниками бойових дій на території інших держав. Враховуючи членів їх родин – це приблизно 1000 осіб, тобто майже 20% населення громади. Саме цим людям наразі потрібно найважливіше – соціальна та психологічна підтримка, відновлення здоров’я», – пояснює пані Валентина, проєктна менеджерка ГО «Центр розвитку Студенянської громади».
Громадська організація ще кілька років тому обрала працювати лише над важливими питаннями. Ті, що є на часі. Зараз – це ветерани
«Працюємо для людей. Люди – це найголовніше», – каже пані Валентина.
У «Центрі розвитку Студенянської громади» швидко взялась за справу. Поки керівник організації Олександр Старостін активно їздить на схід України, доставляє продукти та товари першої необхідності нашим захисникам, команда визначилась, як може бути корисною ветеранам.
«У кожного є знайомі, друзі чи родичі у ветеранських родинах. Ми знаємо ці історії: дехто досі відновлюється після отриманих травм під час АТО/ООС, дехто повернувся з травмами, отриманими в боях вже під час повномасштабного вторгнення росіян. А у деяких родинах діти залишились без батька або жінка без чоловіка», – розповідає про односельців пані Валентина.
Допомагати ветеранам та їхнім родинам вирішили у декількох напрямках: створити ветеранський громадський Центр «Пульс» соціальний супровід ветеранів, членів їхніх родин та членів сімей загиблих ветеранів, захисників та захисниць України неформальна освіта та психологічні тренінги для ветеранів та їхніх родин створення сайту з актуальною інформацією для ветеранів
Реалізувати ці задуми допомагає Український ветеранський фонд Мінветеранів. Громадська організація «Центр розвитку Студенянської громади» подала заявку та стала переможницею конкурсу проєктів Варто+ГО та отримала фінансування на свій проєкт «Соціальна підтримка ветеранів – потенціал розвитку Студенянської громади».
«Ми були такі щасливі, коли дізнались про перемогу. Це навіть можна порівняти з народженням дитини. Радісні емоції! Ти розумієш, що це не просто робота, це твоє натхнення. Це твій вклад», – згадує свої емоції після виграшу проєктна менеджерка пані Валентина.
Громадська організація почала рік із реалізації проєкту: замовили меблі та техніку для центру за допомогою партнерів ветерани вже отримують соціальні послуги, юридичні консультації та психологічну підтримку
«Ми готуємось до відкриття. Центру підтримки ветеранів – це буде місце, де не тільки можна буде отримати послуги. Затишний простір для спілкування у колі побратимів. Наші ветерани планують створити свою громадську організацію для того, щоб їхнє керівництво могло представляти інтереси усіх побратимів і посестер. Вже було перше обговорення», – розповідає пані Валентина.
Окрім соціальної підтримки ветеранів, ГО «Центр розвитку Студенянської громади» хочуть, аби імена захисників та захисниць, що поклали своє життя задля свободи країни, лишились в історії.
«Ми плануємо встановити пам’ятний знак для вшанування та увіковічення пам’яті загиблих Захисників України. Вже маємо дизайн. Це буде гранітний тризуб з викарбуваними словами вдячності та шани захисникам. І ще – плануємо музейну експозицію, де зберемо та збережемо історії наших учасників російсько-української війни. Бо це наша історія», – говорить Валентина.
Студенянська громада дійсно стала прикладом турботи про своїх захисників та захисниць. Для них ветерани – це справжні герої, а для ветеранів ГО «Центр розвитку Студенянської громади» – надійна підтримка.
Досвідом подачі на конкурсну програму #ВАРТО від Українського ветеранського фонду Мінветеранів ділиться ветеран-підприємець Олександр Квятковський.
Розвиток власного бізнесу є одним із важливих та складних викликів, з якими може зіштовхнутися людина. Ця пригода змушує вчитися, адаптуватися та змінюватися, але водночас надає можливість впливати на своє оточення, створювати робочі місця, сприяти розвитку економіки та суспільства в цілому. Особливого значення цей шлях набуває тоді, коли його проходить людина з військовим минулим. Як ветарану стати підприємцем, на власному досвіді спеціально для Mindпояснив Олександр Квятковський.
До захисту держави я долучився у 2014 році. Потрапив у аеророзвідку на Донецькому напрямку. На початку повномасштабного вторгнення долучився до проєктів Міноборони України та паралельно волонтерив. І продовжував би тим займатися, якби не проєкт Українського ветеранського фонду Мінветеранів «#ВАРТО 2.0» наприкінці 2022 року. Тоді я зрозумів, що настав час створювати своє та розвивати власне ветеранське підприємство.
