19 червня 2014 року. Блокпост на Донеччині. Триває бій між групою українських десантників та проросійськими формуваннями. Наші потрапили в засідку, екіпаж – під ворожим обстрілом. До атаки приєднуються ворожі снайпери. Один з наших військових отримує кулю в голову – пробито окуляри та шолом. Падає. Але встає і продовжує вести бій. Потім отримує ще чотири кулі в спину.
Це – один із епізодів життя ветерана 25-ї окремої повітрянодесантної бригади ДШВ ЗСУ Сергія Калитюка.
Після нього були інші – лікування, реабілітація, спорт, колісне крісло, престижні спортивні ветеранські змагання, здобуття золота під прапором України тощо.
А з повномасштабним вторгненням цей чоловік вперто стане до лав самоооборони – прагне бути корисним побратимам.
Розповідаємо історію впертої людини, ветерана та спортсмена 29-річного Сергія Калитюка.
Із червня 2014 року у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді він брав участь в операції з підсилення Луганського аеропорту, а також у штурмі Ямпольського напрямку.
У червні 2014 року Сергій потрапив в засідку та отримав 5 кульових поранень — одне в голову та чотири в спину. Після тривалого лікування він почав грати у настільний теніс, згодом була стрільба з лука. Учасник “Ігор Нескорених” та “Ігор воїнів”.
– Ким ви були підлітком, у 18 років?
– Захоплювався спортом. Ходив на рукопашний бій. Був у організації “Ніхто крім нас”. Не пив та не курив. Мешкав у Дніпрі.
– У 2013 році ви прийшли служити у ЗСУ, на контракт. Що вас мотивувало до цього?
– Мені з дитинства подобалося все військове – зброя, форма. Звідки це прийшло до мене? Думаю, з фільмів військових. Можливо, навіть російський фільм “Спецназ” зіграв суттєву роль. Я грав у “війнушки” в дитинстві. Не терпів несправедливість. Я дуже хотів стати військовим, батьки були проти. Вони хотіли, щоб я щось більш інтелектуальне для себе обрав… Але ще у 18 років я хотів йти в армію. І вже в 19 я став до лав “25-ки”.
– Які у вас були відчуття, коли ви складали присягу? Чи було це урочисто?
– Ні, урочистостей не було. Я перебував у парку бойових машин, працював із БМД, і тут мене викликав комбат – сказав, що треба підписати присягу. Я прочитав та підписав, все.
– Якою була армія у 2013 році? Чи бойова підготовка вашої військової частини була на належному рівні?
– Так, з бойовою підготовкою у десантників була краща ситуація, ніж в інших частинах. Стрибки з парашутом, стрільби… Я отримав звання молодшого сержанта в 2014 році. Був на посаді командира відділення – командира гармати “Нона”. Хотів бути у розвідці, але мене відправили в артилерію – я був кмітливим, в принципі, непогано рахував.
Зарплата була тоді за мірками армійськими великою – 4500-4700 гривень. Я отримував більше, ніж офіцер чи майор у звичайній частині. Крім того, нам ще доплачували за елітність, стрибки тощо.
– Чи не було нудно служити в армії країни, яка не воює?
– Скажу чесно: я пішов у “25-ку”, бо знав, що вона свого часу їздила в Косово на миротворчу місію. Цю роль я примірював і на себе. Так, я йшов у військо не просто служити, а воювати. Романтика (сміється – ред). Я планував бути задіяним у бойових завданнях. Я йшов у військо для війни. Хоча, з’їздити у миротворчу місію мені так і не вдалося – бригаду з певних причин зняли з ротацій.
– Якою ви запам’ятаєте весну 2014 року?
– Я планував йти навчатися на офіцера у військовий виш, на аеромобільний факультет. Але почалася війна – в березні 2014 року нас підняли по тривозій ми вирушили на кордон з РФ у Луганській області, щоб зайняти позиції на випадок руху військ з РФ, щоб не дати їм пройти. Ми закріпилися на кордоні. Потім їздили різними локаціями, нас блокували тощо.
Так, коли я йшов служити в армію в 2013 році – я був готовим до війни. Але не до війни на території моєї країни.
Навесні 2014 року я був зросійщеним – все моє оточення було російськомовним, я був російськомовним, навчався в російській школі… І 2014 рік став для мене шоком. Те, що РФ була для нас 300 років ворогом, – я тоді не знав. У дитинстві їздив до РФ відпочивати до родичів матері. В історію не вникав взагалі. Можна сказати, я був трохи ватним. Я жив у такому середовищі, в інформаційному полі РФ. Росія для мене була другою рідною країною.
