І шиє їх дружина ветерана АТО Юлія Ткач із командою майстринь своєї дизайн-студії одягу «Золота голка».
Юлія отримала фінансову підтримку за програмою «20 тисяч» від Українського ветеранського фонду Мінветеранів.
На цю програму подавати заявки можуть і рідні ветеранів — батьки, діти, чоловік або дружина.
Якщо ви знаєте родини ветеранів, які розвивають власний бізнес, розкажіть їм про можливість отримати 20 тисяч гривень на розвиток чи старт власної справи. Усі деталі тут: https://veteranfund.com.ua/projects/20000-2/.
Як ательє, що спеціалізується на вечірніх та весільних сукнях, тримало швейний фронт та продовжує підтримувати захисників і захисниць — дивіться у відео ШоТам?
Дуже скоро Український ветеранський фонд Мінветеранів оголосить нову конкурсну програму на підтримку ветеранського бізнесу. А сьогодні історія ветерана, чию власну справу вже підтримали!
Це ФайнаBerry – фермерське господарство у селі Гончари.
Команда про себе говорить, що саме тут у них росте дивовижно солодка та екологічна полуниця з травня по листопад.
І, уявіть, цю солодку та запашну ягоду можна замовити додому, передплатити, як газету, на рік, або назбирати на полі самостійно. Збирати на полі, кажуть, – улюблене заняття гостей, адже полуниця так – найсмачніша. Саме тому батьки з дітками, компанії друзів приїжджають сюди, аби відчути насолоду від роботи на полі, влаштувати пікнік та побути разом.
Власник полуничного бізнесу і переможець конкурсу Варто робити своє Микола Стецьків — ветеран російсько-української війни, батько п’ятьох дітей. Історія Миколи — це історія наполегливості та впертості. Він пішов на війну добровольцем батальйону “Львів”. За 2014-2015 роки Микола мав три ротації. У 2015-му повернувся з фронту до дітей та дружини.
Після повернення з війни Микола думав чим зайнятися, щоб і родину забезпечити, і справа подобалася. До війни він працював на будівництві, але повертатися туди вже не мав бажання. У службі зайнятості записався на навчання для бізнесменів-початківців і отримав свій перший грант — 28 тисяч гривень на власну справу ФайнаBerry.
«На ці кошти ми купили 2 тисячі кущів ягід. На той момент я нічого не знав ні про необхідність добрив, ні про кислотність ґрунтів, ні про сорти полуниці. Все робилось навмання. Знання ми черпали із роликів на YouTube» — зізнається Микола.
Далі був складний шлях спроб і помилок, невпинної праці. Микола отримав від держави клаптик землі під Львовом – 10 соток і разом із дружиною Іванною вони подавалися на гранти в різні профільні фонди, зверталися до кредитних спілок.
Мали кілька невдач — одного разу з 2000 саджанців вижило тільки 800, або вклали гроші в нову теплицю, а вона виявилася не надто придатною саме для полуниці. Проте подружжя наполегливо продовжувало пробувати далі, вчитися й набувати досвіду в новій для себе справі.
Микола вкладає душу в свою справу, й пишається тим, що веде бізнес чесно та з повною віддачею. Сьогодні «ФайнаBerry» має надійні теплиці, де ризики втрати врожаю мінімальні. Десятки сортів полуниці ретельно підібрані для різних сезонів, Микола використовує для них екологічно безпечні, сертифіковані препарати захисту.
Підтримуймо своє, підтримуймо ветеранів і підтримуймо нашу країну.
Тарас Якобчук — ветеран, який разом з дружиною можуть зробити професійну кухню для ресторану “під ключ”. Від створення дизайну до закупівлі інвентарю. Свій бізнес у сфері HoReCa вони будували після повернення Тараса з АТО, а сьогодні мають просторий офіс та вже готують до відкриття власну студію для кулінарних майстер-класів. У цьому матеріалі розповідаємо історію Тараса Якобчука та шукаємо відповіді на питання: як ветерану створити успішний бізнес.