Цієї весни УВФ спільно з благодійним фондом «МХП – Громаді» запустив нову хвилю грантів для ветеранів – можна отримати від 500 000 грн до 1,5 млн грн на свою справу в сфері продовольчої безпеки.
З власного досвіду знаю, що перед подачею заявки багато хто сумнівається, чи варто братися за це, чи є сенс, чи вдасться виграти. Тож нижче ділюся власним кейсом і даю поради, щоб розвіяти сумніви й мотивувати побратимів не боятися робити своє.
Крок 1: з чого почати
Варто зрозуміти, що ви вже вмієте.
У моєму випадку був попередній підприємницький досвід, я мав онлайн-магазин туристичного спорядження та надавав ІТ-послуги. Далі – був аеророзвідником, тож працював з дронами, впроваджував нові технології в роботу. Після цього будував карти полів і працював з внесенням засобів захисту рослин в полях дронами.
Крок 2: обрати нішу
Опрацювавши власний досвід, я вирішив зосередитися на сервісному бізнесі. Він буде допомагати українським компаніям з сучасним методом обробки полів за допомогою дронів. Аналіз ринку показав, що попит досить високий, і хоча конкуренція теж присутня, головне в цій сфері – якість роботи та своєчасність послуг.
Бізнес специфічний і сильно прив’язаний до флоту дронів, які є в наявності. Поріг входження високий, як для малого бізнесу, потрібно щонайменше 1 мільйон гривень на запуск.
Варто розглянути усі можливі грантові програми. Минулого року я, наприклад, виграв грант від Українського ветеранського фонду на розвиток підприємства.
Зібрати усі потрібні документи було не складно, проте цим краще зайнятися заздалегідь. Потрібно описати терміни реалізації, зібрати деякі виписки з податкової, гарантійні листи, підготувати проєктну заявку і створити кошторис. Але це варте того.
Крок 3.1: заповнити конкурсну заявку
Загалом на заповнення усіх документів потрібно закладати близько одного тижня. Найбільше часу зайняло отримання виписок із податкової. На жаль, поки в один клік отримати їх не можна, тож на це точно варто закладати кілька днів.
Форми для заявки та кошторису можна завантажити на сайті програми, залишається лиш їх заповнити. Це не складно, якщо у вас є вже сформована ідея або бізнес, який працює. В цих документах ви чітко описуєте конкретні етапи, за якими будете рухатися, і цілі, яких будете досягати. Також велика увага приділяється ризикам. Це дозволяє зрозуміти, як ви з ними будете справлятися. А ще допоможе подивитися на свою компанію під іншим кутом.
Усі критерії, за якими експерти оцінюють ваш проєкт, є на сайті. Тому, коли ви підготували ці два документи, можете попросити допомоги у друзів чи колег, аби вони оцінили вашу заявку. Для цього вони можуть використати усі ці критерії та поділитися своїм зворотним зв’язком. Так ви побачите зі сторони, які ще сильні та слабкі сторони будуть у вашому бізнесі. Особисто мені це допомогло покращити мій план.
А ще варто поспілкуватися з проєктними менеджерами Фонду. Вони допомагають оформити все згідно з вимогами й правилами програми.
Після подання заявки її оцінює низка експертів. У фінальному резюме вони надають свої оцінки та поради щодо бізнес-ідей та процесів. Вони допомогли мені фінально скоригувати мій план роботи.
У рамках програми я взяв на себе зобов’язання надати роботу ветерану чи ветеранці. Ветеран – це людина, яка може привнести багато доданої вартості до продуктів завдяки унікальному досвіду. На початку бізнесу я буду самостійно надавати послуги, займатися бізнес-процесами, а працівник буде мені з цим допомагати. Також і для одного екіпажу нас двох буде достатньо.
Дотичність ветеранів до бізнесу набиратиме авторитетності в суспільстві. Тому закликаю ветеранів проявити ініціативу і заповнити заявку, сформулювати для себе цілі, етапи роботи, стратегію власної компанії. Незалежно від результатів – це дуже допоможе структурувати ідею чи вже готовий бізнес, а також дасть краще розуміння його розвитку.
Ветерани – це частина суспільства, яка є пасіонаріями, що проявили ініціативу в той чи інший момент часу. Тому дуже важливо, аби ми могли складати активну частину суспільства, зокрема економічно. Нам потрібні міцні, стійкі та якісні проєкти. Я вболіваю за те, аби їх ставало тільки більше, а фонди бачили зацікавленість та розвивали ще більше таких програм.
піч
створити ветеранський громадський Центр «Пульс»
замовили меблі та техніку для центру