Крім того, армію ще й підігрівали проти Майдану. Нас збирали в клубі та показували відео, які демонстрували в поганому світлі учасників Революції Гідності. Показували бомжів та те, як в “Беркут” летять коктейлі Молотова. Я тоді щось запідозрив – бо щось же мало статися вагоме, щоб стільки людей зібралося в центрі столиці…
Потім сам почав щось шукати, знайшов відео з побиття студентів. Пелена з очей почала падати.
– Коли прийшло відчуття остаточне, що РФ – ворог?
– Напевне, ще із захоплення приміщення парламенту в Криму. Потім, коли ми їхали на кордон з РФ, я вже розумів: будуть їхати – буду стріляти. Адже я давав присягу. Я – за Україну. Тоді це розуміння прийшло вперше. Ми стояли біля Амвросіївки.
Чітке розуміння, що Росія – ворог прийшло після збитого із десантниками літака Іл-76.
Перший борт сів, другий – збили. Я мав летіти у другому – ми чекали на нього, але в останній момент нас пересадили до третього. Пам’ятаю досі його бортовий номер.
Нас також обстрілювали над Луганським аеропортом, але пілоти були досвідченими – вдалося вибратися звідти.
Тоді був шок. Прийшло чітке розуміння, що Росія – ворог. В той момент з’явилася лють і ненависть до росіян. І прийшло розуміння, що без вагань зможу стріляти. Сволота… Саме після Іл-76 прийшло це відчуття – багато товаришів та знайомих загинуло на цьому борту…
– Перший бій пам’ятаєте з росіянами?
– Це той бій, де я був поранений. Ми отримали завдання звільняти Ямпіль, мали йти на штурм блокпоста. Ми його зачитили, але тоді, під час бою, мене поранили. Був ближній контакт з ворогом. Наша колона потрапила в засідку… Наш екіпаж з капітана, двох сержантів, двох солдатів підбили першим.
Я сидів за баштою. Вибухова хвиля пройшла повз мене – оглушила та контузила, але не зачепила. Крикнув “До бою”, та почав вести бій, зайняв позицію.
В якийсь момент побачив, що йде перегрупування, підійшов до техніки, почув голос пораненого побратима. Надав першу медичну допомогу, вколовши обезболювальне. Потім по нас почався обстріл, здається, снайперський. Я отримав кульове поранення в голову перше. Трохи розгубився – бо в голову попало, був струс. Пробило шолом. Пошкоджені окуляри були.
Я впав, але встав і почав відстрілюватися. Але тоді ще чотири кулі прилетіли в спину. Був пошкоджений хребет, я не міг рухатися. Я не міг навіть дістати гранату, в разі якби ворог підійшов і був ризик потрапляння в полон. Сил не було… Це було 19 червня 2014 року.
– Як тривала ваша реабілітація та як ви під час реабілітації прийшли до спорту та до “Ігор Нескорених”?
– У 2014 році все було дуже сумно з реабілітацією… У Криму в Саках була паралімпійська база, і чимало фахівців звідти після анексії півострова виїхали на материк. У Львові, зокрема, працювали реабілітологи, які у військовому шпиталі почали запроваджувати свої програми реабілітації тощо.
Я почав грати в настільний теніс. Любив його з дитинства, це був такий собі наш сімейний вид спорту, крім волейболу.
Я, до речі, грав у Лізі Дніпра, майже на професійному рівні… Власне, з цього почався мій спортивний шлях – з тенісу в шпиталі.
Вже після реабілітації почав цікавитися, де можна регулярно тренуватися. Дізнавався про рідне Дніпро, але там щось не склалося зі спортом, не було можливості займатися на візку. Мене, грубо кажучи, “бортанули”. І тому я вирішив далі тренуватися у Львові. Повернувся в це місто. Мене поселили в Центрі реабілітації в 2016 році. У Жовкву я їздив на тренування.
І в 2016 році Україну вперше запросили на “Ігри Нескорених” в Торонто. Я обрав для себе стрільбу з лука. Стріляти міг, але корпус мене не тримав, я завалювався на бік. Мене притримували, але все одно було не зручно. Потім я придумав таке: ременем чіплятися за візок по діагоналі. Він мене тримав, щоб я не валився на бік. Так було зручніше.
Тоді в збірну я не потрапив, але в Торонто поїхав як талісман команди – в якості резерву.
На “Іграх воїнів” у 2022 році ви отримали золото. Що відчуваєш, коли здобуваєш золото?