Свій професійний шлях Тарас Якобчук розпочинав далеко не в сфері бізнесу. Чоловік працював на телебаченні у Вінниці, Києві. Був відповідальним за зйомку та монтаж. А в лютому 2015-го Тарас пішов на захист України. Був у добровольчому батальйоні “Вінниця” на Луганщині, у Попасній. Там батальйон фактично стояв з 2014 року. Тарас на передову потрапив влітку 2015 року і прослужив півроку. Ветеран згадує, що повернення з фронту до цивільного життя мало певні складнощі.
“Все ж таки на фронті все чітко: це чорне, це біле. Цивільне життя відрізняється. У нас з хлопцями, побратимами завжди була своя атмосфера, свої відносини, свої жарти. А коли звільнився і йшов на цивільне життя, то трошки було питання щодо адаптації, бо треба було зовсім по-іншому з людьми говорити, вони не розуміли. Військова комунікація — це зовсім інше. Були нюанси”, — згадує ветеран.
У той період часу Тарас зрозумів, що хоче змін у житті, особливо – у професійному значенні. Ветеран мав на меті розпочати власну справу та активно шукав сферу зайнятості, яка була б до душі.
“Коли прилітає і над тобою свистить — переоцінюєш усе. Тож у мене були можливості, а головне – бажання щось робити своє. Я шукав якісь такі речі, де себе знайти. Одночасно це був етап якоїсь адаптації до цивільного життя. На короткий проміжок часу я повернувся на роботу на телебаченні. Шукати нового далеко не довелось. Моя дружина працювала в сфері HoReCa. І я подумав: а чому б і ні?”, — каже Тарас Якобчук.
HoReCa — це абревіатура від англійських слів hotel, restaurant, cafe. Тобто — готелі, ресторани, кафе. Деякі спеціалісти зазначають, що літери Ca краще відносити до перших літер «catering» (кейтеринг). Загалом Horeca — це поняття, яке включає у себе сферу послуг гостинності та громадського харчування. Від оснащення професійних кухонь до налагодження поставок посуду, продуктів та послуг дозвілля у закладах — саме цим і займаються представники бізнесу у сфері HoReCa. Тарас з дружиною почали свою справу з постачання посуду у ресторани, кафе та бари.
“Тоді я ще поєднував роботу на телебаченні з доставкою товарів до закладів. Потім з посуду ми перейшли на обладнання. Починали в себе з кухні, з дому фактично. Обладнали усе. Згодом ми зняли невеличкий офіс. Це був перший наш офіс. У нас з’явилося місце, куди клієнти могли прийти, обговорити деталі замовлення, ознайомитись з переліком наших послуг. Так з’явився наш “TopRest”, і ми стартували”, — розповідає ветеран про початок свого шляху у бізнесі.
Бізнес родини Якобчуків динамічно розвивався. Підприємці активно розширювали свою діяльність: поставляли технологічне обладнання для сфери гостинності, займалися проєктуванням кухонь, навчались та працювали за новітніми стандартами та переїхали на новий великий офіс.
“Ми мали купу планів, робили ремонт у нашому офісі у Вінниці. Але почався період ковіду. Ми мали складнощі у роботі – та вистояли. Але коли ми міцно стали на ноги, то в нас вже були напрацювання. Ми знали, як правильно зробити професійну кухню, щоб вона відповідала всім стандартам. Ми виходили за межі Вінницької області. Працювали в Одесі, Львові, Черкасах, Хмельницькому, був клієнт навіть в Залізному Порту. — пояснює ветеран-підприємець. — Замовники розуміли, що ми можемо забезпечити кухню абсолютно всім. Працюємо “під ключ”: від проєктування і до повного забезпечення. Але, як і багатьом українцям, наші плани та наше життя змінила повномасштабна війна”.
Ветеран розумів, що наступ росіян — неминучий. Тому готувався до цього з 2019 року. У 2020-му Тарас придбав та оформив собі зброю, а в домі готовим був військовий наплічник, бронік, каска та усе необхідне спорядження. Проте, на відміну від прогнозів самого Тараса щодо нападу у 2021 році, росіяни вторглися на наші землі рано вранці 24 лютого 2022 року. Ветеран згадує той жахливий день:
“Я прокинувся ще до ранку. Якась чуйка, напевно, спрацювала. О 4 годині я почув перші вибухи. Перша думка була: треба вивезти дітей з міста. В мене двоє діток. Ми спакувалися, зібрали речі і сіли в автівку… Проте виїхати не змогли — авто зламалось. Ще одну ніч ми провели вдома у Вінниці. Обстріли, вибухи, ракети. Вранці 25 лютого я зміг відремонтувати машину і вивіз дітей у село. По дорозі я вже скомунікував з побратимами. Ми планували діяти спільно. На першому етапі усі евакуйовували родини. Далі домовились зустрітись 26 лютого”.
Проте на Тараса чекала інша, не менш важлива місія. До нього, як до воїна з досвідом, звернулись місцеві волонтерки, які активно допомагають українському війську ще з 2014 року. У той час активно поширювалась інформація про російські ДРГ, тож жінки звернулись до ветерана з проханням організувати захист команді вінницьких волонтерів.
“У мене в планах було йти служити, але дівчата пригальмували в цьому процесі. Так ми працювали досить довго. Відбирали броніки, прострілювали шоломи, плити, які потрапляли нам в руки, бо я розуміюсь на спорядженні. Тестили це все. Ми вантажили автівки, шукали необхідну техніку, тепловізори, коптери”, — розповідає Тарас.
Після того, як Збройні сили України видворили росіян з Київської області, життя стало спокійнішим і у Вінниці. Крок за кроком відновлювали свою роботу ресторани, кафе, кав’ярні: працюючи для допомоги армії та для підтримки економіки воюючої держави. З’явилася й робота і для фахівців у сфері Horeca, зокрема – і для ветеранського бізнесу Тараса Якобчука та його дружини.
“Ресторани годували ЗСУ, ТРО. У процесі у них щось ламалось, втрачалось. До нас почали звертатись наші клієнти з запитом на посуд, техніку. Ми у свою чергу почали відновлювати зв’язки з постачальниками. Так поступово повернулись до роботи”, — згадує ветеран.
Під час роботи чоловіка у волонтерській сфері з постійними важкими коробками старі травми дали про себе знати. Тож повернутись до війська він не міг. Не полишаючи волонтерства, Тарас почав працювати ще й для розвитку власної справи. У цьому підприємцю допоміг Український ветеранський фонд.
“У мене є побратим, друг Володимир Скосогоренко. Він теж залишився працювати, ми разом комунікували по волонтерці. У нас досить потужна ветеранська спільнота. І він розказав про свій досвід: виграв у конкурсі проєктів Варто та перетворює часник на український суперфуд. У той час для бізнесу були складні часи, постійні блекаути. Тож, мені потрібна була допомога. І ми подались та виграли у конкурсі Варто 2.0”, — пояснює Тарас.
Тарас Якобчук отримав кошти на розширення відділу 3D-проєктування та на створення функціональної, професійної кухні для майстер-класів, навчань та підвищення кваліфікацій барменів та кухарів.
“У нас є низка навчальних в закладів, які просять нас надати майданчик, де можна буде проводити навчання для студентів. Є інші ветерани-підприємці, які працюють у сфері Horeca і також зможуть проводити майстер-класи. Плюс у нас ще є купа кухарів, які пішли служити. Згодом вони повернутся, і, напевно, теж захочуть розвиватися в цьому напрямку. Ось такі у нас плани”, — захоплено розповідає Тарас.
Зараз подружжя Якобчуків вже закупило необхідне обладнання: комп’ютерну техніку для проєктування кухонь та вже купують техніку для власної кухні, яка незабаром стане тим самим майданчиком для інших кухарів та для студентства, яке робить перші кроки у ресторанному бізнесі. Справ у ветерана багато: розвиваючи бізнес, він продовжує допомагати війську, планує та вірить у перемогу. А своїм секретом успіху вважає неймовірну жагу до перемоги:
“Мотивує те, що ми переможемо в будь-якому випадку і ми повинні працювати. Принаймні ми тут, ми є, ми працюємо і хтось повинен рухати цю країну вперед. Ми мусимо, ми мусимо це робити. Ми всі робимо одну справу. Хлопці на фронті, а ми тут, ми працюємо на перемогу загалом. Бізнес приносить податки, аби хлопцям була зарплата, бізнес заробляє, аби закривати потреби хлопців на фронті”.
Її квартиру в Маріуполі знищили «освободітєлі», а найцінніші речі розграбували чи викинули.