Відчуття круте. Це відчуття результату: я готувався – і отримав нагороду. Я був задоволений і радий. Я дуже хотів підняти прапор України на п’єдесталі. А це можна було зробити, лише посівши призове місце. І я це зробив чотири рази.
Взяв золото по стрільбі з лука, стрільбі з пістолета, срібло з хендбайку на 1,5 км та бронзу за хендбайк на 9 км.
– Якими були ваші дії з повномасштабним вторгненням РФ?
– Про тренування забув, звісно ж. Став до лав самооборони. Був водієм, їздили на чергування, охороняли інфраструктурні об’єкти Львова.
Я хотів стати до лав тероборони – але мене не взяли. Хоча я пояснював, що можу працювати по місту: десь щось підвозити, можу бути на блокпостах. Але вони відмовили. Ну ні – то ні. Тому я був у самообороні.
Мені було важко морально змусити себе під час повномасштабного вторгнення до тренувань. Навіть коли вже сказали, що “Ігри нескорених” все ж відбудуться – “Тайру” взяли в полон. Було важко. Як це – члена нашої збірної взяли в полон в Маріуполі, а ми поїдемо на змагання?! Була моральна дилема та сумніви.
Але згодом ми таки зрозуміли, що треба їхати на подію, брати участь у змаганнях, говорити на весь світ про полон Тайри.
До речі, в 2017 році в нашій збірній на “Іграх Нескорених” був ще Дмитро Сидорук, він стріляв з лука. У 2022 році він вже був тренером збірної з цього виду спорту.
За п’ять днів до поїздки в Гаагу він загинув. Це був шок і біль. Він був товаришем і другом. Він був найкращим – активний, спортивний, крутий мужик.
І коли ми поїхали в Гаагу, то, найперше, хотілося добре виступити в пам’ять про нього.
– Що би ви порадили військовим, які зараз отримують поранення?
– Раджу зайнятися спортом. Якщо людина не знає, чим вона хоче зайнятися – почніть зі спорту. Спорт – це двіж, спілкування, знайомства. Спорт – це рух. Так, ти можеш не залишатися в професійному спорті, але бути в цій двіжусі.
Скажімо, коли поранення отримав цивільний, який був мобілізований і може продовжувати свою діяльність – це його і витягує, бо в нього є зайнятість.
Я якщо це людина військова, для якої армія була роботою та професією, і тепер вона отримала інвалідність – тоді це проблема.
Я почав зі спорту, і вважаю, що спорт в подальшому витягуватиме людей, котрі потраплятимуть в такі ситуації.
Спорт – це не лише призові місця на престижних змаганнях, спорт – це комунікація.
Я самодостатній та соціалізований, але родина спортивна – для мене як сім’я, це своя тусовка, де всі рідні. Це круте відчуття.
– Дев’ять років війни. Чи змінилися, на вашу думку, підходи в роботі держави та громадського сектору над доступністю інфраструктури в українських містах? Сервіс таксі Uklon, наприклад, запускає клас “Інклюзивний” для людей на колісних кріслах…
– Круто…
– Як іще, за вашими спостереженнями, держава готується стати ветеранською та інклюзивною державою в центрі Європи?
– Трошки просуваємося. Є рух, а є застої. У Львові, наприклад, часткова доступність, бо стара частина міста не дуже доступна. Так, містобудівні норми в Україні вже давно затверджені, але вони не дотримуються… За це треба боротися, боротися з корупцією. Вокзал у Львові після ремонту теж став більш інклюзивним. Вулицю Степана Бандери теж після ремонту вдосконалили. Думаю, що під час повномасштабної війни інклюзивні зміни в нашій країні прискоряться, бо з фронту повернеться ще більше ветеранів. Буде бум інклюзивності та зміни в головах людей. Тому треба робити і зміни на рівні освітніх закладів – пояснювати дітям у школах, що це нормально – жити серед таких людей, як ми, серед людей на візках.
Раніше люди на візках особисто для мене уособлювалися з образом “попрошайок” біля церкви. Я не знав, чи можуть вони їздити за кермом, наприклад. Я жив – і вони для мене не існували. Коли бачив людину у візку – одразу був стереотип, що вона щось зараз буде просити.
Але тепер про це треба говорити. Свідомість буде змінюватися, свідомість має змінюватися.
– Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні?
– Це важке питання. Я буду радий перемозі. На яких умовах? Ми маємо вигнати цю нечисть зі своєї землі, вийти на свої кордони, повернути Крим. І Росія має виплачувати нам репарації або контрибуції.
Першоджерело – Главком.
Усі фото – Христини Дубініної.
піч