Оксана Макарова — дружина військовослужбовця, що понад 20 днів прожила під обстрілами біля Драмтеатру. Жінці та її 2-річному синові вдалося врятуватися й виїхати до Луцька.
Оксана почала шити військове спорядження для чоловіка на фронт. З обладнанням їй допоміг Український ветеранський фонд.
Згодом жінка відкрила цілий швейний цех! Тут виготовляють бронежилети, рюкзаки та РПСи для наших захисників.
Захоплення японською культурою переросло у дещо більше. Ветеран будує дитячий розважальний парк «Земля драконів».
Антон Бростовський – переможець конкурсної програми #ВАРТО від Українського ветеранського фонду Міністерства у справах ветеранів. У 2014 він пішов добровольцем в АТО, став до лав ЗСУ. У 2016 повернувся і приєднався до сімейного бізнесу.
Ветеран розширив рамки виробництва речей із дерева, яке започаткував його батько. Починали із декоративних меблів, дерев‘яних сходів, потім альтанки, а зараз – будують розважальні парки.
Останній авторський проєкт Антона, «Гюргівська фортеця» в місті Біла Церква, став переможцем конкурсу на фінансування з громадського бюджету. Весною 2022 року фортеця мала почати працювати. Проте з першими вибухами 24 лютого Антон разом із молодшим братом поїхали у військову частину. Справу продовжили батьки.
Антон є керівником середньовічного клубу «Гюргів» (старовинна назва Білої Церкви). Усі свої знання та навички він втілив в ідею створення дитячого розважального інтерактивно-пізнавального парку «Земля драконів». Цей проєкт фінансово підтримає Український ветеранський фонд.
«Подали ідею проєкту й перемогли. Уже мали досвід такого бізнесу. Антон як ФОП брав участь у державних закупівлях і тендерах. Головне було вкластися в суму, ретельно все розписати й заздалегідь домовитися з постачальниками, щоб ціни зафіксувати, бо вони швидко зростають», — каже мати ветерана, Ірина.
Фінансова підтримка переважно піде на будматеріали. Також втілення проєкту передбачає створення додаткових робочих місць. Поки, за словами Ірини, до створення парку творчі люди долучаються на волонтерських засадах.
Японська культура та архітектура припала Антону Бростовському до душі. На ринку України – це рідкість. Це – оригінально.
Ми радо підтримуємо ветеранські проєкти, які започатковуються зі щирого захоплення.
Артем Кондратюк — офіцер, ветеран російсько-української війни, професіонал в розмінуванні територій. Цій справі він присвятив понад 20 років свого життя на службі у лавах ДСНС та продовжує допомагати відбудовувати та розміновувати країну вже, як приватний підприємець. В інтерв’ю для видання “ГОРДОН” ветеран розказав, як втратив дім у Донецьку та Авдіївці, почав бізнес у Києві та робить свій вклад у наближення перемоги.
2014 рік: шлях з Донецька в Хмельницький
— Як ви почали займатися розмінуванням?
— До 2014 року я проходив службу у місті Донецьк. Працював в Державній службі України з надзвичайних ситуацій. Вісім років був командиром групи розмінування боєприпасів часів Другої світової війни та працював на території усієї Донецької області. Події 2014 року перекреслили усі мої плани та моїй родини на мирне життя. З Донецька я з дружиною та двомісячним сином виїжджав вже під час бойових дій.
Усіх, хто мав бажання служити далі, перевели. Мене — у Хмельницький заступником начальника рятувального загону спецпризначення Хмельницької області. Там я і проходив службу з 2014 по 2016 рік. Але я не думав, що так буде, що так все станеться. Я був впевнений, що наші відіб’ють Донецьк і говорив родині, що за місяць-два повернемось додому. І ось, скільки вже років пройшло?
Ми в війні з 2014 року, не з 2022. Може хтось десь розслабився і думав, що АТО буде вічно буде лише десь там на сході… Я розумів, що це ще не все, що ворог готується до чогось більшого.
— Чим ви займалися у Хмельницькому?
— Продовжував курувати роботу підрозділів з розмінування. Але фахівці ДСНС працювали вже не з боєприпасами минулого століття, а з сучасними наслідками навали росіян на українські землі.
З ДСНС – у підприємці
— Як вирішили стати підприємцем?
— У 2016 році я звільнився з лав ДСНС через отриману травму. Це було ще у 2006 році під час розмінування складів боєприпасів в Новобогданівці. І ось тоді і прийшла думка розпочати власну справу. Спочатку стажувався у компанії, яка надавала послуги будівельної техніки, здобував досвід. Згодом у 2017 у Києві я вже відкрив власне підприємство — ТОВ “ДартбудУкраїна”. Основні наші послуги — це надання спеціальної будівельної техніки з оператором. Мова йде про самоскиди, екскаватори певні, підйомні механізми.
Знайшов свою нішу і мій бізнес швидко розвивався. Будував плани на розширення бізнесу. Але все перекреслило повномасштабне вторгнення росіян 24 лютого 2022 року.
— Пам’ятаєте той день?
— Я прокинувся близько 5.00 години під вибухи. Розбудив жінку словами “війна почалась”, але вона навіть не повірила. За вікном вже була паніка, черги на заправках, у магазинах, біля банкоматів. Ми були не готові виїжджати, автівка була не заправлена. Я розумів, що війна буде, але дійсно не очікував, що усе відбудеться саме за таким сценарієм. У той день ми залишилися вдома в Києві. Промоніторили, найближчі бомбосховища на випадок обстрілів і чекали. Наступного дня вдалось заправити повний бак і ми виїхали до Кам’янець-Подільського. Того ж дня я записався у ТрО. Треба було приблизно якусь функцію виконувати.
Мені не один раз ставало страшно. Боявся за дітей та страшно було знову втрачати дім. Бо ми вже втратили свій дім в Донецьку. Також у мене була службова квартира в Авдіївці. Зараз вона також вщент розбита. Я отримав її за службу у ДСНС.
— Коли ви вирішили знову стати до роботи?
— Після стабілізації ситуації на Київщині я повернувся до міста та влітку відновив роботу бізнесу. Бо власна справа — це ще й велика відповідальність перед працівниками та їхніми родинами, яким потрібні кошти на життя. Але українські реалії диктували нові умови: на перше місце вийшли демонтажні роботи та розбір будівельних завалів. Я розумів, що для таких робіт потрібна нова техніка. З цим мені допоміг Укра]нський ветеранський фонд. Моя компанsя стала переможцями конкурсу проєктів “Варто 2.0” і на виграні кошти ми доукомплектуємо наші екскаватори гідравлічним молотом та гідравлічним буром у комплекті із розхідними матеріалами та запчастинами.
— Як вважаєте, багато буде у вас роботи?
— Країну необхідно відбудовувати. Ворог завдав економіці країни велетенську шкоду, в деяких населених пунктах було зруйновано до 90% будівель, крім того, ворог не лише руйнував все що траплялося йому під руку, а й масово все замінував. Як фахівець з багаторічним досвідом, можу сказати, що попереду роботи з розмінування багато, ще років на 50. Я маю досвід по роботі із розмінування, у разі необхідності можу ідентифікувати вибухонебезпечний предмет під час виконання робіт. Це важлива навичка в наші буремні часи.
Частину робіт по розбору завалів моє підприємство буде виконувати на волонтерських засадах, аби навантаження на бюджет країни було меншим. Також до команди працівників планую залучати ветеранів. Наразі веду перемовини та готовий братися до робіт у місті Ірпінь, Бучі та Гостомелі.
Поки ми живі, здорові, ми маємо допомагати країні побороти ворога та відбудувати життя у містах та селах. Ми повинні застосовувати свої фахові знання, свій досвід. Роботи в Україні на десятки років. Лише уявіть обсяг всього, що потрібно зробити після перемоги у містах, де не залишилось нічого цілого та живого? А крім населених пунктів ще є фермерські угіддя, поля, ліси. І все це потрібно розміновувати. Мова йде не про гуманітарне розмінування, це набагато складніший процес. Тож треба працювати. Ми не цураємося складної роботи та впевнені, що лише спільними зусиллями захисників на фронті та всіх українців, що живуть цивільним життям можна перемогти ворога та допомогти країні дихати на повні груди.
Авторка: Юлія Муравська, Український ветеранський фонд
Олег і Валентина Клочки мають обліпиховий сад на Черкащині, тож планують переробляти ягоду на олію, заморожувати й сушити. А ще подружжя обробляє землю: засіває поле пшеницею, соняшником і кукурудзою.
Крім того, Олег очолює ГО «Канівська спілка учасників АТО», яка допомагає ветеранам. Нині Олег захищає державу на передовій, а Валентина керує бізнесом. Підтримує жінку Український ветеранський фонд. Завдяки нашому фінансуванню вона вже придбала новенький трактор, але планує купити ще техніки.
Свій армійський досвід та довколаармійські технології наші ветерани так філігранно та скрупульозно переносять в цивільні сфери!
Наприклад, в агросферу. Як це зробити? Відповіді на ці питання знає підприємець та ветеран Олександр Квятковський – і вже застосовує все на практиці.
На війні він був з 2014 року, аеророзвідником працював із дронами та БПЛА.
Зараз через стан здоровʼя не на службі, але натомість робить внесок в економіку країни.
Так, Олександр здобув перемогу в конкурсі #ВАРТО від Українського ветеранського фонду та отримав фінансування на обробку сільськогосподарських культур за допомогою агродрона. Такі послуги він надаватиме для фермерських господарств.
Крім того, під час агросезону ветеран надає послуги зі створення карт полів та аналізу стану посівів за допомогою зйомки з дрону.
Це – необхідні дані для впровадження точного землеробства.
“Мало хто знає, що Україна зараз перебуває на одній із лідируючих позицій у розвитку безпілотних технологій в агросфері. І дрони в цьому зараз дуже активно допомагають для зменшень витрат грошей і добрив для обробки -це дуже економить ресурси фермерам. Бувають навіть періоди, коли заміни таким дронам немає. Наприклад, коли висока кукурудза чи соняшник, і просто неможливо зайти туди комбайном, бо це буде пошкоджувати врожай”.
Ветерана Олександра Голопотелюка знають в Одесі, як громадського діяча та власника піцерії Veterano Pizza. Зараз чоловік відкрив вже другий заклад у спальному районі міста. Допоміг йому у цьому саме Український ветеранський фонд.
Олександр Голопотелюк став на захист країни у 2014 році. Був артилеристом у складі 28-ї окремої гвардійської механізованої бригади. Отримавши поранення, Олександр демобілізувався та вирішив відкрити Veterans HUB ODESA. Проєкт був створений з метою допомогти учасникам АТО, надати їм корисну інформацію щодо їхніх прав та можливостей згідно з діючими законами.
Ветеран придбав піцерію та став власником франшизи Veterano Pizza в Одесі. Настав час нового етапу бізнесу, Олександр запланував відкрити ще один заклад. Тому подав заявку на конкурсну програму від УВФ.
Ветерани є, ветерани працюють
Через декілька років Олександр очолив франшизу Veterano Pizza в Одесі та зробив піцерію особливим закладом. Військові тут можуть спілкуватись у теплому побратимському колі та залишати на згадку свої шеврони. Олександр має вже цілу колекцію таких. Крім цього проєкт має і соціальну складову — гості закладу можуть придбати «підвішену піцу», яку піцерія передає у лікарні та шпиталі для поранених українських героїв.
Завдяки конкурсній програмі #ВАРТО від Українського ветеранського фонду Олександр отримав можливість масштабувати бізнес та відкрити ще одну піцерію. Виграні кошти підприємець скерував на закупівлю печі, холодильного устаткування, тістоміса та іншого обладнання.
Як зазначає сам ветеран, для одеситів Veterano Pizza стала не тільки затишним місцем зі смачною піцою, але й сигналом, що ветерани є, ветерани працюють.
Український ветеранський фонд Мінветеранів приділяє особливу увагу проєктам, які мають соціальну складову. Олександр каже, що планує безплатно постачати продукцію у лікарні та шпиталі для поранених. А також працевлаштовуватиме ветеранів і їхніх родин. Тому експерти вирішили підтримати ініціативу Олександра Голопотелюка.
Дивіться більше у спільному відеопроєкті з ШоТам:
Олександр вже мав досвід роботи з бухгалтерським обліком, податковою звітністю, тому йому було не складно зібрати всі необхідні документи та заповнити заявку на конкурсну програму #ВАРТО.
Ветеран відкрив новий заклад. Відповідно на отримані від Українського ветеранського фонду кошти придбає обладнання:
піч
холодильне устаткування
тістоміс тощо
Бажаємо пану Олександру успіхів. Радіємо, що своєю справою він також підтримує ветеранів, захисниць і захисників і їхні родини.
За матеріалами – The Page.
Фото – з особистого архіву Олександра Голопотелюка.
Ветеран Сергій Свириденко — переможець конкурсу #ВАРТО. І ми раді, що можемо підтримати його власну справу. Історія життя пана Сергія унікальна.
Після повернення з АТО у 2016 році Сергій Свириденко заснував екоферму “Козацьке подвір’я” у селі Іванопілля на Донеччині. Тривалий час він розводив там кіз і виготовляв крафтові м’ясні делікатеси і запашні сири.
Але 24 лютого активні бойові дії наблизилися впритул до його населеного пункту. Ринку збуту не стало, а умови для вирощування тварин ускладнилися.
Тому чоловік зважився на переїзд зі 150 козами, обладнанням та технікою за тисячу кілометрів від дому…
До 2014 року Сергій Свириденко жив у Донецьку. Але довкола почали зʼявлятися російські “гастролери”, мітинги, ситуація стала геть напруженою. І тоді усією родиною Сергій “на два тижні” виїхав на дачу в село Іванопілля Костянтинівського району, яке залишилося на підконтрольній території. А вийшло, що зосталися там на 8 років.
Коли Сергій зрозумів, що за два тижні додому вони не повернуться, то пішов до військкомату. Півтора року служив у 54-й бригаді артилеристом. Воював на Світлодарській дузі. А після демобілізації заснував в Іванопіллі козине господарство.
Сергій Свириденко каже: “Чим же ще в селі займатися, як не фермерством? Корови є у всіх, а кози — мало в кого. Спочатку ми придбали сім звичайних кіз. Потім почали вивчати, що й до чого. Замовили з Німеччини першого елітного цапа. І так воно все потихеньку закрутилося”.
Паралельно з тим чоловік почав виготовляти м’ясні делікатеси зі свинини.
М’ясні делікатеси та сири продавали у місцевих крамничках, на ярмарках та через інтернет. Справи йшли непогано. Готувалися нарощувати обсяги виробництва та продажу.
Але 24 лютого почалася широкомасштабна війна і зруйнувала всі плани. Навесні почало “прилітати” в Іванопілля… З травня в селі зник газ. А потім росіяни розстріляли насосну станцію, тож люди залишилися ще й без води.
У господарстві Сергія була власна свердловина. Він каже, що міг би вижити в селі сам, але тримати худобу ставало дедалі важче через дефіцит води та кормів.
У те, що все мине за “пару тижнів”, чоловік більше не вірив, бо мав досвід 2014-го. Тому вирішив виїжджати на більш спокійну територію. Транспортувати таке велике стадо було непросто.
“У мене не було вибору: або кози помруть з голоду в Іванопіллі, або ми переїдемо і я матиму змогу знайти корм для них. Тому я з липня їздив Україною, дивився, куди можна перебратися. Десь по телебаченню вийшла передача про мою ферму, її побачив волинський підприємець Іван Будь. Він і запросив мене до свого старого господарства на Волинь”, — каже чоловік.
Тож на початку вересня Сергій Свириденко найняв скотовоза. На перший поверх завантажив обладнання, трактор, техніку, на другий – 150 кіз. Забрав двох працівниць та готову до продажу продукцію і вирушив у дорогу.
Кози на новому місці вже обжилися. Хоча це було не просто: інший клімат, трава. Сергій каже, що багато тварин перехворіли, шестеро померли. Але наразі вони більш-менш стабілізувалися.
Облаштування на фермі тривають. Дивіться у відео ШоТам.
На розвиток своє фермерської справи Сергій Свириденко отримав фінансування від Українського ветеранського фонду Мінветеранів. І ми раді, що, переживши стільки всього, пан Сергій продовжує вірити і робити те, що любить.
До слова, Сергій Свириденко брав участь у нашій програмі “20 тисяч” – та отримав 20 тисяч гривень на ПЕТ-пляшки для розливу кисломолочної продукції.
піч
